Пастки українізації

Коли читаєш мемуари Павла Скоропадського виникає враження, що він пише про сучасні події: насильницька українізація, пошук збалансованого підходу між великоросійською та українською позиціями, радикалізація великоросійської і російськомовної меншини тощо.

Уже в 1917-1921 роках змагалися два підходи до державотворення: українсько-націоналістичний Центральної Ради і Директорії та помірний Скоропадського.

Однією з очевидних причин невдач Центральної Ради і Директорії було будування "України для українців". У тогочасних історичних обставинах це було, з одного боку, цілком зрозуміло і закономірно.

Українство послідовно винищувалося автократичним царським режимом протягом століть і на час української революції можна було з великими труднощами назбирати достатньо освічених українських людей для управлінських посад в уряді, викладачів вищої і середніх шкіл і т.д.

З іншого боку, задекларованих запевнень, що права національних меншин будуть поважатися у новій українській державі, було явно недостатньо, щоб утихомирити великоросійську і російськофільську меншину, яка до того вперше в історії почала себе усвідомлювати меншиною.

Спочатку українське завзяття Центральної Ради сприйнялося досить позитивно багатьма тоді званими малоросами, які "віднаходили свої корені" і навіть великоросами - пригадаймо, що на час революції, навіть Скоропадський, який любив Шевченкову Україну, вважав себе "русским человеком".

Але коли справа прийшла до українізації, багато людей почало вважати її насильницькою. Самоствердження всього українського здійснювалося за рахунок ненависті до Москви і всього російського.

Це відкинуло і радикалізувало значну частину російського і російськомовного населення проти української України. Почалася відкрита конфронтація на багатьох рівнях: в уряді, школі, на вулиці. Очевидно, що ситуація 1917 видається нам дуже знайомою...

Скоропадський випередив свій час, уже в 1918 році виступаючи проти насильницької українізації і як він їх називав "вузьких українців". Він намагався знайти збалансовану позицію, щоб побудувати міцну державу (підкреслюємо державу, а не націю!), побудовану на професіоналізмі, прагматизмі і здоровому патріотизмі.

Він у той час уже розумів, що міцну державу можна побудувати не на "шароварах і піснях", а на сучасних українських державних ідеях: розвинена наука (тому – заснування Української Академії Наук), освічена управлінська еліта, міцна армія, українізовані загони, об'єднані патріотичною ідеєю, тощо.

Гетьман також виступав за українську мову, тому що вважав, що знання мови краю є повагою до держави, яка тебе захищає. Але сам контекст і презентація його переконань міняли ставлення населення до цих ідей.

До чого ці уроки історії? Україна продовжує шукати свій шлях і вирішення "хворого" державобудівничого питання.

Сама ідея правильна– утвердження міцної та заможної української держави, яка захищає своїх громадян. Але методи досягнення мети явно неадекватні.

Сучасні "центральнорадці" і "директористи" наробили багато шкоди так званій "українській справі". Унаслідок їх дій постраждали дві мови і ідентичності – і українська, і російська. Навіть одна думка про насильницьку українізацію відштовхнула значну частину населення від "української України".

Радикальний націоналізм ще ніколи до чогось путнього не доводив - пригадаймо війни у колишній Югославії, Хамас у Палестині чи навіть братів Качинських у Польщі.

В Україні встановилися так сказати регіональні мікроклімати. "Западенці" живуть у своєму світі, вважають росіян і російськомовних українців москалями, шанують Шухевича, згадують з ностальгією австро-угорські часи і називають велосипед "ровером".

"Східняки" ще виходять і входять на станції метро "Радянська", проходять повз пам’ятники грізному вождю пролетаріату та шанують 1 травня.

Одначе, останні роки показують, що це - уявна стіна, і мікроклімати до певної міри штучно підтримувані.

Це - завдяки розвитку економіки - люди все більше подорожують по Україні в бізнес та інших цілях та мають компанії з представництвами у всіх регіонах України, осучасненню політичних партій, які все більше працюють з виборцями у всіх регіонах, не залишаючи без уваги навіть найвіддаленіші хутори, все більший доступ до інтернету і до незалежних думок, які там вже можна прочитати - наприклад, Українська правда та інші видання – на 3 мовах, частіші подорожі людей закордон тощо.

Схід і Захід все більше дізнаються один про одного і розуміють, що мікроклімати таки надумані. Моя недавня подорож сходом України є добрим прикладом.

На мої питання українською мовою на мене не тільки не дивилися здивовано, а намагалися ввічливо відповісти українською і всіляко мені допомогти.

Якщо людина розмовляє природною українською мовою – це викликає повагу і захоплення, як до будь-якої іншої іноземної мови (чи мов) якою володіє людина.

Добробут кожної родини і людини в українській державі – стає потрохи тією ідеєю, що об'єднує всіх громадян України. Все частіше почуєш: "яке значення якою мовою, головне, щоб нам усім добре було".

Це важлива зміна у свідомості українців. На наших очах вже почала формуватися сучасна Україна. Нове покоління технократів (їх можна назвати "двомовними прагматиками")– вільно володіють двома мовами і уже виховали зовсім інше ставлення до свої Вітчизни.

Вони - за успішну Україну і горді за її перемоги на міжнародному рівні: української футбольної команди, участь України у "Євробаченні", за зростання ВНП, і т.д. Чи вони менше люблять свою Вітчизну, ніж ті, що ревно обороняють "солов'їність" України? Вони її люблять по-іншому, по-сучасному...

Держава, яка ототожнила себе з націоналістичними ідеями, спіймалася сама у свою ж пастку. Вона не встигає пристосуватися до прогресивності своїх громадян. Від цього страждають обидві мови.

Все більше людей розуміють, що українською мовою вже не тільки можна говорити про творчість Шевченка і співати пісень.

Це – сучасна мова, яка обслуговує державну бюрократію, науку, мас-медіа і частково бізнес. Але українська мова і далі не може вільно розвиватися через постійну опозицію російськомовної частини населення і особливо політиків, які користуються мовним питанням для своїх цілей.

Російська мова також страждає. Рівень володіння цією мовою значно погіршився в Україні - у багатьох школах мову просто не вивчають, і мовні навики, так би мовити, виховуються вулицею.

Українці, які спілкуються на міжнародному рівні, розуміють, що добре знання російської мови може стати дуже в пригоді - все ж таки одна з шести офіційних мов ООН.

Час уже показує свої лікувальні здатності. Він не зважає на політичні пристрасті і конфронтації, на уявні і міфічні переконання. Він просто робить свою роботу – виховання нової України.

Оксана Мишловська, для УП