Польща не Україна-2

Стаття пана Одушкіна "Україна не Польща" про антисистемність українських партій та про сприйняття іншого в Європі хотілось би розвинути та деталізувати декількома нюансами, що, можливо, були не досить детально розглянуті у його статті.

Наша відмінність і схожість з Польщею для одних викликає радість, для інших - гнів і навіть заздрість.

Проте так воно вже сталось: ми живемо поряд, і легенда про трьох братів "Леха, Чеха та Руса" має давнішу історію, ніж аналогічна легенда про трьох інших братів.

Чужий як деструктор.

Феномен чужого для європейських інтелектуалів постав по ІІ світовій війні, як у певній мірі рецепція спільної трагедії для всіх європейців. Прагнення пояснити, чому і навіщо потрібно толерувати іншого, є безпосереднім відлунням подій з епохи ІІ світової, коли виявилось, що люди, котрі все життя проживали поряд, можуть вбивати один одного.

Постала потреба пояснити забутий принцип як толерувати іншого тому, що він інший.

Протягом тривалого часу в Європі не було чужих (чужих або асимільовували, або вбивали) - усі були одним. Перший розлам стався у ХІХ ст.. Саме тоді розвинулись усі націоналістичні ідеї, що вилилось у фашизм та націонал-соціалізм ХХ ст.

У ХХІ ст. прагнення спокутувати гріхи минулого призводить до цілковитої нівеляції європейської тожсамості.

Багато прикладів тут не варто наводити, а варто згадати про перемогу на президентських виборах у Франції Ніколя Саркозі, з його антиемігрантськими поглядами та про перемогу на останніх виборах у Швейцарії ультраправої Народної партії Швейцарії (SVP).

Наявність чужого в сучасному європейському суспільстві стало критичним. Наявний чужий став загрозою, оскільки він не адаптовується, не сприймає форм толеранції, які його прийняли та гарантували перебування у цьому соціумі у зв’язку із загрозою - у переважній більшості матеріальною.

Чужий користає з прав і свобод ліберального суспільства, але одночасно фінансує або морально підтримує діяльність організацій, які не спроможні вести політичний діалог, які заперечують будь-яку спроможність відкритися для іншого, вони заперечують саме буття іншого.

"Суспільство, де не визнаються певні універсальні для всіх членів цього суспільства цінності, тут я маю на увазі перш за все ліберальні політичні цінності, рівності та свободи, таке суспільство або саме себе знищить, або завдяки заданості до самоорганізації трансформується" — Фукуяма "Великий крах". Мабуть, не варто що-небудь додавати до цього.

Системи завжди створюється.

Аспект антисистемності українських партій полягає перш за все у відсутності політичної культури. Бо саме вона гарантує проведення виборів без фальшування та користування із судів за їх призначенням.

Швидкість проведення перевиборів у Польщі пояснюється наявністю політичної культури у всіх, або майже у всіх, політичних гравців. Блискавичність коаліційних переговорів у порівнянні з Україною - у тому, що Громадянська платформа проводить переговори із Польським народниками не з учора на сьогодні, а випробувавши його у коаліціях на рівні місцевих рад.

Важливий нюанс - це тривалий парламентарний стаж польських народників, це єдина партія, яка переобирається до всіх парламентів Польщі від 1989 року і тричі була коаліційною партією.

Українські ж партії, незважаючи на 17 років незалежності, так і не поділили електорат за ідеологією, а тримаються тільки і виключно на вождизмі. Український партійний вождизм призводить до того, що ніхто нікого не бажає слухати і діє тільки і виключно у власних інтересах.

Проте не варто глорифікувати польського політикуму. Наведемо два факти з польської політики: дві найбільші праві партії -консервативна Право і Справедливість та ліберальна Громадянська Платформа - мають коріння в Солідарності.

Інша політична сила, але вже з лівого боку, також є об’єднанням колишніх діячів із Солідарності — це Ліві і Демократи, обличчям якого був Олександр Кваснєвський, саме цей блок об’єднав, здавалося б, антагоністів колишніх діячів Польської об’єднаної робітничої партії (підчас останніх виборів найбільш контроверсійні особи минулого не ввійшли до партійних списків, наприклад, колишній прем’єр Лешек Мілер) та колишніх діячів Солідарності як то політиків Унії Праці або Демократичної партії - демократі.pl.

