Історія проривів

Четвер, 10 січня 2008, 17:00

Ми не претендуємо на історичність, але коротко маємо зробити огляд проривів в історії тієї території, яка нині називається Україною. Це може бути особливо цікаво, оскільки прем'єр Тимошенко знову оголосила про новий прорив для України.

1. Прорив часів Київської Русі — XI століття.

Пік – Ярослав Мудрий. Київська Русь самостійна і незалежна держава, суб'єкт європейської політики. Розвинуті архітектура, будівництво, освіта, військова справа, дипломатія. Перший на території сучасних України, Росії, Білорусії писаний законодавчий кодекс. Розвиток міст як центрів торгівлі та ремісництва.

2. Прорив за часів Петра Сагайдачного та Петра Могили.

Землі сучасної України (Руси) у складі Речі Посполитої (1620-1634). Освіта (Києво-Могилянська Академія), початок українського барокко, книгодрукування. Військова та військово-морська справа. Відтворення церковно-адміністративної системи. Виразна суб'єктність у складі Речі Посполитої. Розвиток міст за рахунок цехового виробництва.

3. Антипрорив, пов'язаний з наслідками діяльності Богдана Хмельницького.

Він має виразну народну назву — Руїна (після 1657). Створені військо і військова адміністративна система, яка дозволила ефективно опиратися пануванню Речі Посполитої.

Але в результаті боротьби за наступництво влади виникають два гетьманати – Лівобережний та Правобережний, відбувається поділ України між Московським Царством та Річчю Посполитою. Багато міст зруйновані, занепадає торгівля та ремісництво, закріпачуються селяни та козаки.

4. Невдала спроба прориву Мазепи (кінець XVII — початок XVIII століть).

Розвиток культури в цілому, зовнішньополітична стратегічна гра українського правлячого класу, що закінчилась повною поразкою від Росії.

5. Прорив у складі Російської імперії за часів Катерини ІІ (1762-1796), яка заперечуючи будь-які права українців на державність, зліквідувавши гетьманат і Запорізьку Січ, але водночас завоювавши Крим, дала потужний імпульс розвитку міст — Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Севастополь.

Цим було створено базу для майбутньої індустріалізації України.

6. Прорив, зумовлений скасуванням кріпацтва у 1861 році у складі Російської Імперії.

Початок індустріалізації. Відновлення ідеології самостійності України — Шевченко, Драгоманов, Леся Українка, Франко. Постання Львова як культурного центру українства.

7. Невдала спроба прориву 1917-1921 році.

Український прорив, якому більшовики "дали в морду". УНР Грушевського (Центральна Рада), Гетьманат Скоропадського, Директорія Петлюри. Поява державної свідомості українців, що стало потужним чинником створення СРСР як федеральної держави.

8. Проблемні періоди ХХ століття, що підготували державну незалежність.

Індустріалізація та поява української інтелігенції 20-30 років ХХ століття і водночас голодомор 1933, репресії 30-х років. Відновлення української інтелігенції в 60-70-ті роки та переслідування представників національного правозахисного руху.

9. Проблемний період, пов'язаний з набуттям незалежності України в 1991.

Депопуляція, деіндустріалізація, інфраструктурна деградація, деінтелектуалізація і водночас розвиток національної самосвідомості.

Виникнення ракової пухлини — українського політико-бюрократичного класу, і одночасно — формування організованих спільнот громадського спротиву. Відносна свобода слова.

Отже за всю історію цієї території ми мали один більш-менш незалежний прорив, три прориви — у складі інших імперій, два невдалі прориви, один антипрорив та безліч проблемних періодів, які не можна розглядати як прориви. Чи можливий прорив зараз?

Що таке прорив, чому він потрібен і де він можливий?

Прорив — це лише один зі способів стрибкоподібного розвитку.

В четвертій частині "Добробут" циклу "Принципи інтелектуальної політики" ми детально показували, що проривний розвиток це всього лишень один з можливих типів розвитку. Прорив пов'язаний з неймовірним напруженням зусиль, і в наших умовах — з соціальними конфліктами.

Українці майже завжди готові віддати свою ідентичність в обмін за комфорт, який гарантує чужа влада. Якщо ми мислимо прорив як умову входження до Євросоюзу, то такий прорив не потрібен в принципі, бо нищить ідентичність.

Україні прорив потрібен, щоб зберегти свою ідентичність, оскільки скористатися результатами прориву можна тільки, коли він здійснений самостійно, а не під тиском чужої влади.

