У кого ключі від раю, або Чому я бажав програшу донецькому "Шахтару", за якого вболіваю

Четвер, 6 грудня 2007, 14:46

Свого часу, коли трудився головним редактором одного центрального видання, написав я одну невеличку замітку під таким заголовком: "У кого в руках влада, у того і ключі від раю". Ми розмістили її у шпігелі (місце над заголовком газети).

Вранці, у добу виходу газети в світ, дзвонить мені тодішній голова Верховної Ради Іван Плющ і каже:

- Якби ви знали, як ви мені допомогли…

- Це ж як? – щиро дивуюся.

- Збираюся зараз їхати виступати перед профспілковими лідерами системи Укрспоживспілки, - розповідає Іван Степанович. - Усе думаю-розмірковую, що ж їм такого цікавого сказати, і ніяк не знайду. Бо ж хвалитися нічим, усе в державі розвалюється, йде шкереберть. І куди прямувати далі не зовсім зрозуміло. Коли беру в руки вашу газету і читаю замітку "У кого в руках влада, у того і ключі від раю". Як же ж ви влучно сказали! То з вашого дозволу і я візьму цю тезу на озброєння у своєму виступі…

У Івана Степановича тоді були непрості часи. Він, не бажаючи уступити першості у владі першому президенту України Леоніду Кравчуку, довів ситуацію до дострокових президентських виборів, нестримно бажаючи особисто штурмувати крісло глави держави.

Бо зі спікерського містка в парламенті все видавалося таким рожевим і доступним. Однак не все так складалося, якби йому хотілося.

Позаяк одна справа гультяювати перед сесійним мікрофоном, ввімкненому на всю Україну, відтак перетворюючи доволі часто серйозну законотворчу роботу у банальну "хворму хохм", зовсім інша йти на публічні зустрічі з людьми, де доморощені філософи поставлять питання про конкретний спосіб виходу із економічної кризи, чи запропонують коротко викласти можливість надання реальної допомоги їхньому підприємству чи місту.

До того, ж ніякої суттєвої, живої програми для порятунку враз знедоленого багатомільйонного люду у Івана Степановича, звісно ж, не було. Як і команди. Не кажучи вже, зрозуміло, про ідейні засади. Вони ось так збиралися з газет, як логічні посили для майбутніх спічів, котрі зрештою перетворювалися на тривіальні шоу, від яких стільки ж користі як від весілля ляльок у дитячому садку.

Справжня суть роздрескоченого у пишні українські вишиванки Івана Степановича проявлялася тільки у видобутих на Божий світ плівках майора Мельниченка. Там, сьорбаючи суп у ватазі лихослівного Леоніда Даниловича, пан Плющ від душі і щиро громив усіх ворогів режиму Кучми.

Так що можна прийти до однозначного висновку: підпис Івана Степановича під документом, у якому опозиціонерів названо "хфашистами", був учинений на підтвердження його конкретних ідейних переконань.

Як істинний носій вишиванки, Іван Степанович не раз потім здійснював карколомні кульбіти заради політичної кар'єри.

Але ціна плоских присмішок, жартушок, чим, власне, прославився пан Плющ, який завжди в політиці грав чи то Чосника, чи Галушку значно знизилася в суспільстві. Їх місце зайняли непрогнозовані бродські, шуфричі, невмотивовані калашникови.

Спочивав би вже Іван Степанович спокійно на пенсії, викохуючи горностаєву, чорну із білим, бороду, щовечора купаючи її в жовтковій бовтанці. Якби не підібрав його з обочини політичного життя президент Віктор Ющенко.

Йому, схоже, здалося, що вдавана бравурна дядькуватість ухильного аксакала зможе послужити громовідводом у передштормових сутінках грозового 2007 року.

Але пан Плющ, як справжній українець, протиправно зайнявши високий пост голови РНБО України одразу почав спішно споруджувати у тому розбурханому морі пристрастей свій приватний причал. І досить уміло знайшов його у передвиборному списку блоку "Наша Україна – Народна самооборона". Та й справді, навіщо ж йому було залишатися під крилом у Ющенка.

Адже ще невідомо, чи витримає його флагманський корабель тайфун осені 2009-го, коли відбудуться президентські перегони. А тут при благонадійному збігові обставин на багатих депутатських хлібах безбідно можна прожити аж до позахмарного 2012 року. При повній свободі дій.