Отож спільна ідея повалення комунізму об’єднала у польську Солідарність політиків з поглядами, прямо кажучи, скрайньо протилежними, і при першій ліпшій можливості вони почали створювати свої власні партії, які відповідали вже їх власним політичним переконанням. Даний конфлікт до болю нагадує Україну дворічної давнини.

Другий аспект формування політичної культури - це парламентські вибори у Польщі у 1991 році. Перші абсолютно вільні вибори у Польщі відбулися у притаманних для неї традиціях шляхетської вільності.

Список партій, що стартував до Сейму, становив близько сотні, а до парламенту потрапляє близько 20 партій, а серед них такі цікаві, як Польська партія шанувальників пива, — отримали аж 16 мандатів. Зрозуміло, що такий багатопартійний парламент не був спроможний до функціонування, і вже у 1993 потрібно було проводити наступні вибори.

Кожні наступні вибори тільки все більше і більше виховували як політиків, так і виборців.

Проте особливу увагу треба звернути на польську ментальність як антисистемність. Сучасна Польща сформувалась у своїх кордонах по ІІ світовій війні, Холокосту, операції "Вісла" та Волинській різанині.

Ці всі фактори зробили з неї моноетнічну державу. Найбільше цьому прислужився Сталін, проведенням операції "Вісла", саме йому варто подякувати за втілення у реальність гасла: "Польща для поляків". Тому що ні в епоху Першої, ні в епоху Другої Речі Посполитої це утворення не було моноетнічним або монорелігійним. Протягом всієї свої історії Польща була мультикультурним об’єднання.

Проте протягом останніх 40 років проживання в штучно створеній моноетнічній державі дало свої наслідки — польське суспільство стало менш толерантним до іншого.

Прикладом слугує тут те, що вибори до парламенту у 2005 році виграла Право і Справедливість, а у виборах до Європарламенту у 2004 році друге місце в країні зайняла вкрай права Ліга польських родин.

Більш гострішим прикладом може слугувати лише згадка про діяльність організації "Загальнопольська молодь" (Młodzież Wszechpolska).

Хоча, треба визнати, права ідеологія не є домінуючою в польському суспільстві і сприймається, особливо молоддю, надзвичайно негативно, ілюстрацією чого можуть бути жарти: "Це не мій президент - я за нього не голосував!!

Соромно, що виглядаємо, як середньовічне царство!". Поділ, який можна спостерігати в Польщі (а саме ця тема експлуатувалася підчас двох останніх виборів) не є настільки радикальним, як може видаватися.

Цей поділ є перш за все ідейний між консерваторами і лібералами в економіці. Цей поділ не несе деструктивного характеру і обидві сторони виступають за Польщу в структурах єдиної Європи.

Історія ж Речі Посполитої свідчить і про те, що антисистемність - це національна риса. Вся тогочасна шляхта і магнатерія дбала виключно про власні інтереси, а виборного короля дуже часто можна було безперешкодно ігнорувати.

Кожен шляхетний громадянин дбав тільки і виключно про свої землі, якщо такі мав, або ж про себе. Саме ці дії призвели до розділу Польщі.

Про польський сейм, як першу демократію не варто і згадувати, оскільки принцип "veto" набагато відоміший, ніж конституція 3 травня, друга в світі після конституції США. До цього варто додати, що в Польщі ніколи не культивувалася ідея цінності держави, як такої. Анархістичність сарматської натури полягала в цінуванні лише власної свободи та честі - ці риси притаманні і сучасним польським душам.

Тому системність політичних партій в Польщі - доволі умовний критерій, він, скоріш за все, тільки народився у сучасній нам державі.

Щодо принципу відкритості на іншого, то мені видається, що в моноетнічній державі - це, як мінімум, проблематично. І, мабуть, не варто повторювати помилок відкритості Європи.

Білоножко Євген, аспірант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, стажист "Стипендіальної програми для молодих науковців Уряду Республіки Польща" 2007/2008 навчальний рік