Третя українська революція, або Тимошенко починає і…

Жодна система не здатна
до самореформування.
Народна мудрість

Безумовно, друге призначення Тимошенко на посаду керівника уряду з великою ймовірністю матиме революційні наслідки для України.

І не стільки через енергійну революційну вдачу лідера БЮТ чи революційні пункти виборчої програми блоку її імені.

Основний чинник революційних змін в Україні – це незадоволений громадський попит на радикальні суспільні зміни, якими країна "вагітна" уже більше двадцяти років.

Очікування та надія на зміни на краще "тішить" сучасне покоління українців ще з часів горбачовської перебудови.

Саме неспроможність тодішнього керівництва СРСР до системних суспільно-економічних змін призвело до краху СРСР, і саме українці стали каталізаторами такого краху, проголосувавши на референдумі за незалежність держави першого грудня 1991 року.

Звичайно, велика частина тих, хто тоді своїм голосуванням підтримав ідею створення незалежної України, цілком свідомо голосували саме за її вихід із радянської імперії.

Але, мабуть, не менша частина, змордована економічними та політичними негараздами СРСР кінця 80-років минулого століття, та занепокоєна перспективами економічного та політичного колапсу, підтримали ідею незалежності України більшою мірою через надію, що в України поза СРСР було більше шансів уникнути політичної, економічної та гуманітарної катастрофи, на межі якої стояв в 1991 році СРСР.

У принципі, за винятком економічних проблем 90-х, Україні (а також Білорусі) вдалося уникнути політичних, воєнних та гуманітарних конфліктів, які пережили практично всі країни СНД, у тому числі Росія. У цьому сенсі сподівання українців справдилися.

Але за майже 17 років незалежності, за 3 президентів та 15 прем'єрів абсолютно не справдилися очікування українців щодо економічних та суспільних реформ.

За цей час прибалтійські республіки, маючи 1991 року гірші стартові економічні та гуманітарні умови, успішно приєдналися до європейської спільноти.

В принципі, основною причиною двох попередніх революцій в країні – студентської "революції на граніті" 1990 року з продовженням у 1991-му, та помаранчевої 2004 року були системні протиріччя між очікуваннями та надіями активної частини українців щодо проєвропейської організації українського суспільства та здатності влади організувати рух держави в напрямку Європи.

Спільна риса цих двох революцій – це нездатність чинної влади на той час до будь-яких системних реформ суспільства.

Суттєва відмінність полягає в тому, що в 1990-1991 році локомотивом революції були київське студентство за моральної підтримки киян у 90-му, а також "професійні" революціонери разом з переляканим червоним чиновництвом у 91-му.

А в 2004 – ті ж, але старші на 13 років колишні студенти, разом з чинним студентством та представниками малого та середнього бізнесу за моральної і активної підтримки більшості суспільства, а також перелякана частина державної бюрократії.

Дві попередні революції не вирішили основної проблеми – проблеми реформування суспільства та радикального оновлення влади, що остаточно б знищило рудименти совкової організації суспільних відносин і реально б відкрило шлях України до європейської спільноти.

У тому числі тому, що наслідками революцій в обох випадках зрештою скористалася державна бюрократія, що швидко вийшла зі стану переляку по завершенні активних революційних дій.

Тому з великою ймовірністю можна стверджувати, що Україна перебуває на межі третьої революції, очевидною передумовою якої є хронічна нерозв'язаність протиріч між очікуваннями, а отже готовністю, суспільства до зовсім іншої системи організації суспільства, ніж та, яку реально, а не декларативно, сповідує чинна влада від президента до дрібного чиновника в будь-якій сільраді чи місцевій адміністрації.

Від виборів до виборів рейтинг Тимошенко зростав саме завдяки тому, що вона, на відміну від інших політиків "вищої ліги", включаючи Ющенка, Януковича, Мороза тощо, послідовно проповідувала необхідність радикальних реформ українського суспільства, за що послідовно отримувала критику за популізм від тих же політиків.

Третя українська революція назріла, хоче того чинна влада, чи не хоче. І вона відбудеться, очолить її Тимошенко, чи ні.

Питання в тому, наскільки в Тимошенко зв'язані руки зобов'язаннями перед президентом, його секретаріатом, і чи підтримає президент нового прем'єра в здійснені реформ? Чи буде шукати першої-ліпшої помилки чи спотикання для нагоди відправити уряд у відставку?

Головними опонентами Юлії Тимошенко в здійснені радикальних реформ суспільства буде не стільки новоявлена опозиція у вигляді Партії Регіонів, скільки армія бюрократів, які є носіями системної корупції та хабарництва в країні, президент та його секретаріат, на яких наразі замикається українська бюрократична вертикаль, і в якого будь-який можливий успіх команди Тимошенко буде викликати оскомину з огляду на майбутні президентські вибори.

Та, зрештою, сама Тимошенко, якщо не зуміє пройти по тонкому лезу нагальної необхідності здійснення реформ, і при цьому не втратити підтримку суспільства.

У будь-якому разі, Юлія Тимошенко мусить запустити революційні реформи суспільства, або піти у відставку, якщо обставини не дозволять реалізувати програму реформування суспільства.

Конформізм з антиреформаторськими, прорадянськими або проолігархічними силами означатиме політичну смерть Тимошенко як самостійного харизматичного політика, так, як сталося із Пустовойтенком, Кінахом, Єхануровим та, зрештою, Ющенком та Януковичем.

Суспільство буде шукати нового харизматичного лідера, здатного нарешті подолати опір чиновництва в здійснені реформ в Україні.

На щастя, в країні підросло і вийшло на політичну арену нове покоління молодих політиків, загартованих в боях із кучмізмом, не заражених вірусом совковості і словоблудства, і які можуть розповісти, як "заробили свій перший мільйон".

І як сказав Уїнстон Черчілль: "Успіх – це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму".

Хотілося б, щоб нарешті діяльність чергового уряду не стала такою ж безславною, як всі попередні. Щоб новій коаліції та урядовій команді вистачило наснаги та наполегливості у системному реформуванні суспільства.

Щоб втомлене від очікувань і не здійснених надій суспільство не втрачало ентузіазму від чергового розчарування в своїх політичних кумирах.

І якщо революція не відбудеться 2008 року, вона має відбутись 2009 чи 2010. І, зважаючи на революційні завдання, за формою така революція має великий шанс бути дуже неприємною і важкою для "еліти", але оксамитовою для суспільства.

Сергій Сорока