Без фракції, без відповідальності за дані лідерами блоку НУНС виборцям обіцянки. Без обов'язку голосувати за ідеї помаранчевих. Бо ж він громадян до цього не закликав і нічого їм особисто не обіцяв. Депутатством його попросту, по-домашньому нагородили.

Бачите, Іван Степанович свято пам'ятає пророчі слова Леоніда Даниловича про те, що половиною України начебто не можна збудувати велику Україну.

Тому йому здається, що при владі одночасно з переможцями дочасних виборів осені-2007 конче має бути і Партія Регіонів, насамперед Віктор Янукович, з яким у пана Плюща останнім часом склалися просто таки дружні, братські стосунки.

Тоді само собою виникає слушне запитання до Івана Степановича: а де ж тоді взяти "хфашистів"? Себто опозицію. Для повноцінності вищого законодавчого органу держави. Для його європейського стандарту.

Хто виконуватиме її роль? Комуністи? Але ж вони ні на крок від Партії Регіонів. Вони як та дрібненька полосата рибка на ймення губан-чистильник, що плаває поруч із хижацькими акулами.

До речі, її завдання чистити тіло і навіть рот найжахливішим кровожерам підводного світу, повсякчас залишаючись живим при навіть смертельно голодному визискувачі.

Чи саме не на цю роль уподобали себе комуністи в нинішньому парламенті, які отримавши пропозицію помаранчевої коаліції висунути свого претендента на посаду першого віце-спікера парламенту, почувши грубий окрик від пащі акул-олігархів, тут же відмовились від цієї ідеї.

Чи може на роль опозиціонерів призначити Блок Литвина?

Ні, Іване Степановичу, будувати модерну, європейську Україну можна не оглядаючись на лідерські забаганки вождів Партії Регіонів. Це в Северодонецьку на догоду Юрію Лужкову придумано, що Україна розділена по Дніпру.

Насправді є звичайні політичні симпатії і антипатії, які під час виборів відображаються різними номерами в виборчому бюлетені.

Навіщо за прикладом далеко ходити. Зайдемо на сайт ЦВК і заглянемо в дані вересневих парламентських виборів. Відкриємо результати голосування по звичайному 110 територіальному виборчому окрузі Луганської області.

За Партію Регіонів тут віддали голоси 68,5 тисячі виборців, за комуністів – 11, за БЮТ - 7,3, за НУНС – 2,5.

Невже Івану Степановичу може здатися, що цих десять тисяч громадян на час виборів приїхали на Луганщину з правобережжя Дніпра? Що вони нічого не значать на цьому територіальному виборчому окрузі.

А який відсоток у перемозі регіоналів і комуністів місцевого адміністративного ресурсу? Це питання я хочу особливо підкреслити перед паном Плющем, який, напевне, ж більше ніж будь-хто інший в нашій державі знає, що у кого в руках влада, у того і ключі від примарного раю.

Плющ, Янукович та Ахметов під час гри "Шахтаря"

Але найбільше, зізнаюся, мене вразило те, що під час голосування у Верховній Раді за обрання керівника законодавчої гілки влади 228-ий штик помаранчевих спокійненько вільною птахою відлетів до Донецька, аби в оточені лідерів Партії Регіонів подивитися заключний у Лізі Євро-Чемпіонів матч гірників з португальською "Бенфікою".

Колишній фанат київського "Динамо", я з деякого часу, мабуть, як і мільйони українців, щиро вболіваю за європейську долю "Шахтаря".

Але, ніде правди діти, цього разу я бажав програшу донеччан. Насамперед тому, щоб на тому матчі кисло стало високому гостю із Києва Іванові Плющу, зраднику помаранчевих виборців. Бо не можна так відверто спекулювати, глумитися над довірою людей, над їхніми мріями і надіями.

Мені навіть здалося, що два переможних голи "Бенфіки" на полі Олімпійського стадіону це два постріли у тих, хто торує стежку до нової, чергової зради у Верховній Раді. А чи не ліпше, Іване Степановичу, здати депутатський квиток, поміняти його, якщо Ваша ласка, на партійний донецької ПР?

Це було б, принаймні, чесно.

Олександр Горобець

powered by lun.ua
Головне на Українській правді