Те, що у нас традиційно розуміють під проривом, це — стрибкоподібне підвищення якості життя, і навіть примітивніше — підвищення рівня комфорту, звідси розмови про інвестиції та інновації.

Але прорив — це перш за все, прорив у всіх сферах культури — як матеріальної, так і духовної. Щоб хоча б поставити питання про прорив, потрібно мати теорію і прогноз світового розвитку, хоча б на найближчі десятиліття, та знати хоча б, які місця, сфери чи позиції спроможні самі здійснити стрімкий розвиток.

Стрімкий розвиток в Україні можливий в трьох сферах — місцеве самоврядування, теоретизування та освіта, які продукують нові мислительні та управлінські компетенції, середній клас. При цьому держава у нас традиційно заважає розвитку.

Зараз центральна влада та крупний бізнес знаходяться у тісному зв'язку: влада забезпечує монополізацію крупного бізнесу, а він, в свою чергу, забезпечує переобрання її представників у виборчі та виконавчі органи центральної влади. Така зв'язка бізнесу та влади фактично заблокувала конкуренцію як у владі, так і у бізнесі.

Політика між гілками центральної влади — не є місцем розвитку. Більше того, за таких умов чим більш успішним буде той чи інший політичний лідер на рівні центральної влади, тим більший буде спротив і саботаж його діям, і тим швидше він буде усунутий з посади.

Крупний бізнес — не є місцем розвитку, бо залежить від своїх виняткових умов всередині країни і практично неспроможний до експансії за її межі.

Які інвестиції ведуть до прориву?

Бізнес-інвестиції не мають цілей, не мають патріотизму. Такі інвестиції прямують туди, де забезпечується найбільший прибуток на їх вкладення.

Арабські країни (нинішні країни ОПЕК) можуть як завгодно піднімати ціни на нафту. Але це не призведе до їх прориву. Отримані ними гроші — не затримуються в їхніх країнах — вони одразу ж прямують у ті країни, де розвиток найстрімкіший, а відтак і найбільше зростання прибутків на вкладені інвестиції.

Приватні інвестиції будь-якого обсягу, що можуть бути залучені в економіку України, тисячами шляхів будуть тікати з країни туди, де буде забезпечуватися їх більш стрімкіше зростання.

Приватні інвестиції можуть підтримати розпочатий прорив, але не можуть його самі розпочати. Тому найперспективніші інвестиції для нас: за походженням — неприватні, а за призначенням — в наші управляючі інфраструктури: освіти і теоретизування (колишнього інституту науки), управлінську, телекомунікаційну, транспортну, Інтернет.

Які інновації ведуть до прориву?

Інновації не ведуть до прориву, тому що саме розуміння інновацій і є початок прориву. Інакше кажучи, коли ви говорите про інновації, то це означає, що ви не знаєте, в чому суть наступного кроку розвитку. Той, хто знає суть прориву, називає інноваційний підхід за його змістом.

Технологічні інновації так званих "Азіатських тигрів" дозволили їм вийти на новий щабель розвитку, але населення, хоч і стало жити комфортніше, залишилося так само бідним і безправним.

Технологічні інновації не створюють справжні прориви. Справжні прориви можливі лише поступово і тільки відповідно до профілю ментальної запрограмованості культури.

У 4 частині циклу "Популярно про стратегію і стратегування" ми наводили п'ять вимірів ментальної запрограмованості культури Гірта Хофстеда: "індивідуалізм – колективізм", "дистанція влади: велика – мала", "несприйняття невизначеності: сильне – слабке", "мужність – жіночність", "короткострокова – довгострокова орієнтація на майбутнє".

Однак ці виміри — це виміри стійкості культури. Ми ж пропонуємо два виміри динамічності культури і її можливості до проривних змін — колективне мислення та базові мотивації — як зони корекції ментальної запрограмованості.

Причому, коли ми говоримо про мислення, то маємо на увазі не тільки нові знання та теорії мислення, а саме мислительні компетенції, причому колективні. Розвиток мислительних компетенцій не відбувається в житті автоматично.

Мислення як вміння не є результатом отриманих знань чи досвіду, тим більше воно не є наслідком тренінгів. Тренінги тренують наявні вміння, а нові вміння тренінги не створюють. Нові мислительні компетенції "ставляться".

Це потребує довгострокових зусиль, спеціально організованої колективної роботи, особливого формату дискусій та особливих інструментів передачі вмінь від учителя до учня.

