Голодомор – злочин проти українців. Свідчення кубанського росіянина

Понеділок, 10 грудня 2007, 11:55

Взятись за перо мене змусила бліда неміч аргументів деяких дослідників, які не є достатньо переконливими щодо того, що Голодомор був геноцидом саме етнічних українців. Я – росіянин, що народився на Кубані після голодомору.

Як відомо, на початку 1790-х років запорожці куренями переселялись на Кубань і засновували козацькі курені, що згодом ставали станицями з тими ж назвами, що й курені. Був Кущівський курінь – постала станиця Кущівка на річці Єя, а також станиці Шкуринська, Канелівська, Старо-Мінська.

Козацькі поселення – станиці – розкинулися на великій території від Дону до Чорного моря, від Азовського моря до самої Адигеї.

Тут козаки мали великі привілеї перед "городовиками" – росіянами, які після реформи 1861 року великими масами "розбавили" етнічних українців. В числі російських переселенців були і мої пращури, які, залишившись без земельних наділів у Калузькій та Воронезькій губерніях, прийшли на кубанські чорноземи.

Але землі вони не отримали і тут (як максимум їм дозволяли оренду), тому годувалися торгівлею та ремісництвом. Кожна з двох великих етнічних груп впродовж багатьох десятиліть співіснування зберігала свою мову та звичаї – українці залишалися українцями.

Аж тут настала пора колективізації та звірської експропріації не тільки земель та худоби, але й самої їжі до останньої крихти.

На землях нашої станиці Шкуринської, яку за багаторічний спротив радянській владі було занесено на "чорну дошку", у 1932 році видався такий багатий врожай, якого, за словами моєї матері, не було ні до, ні після того!

Сумна доля чекала на той рекордний урожай. Кущівку і м. Єйськ зв'язувала тоді одноколійка, яка проходила через мою станицю.

Зберігати такий врожай було ніде, а залізницею спромоглися вивезти тільки незначну частину зібраної (кращої у світі!) кубанської пшениці. І величезні кучугури зерна (їх навіть не понакривали брезентами), що день і ніч охоронялись солдатами з гвинтівками, ще восени рясно зазеленіли.

Потім зерно "загорілось" і до весни погнило. Але навіть до цього зіпсованого добра людей не допускали і стріляли на ураження, якщо хтось з умираючих з голоду селян насмілювався наблизитись до "соціалістичної власності".

Моя теща, Куриленко Параска Луківна, що народилась у селі Рівне на Кіровоградщині у 1918 році, багато разів розповідала, що тільки з їхнього двору у Рівному "активісти" вивозили збіжжя цілих три дні!

Я живу на Україні п'ятдесят перший рік, розмовляв з десятками людей, яким вдалося вижити у Голодомор – і жоден свідок не сказав, що в 1932 році був неврожай! Тобто і на Кубані, і в Україні той рік видався дуже врожайним.

У зв'язку з цим я хотів би запитати у людей, які живуть по той бік від правди (таких, як Симоненко або Вітренко і тих, хто їх підтримує), звідки вони беруть дані про поганий врожай, що начебто спричинив голод?

І щось мені здається, що ці "товариші", послідовники Геббельса з'явились на світ з такими прізвищами лише тому, що їх батьки були тими самими "активістами", руками яких і були знищені мільйони етнічних українців.

Треба, треба ритися в архівах – і ми побачимо, що багато нинішніх запроданців України дивним чином носять ті ж самі прізвища, що й кати свого народу, які пішли на службу до кремлівських людожерів.

Ці всі факти я зберігав у своїй пам'яті як незаперечні і абсолютні, тому що більшість з них я дізнався від своїх батьків Олексія Федоровича та Ольги Минівни. Батько наприкінці тридцятих років приїхав на Кубань з Дону (де, до речі, не було голоду).

Але під впливом інформаційної кампанії останніх місяців я раптом зрозумів, що у цілісній картині злочинів Леніна, Сталіна та їх вусатих наркомів, яка постала переді мною вже давно, є великий пробіл.

Згадавши до подробиць розповіді мами, я з жахом збагнув, що з дванадцяти тисяч жителів станиці Шкуринської в 1932-33-х роках вмерло з голоду шість тисяч етнічних українців (козаків). Вимерли Корнієнки, Дриги, Сергієнки, Пилипенки… А росіяни Туманови, Мастерови, Тегіни, Золотухіни та ін. (в тому числі і родина моєї матері) залишились живими! Бо всі росіяни отримували сякі-такі пайки, тому й вижили.

І ще про політику "колективізаторів" щодо українців, про що я більше ніде не чув і не читав. Річ у тім, що моя мама була завідуючою однієї з початкових шкіл станиці і мешкала у козацькій частині Шкуринської на березі річки Єї.

Десь навесні 1933 року матір викликали у станраду, видали посуд і продукти, і доручили терміново організувати харчування школярів, дітей козаків, які залишились живі. Я не знаю, скількох козачат матері вдалося врятувати від голодної смерті, але один випадок запав мені в душу. Мати багато разів розповідала, як під час шкільного обіду до неї підійшов хлопчик, немов би накачаний повітрям, вона його вперше бачила. "Як тебе звуть?" – спитала вона.

"Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – відповів хлопчик. Мати погодувала його в декілька прийомів затіркою (борошняні кульки, зварені в воді), після цього відправила додому.

На наступний день, знову в обід, вона побачила маленький скелет, обтягнутий шкірою з великими очима, що прийшов їсти. "Ти хто?" – спитала. "Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – була відповідь…

А в цей самий час за декілька кілометрів під озброєною охороною догнивали тисячі (!) тон зерна, що не змогли вивезти восени. І багато років по тому Микола, вже дорослий, обнімав свою вчительку і називав її мамою і своєю рятівницею.

Мені хочеться запитати у "вірних ленінців", яку ж треба мати чорну душу, щоб захищати нелюдів, які відбирали у дитини можливість з'їдати хоча б тарілку затірки в день, виморювали голодом справжніх хліборобів. До самого свого розпаду радянська імперія не позбулася ганебного титулу найбільшого у світі імпортера зерна!

На закінчення, я закликаю український народ не знижувати тонус боротьби за історичну справедливість і проти злочинів комуністів, добиватись заборони КПУ та її ідеології, суду над КПУ, як правонаступницею злочинної КПСС та суворої карної відповідальності не тільки за заперечення факту Голодомору, але й за пропаганду комуністичної ідеології.

На мій погляд, поплічників злочинного режиму, чиїми руками вивозилося та гноїлося зерно, і таким чином вбивалися мільйони, необхідно судити так само, як досі знаходяться і передаються до суду поплічники гітлерівських злочинів часів другої світової війни. Злочини проти людяності не мають терміну давності.

Анатолій Долгальов, кандидат хім. наук, м. Київ для УП

powered by lun.ua
Головне на Українській правді