За наявності нинішніх мислительних та управлінських компетенції у нашого правлячого класу, за збереження нинішньої системи мотивацій в країні — прорив неможливий.

Отже, з нашої точки зору, для прориву нам потрібні дві інновації — інновації в мисленні та інновації в мотиваціях.

Прорив — це нові компетенції, на запровадження яких потрібен час

В 1960-1970-ті роки в СРСР так званими "методологами" було сконструйовано нову для того часу мислительну компетенцію — рефлексивне мислення, і нові для того часу управлінські компетенції — проектування та програмування.

Цими компетенціями не змогли скористатися в реальному управлінні ні розробники, ні державні управлінці.

Україна — країна метастабільна, це означає, що її стабільність гарантується на зовнішньому рівні — в Росії, Європі та США. До прориву зсередини себе здатні тільки стабільні системи, а метастабільні системи — здатні до прориву тільки на метарівні.

В таких умовах ні традиційне рефлексивне мислення, ні програмно-проектний підхід не працюють. Тобто компетенції 1960-1970 років нам не підходять.

Для прориву Україні потрібні нові мислительні компетенції — котрафлексивне та контрарефлексивне мислення та нові управлінські компетенції — багатофокусне управління та стратегування.

На їх розробку як колективних компетенцій потрібно років 5-10, оскільки їх базові теорії вже існують. Після розробки буде потрібна передача нових компетенцій управлінцям нового типу — це ще років 5-10.

Нові компетенції потребуватимуть нових форм їх випрацювання — семінарів по стратегуванню спеціального формату, спеціальних комп'ютерних ігор, аналогів яким ще немає в світі, нових форматів колективної комунікації і т.п.

Отже, якщо почати сьогодні, то прорив буде можливий років за 10-20.

Прорив — це перерозподіл сильних мотивацій на користь більшості

Так склалося, що створити середній клас в Україні можливо тільки за рахунок демонополізації олігархічних бізнесів.

Демонополізований бізнес буде спроможний не тільки працювати на внутрішньому ринку, але і вести зовнішньо-економічну експансію. Це можливо, якщо крупний, нині — олігархічний бізнес, — добровільно погодиться на демонополізацію, яка включає часткове розукрупнення.

Середній клас зможе розвинутися, якщо держава замість 99 податків, що в загальному обсязі становлять 57%, на сплату яких витрачається більше 2 тисяч годин на рік, введе 1 податок 10-15%, а час на сплату податків за рік буде 1 година.

Новий тип державного управління зможе бути ефективним, тільки якщо держава добровільно погодиться на реформу державного управління на основі нових підходів - інфраструктурне, цільове, стратегічне управління, та нових управлінських компетенцій.

Таким чином держава має стати дешевшою і ефективнішою.

Тільки якщо ми підемо на сміливе запровадження широких прав місцевих громад і серйозне зменшення ролі держави, у нас з'явиться конкуренція у політиці.

Прорив породжують сильні мотивації не політиків чи бізнесменів, а всього народу. Тобто нам потрібні: сильний середній клас, здатний до експансії за межі країни, легально замотивований і з сучасними мислительними та управлінськими компетенціями державний управлінець, здатний до стратегічної дії всередині і зовні країни, сильні місцеві громади, здатні до конкуренції з центральною владою.

Чи можливий прорив в Україні зараз і взагалі?

Чи настільки енергійний середній бізнес, щоб демонополізувати олігархів, і чи настільки він соціально відповідальний, щоб самому не монополізувати ті ж самі сфери економіки?

Чи готові нинішні олігархи добровільно піти на демонополізацію і часткове розукрупнення свого бізнесу?

Чи готова держава стати для нас дешевшою і водночас більш ефективною? Чи взагалі наша держава хоча б коли-небудь буде готова до управлінської реформи та перепідготовки управлінських кадрів відносно нових управлінських компетенцій?

Чи готові місцеві громади стати достойним конкурентом центральній владі і запровадити нещадну конкуренцію у політиці?

Чи готова Україна взагалі зробити те, чого ніколи не робила ця територія — випрацювати нові мислительні та управлінські компетенції та забезпечити їх впровадження в реальний управлінський процес?

Якщо ви знаєте відповіді на ці запитання, якщо ви порівняєте з цим те, чим займаються наші політики, то вам в принципі не важко зрозуміти, чи можливий прорив в Україні зараз і взагалі.

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко



powered by lun.ua
Головне на Українській правді