Чому посміхається Інеска?
 |
Я зриваю кульбабку, що щойно відцвіла, і ми разом здуваємо кульбаб'ячу білу шапку. Дівчатко сміється, штовхає мене плечем і лобом. "Інеско, ходи до хати!", кличе її бабуся.
Хоча хата Посисенів на немаленькій висоті – близько 900 метрів, аж під самісіньким старим Верецьким перевалом, сьогодні тут теж спекотно.
Гори навпроти вкриті смереками, в яких час від часу щось відшіптує вітер. Сусідніми полями перебігають хмарки, наче великі кудлаті вівці, а неподалік бекають вівці справжні.
Сьогодні Інеса покаже нам, як вона вміє писати, малювати і працювати на комп'ютері. Для неї – це диво: адже у Інеси немає рук.
Такими я запам'ятав їх минулого літа, коли кілька днів перебував у Тухольці на Львівщині зі знімальною групою продюсерського центру "Закрита Зона".
Інеса народилася без рук. І уже восьмий рік дає собі раду без них. Крім того, у неї – тяжкі патології сечового міхура і нирок, а ще дуже слабкий хребет.
Їй не можна багато ходити. Багато часу і коштів забирає організація лікування за кордоном і саме лікування – щомісяця ліки виносять по кілька тисяч гривень.
Інеска – другокласниця місцевої школи, яку відвідує, щоправда, тільки на шкільні свята (три кілометри – завелика відстань для неї), сама ж займається з вчителькою вдома – і справді досягає успіхів: читає, рахує, декламує дитячі віршики напам'ять, а ще каліграфічно (ніжкою!) пише.
Село Тухолька, хоча й при трасі, все ж далеченько від Львова – 135 кілометрів. Цю дорогу бабусі Марті і внучці доводиться долати по 3-4 рази на місяць, та й в місті доводиться носити малу на руках.
Лікуватися і навчатися було б найбільш доцільно у Львові, та й перспектив у майбутньому вижити в селі у Інеси, по суті, немає – це гори, мінлива і різка погода, постійна дуже тяжка щоденна праця. Отож, квартира в місті – імператив для неї, і донедавна були надії, що це питання можна вирішити.
Інеса Посисень не один раз брала участь в проектах національного рівня, зокрема в проекті "Гордість країни". Про неї і виклики, котрі поставила перед семирічною дівчинкою доля, знає чимало людей.
Допомогти обіцяли, по суті, всі чільні представники української політичної еліти зі всіх політичних таборів. Обіцянки, втім, здебільшого так і залишилися обіцянками, хіба один олігарх надіслав кілька тисяч гривень на лікування.
За часів другого прем'єрства Януковича процес, здавалося, почав вже потрошку рухатися. "До весни сам Рибак (тоді міністр ЖКГ) вручить вам ключі", казали радники прем'єра. Все зупинилося разом з політичною кризою 2007-го.
Очевидно, нічим більшим, аніж піар, ця квартира для "регіональних" босів, не була – бо як тільки вони втратили владу, так зразу й забули про все. А далі питання все більш і більш застрягало в місцевій рутині – директор на головного інженера, мер на заступника...
Бабуся Марта останнім часом спілкується тільки з секретарками – великі боси уже недосяжні, і чує від них одні й ті самі слова – "передзвоніть пізніше".
Саму квартиру бабусі уже й показали, та документів на руки не дали ніяких – ще дороблятимемо, мовляв, а тоді вже й передамо… Це триває уже рік – і кінця "завтракам" не видно.
Втім, бабуся не втрачає надії. "Я напишу листа до прем'єрки Тимошенко – передайте його там їй", просить вона мене по телефону.
Але ж служби, відповідальні за листування, зазвичай завалені листами – і максимум, на що можна сподіватися – це те, що лист розпишуть по начальниках – від більшого до меншого, і потім втоплять в купі документів на столі у якогось місцевого чиновника…
Невже для того, щоб щось відбулося, необхідно постійно вимагати уваги перших осіб держави?
…Інеса сідає і підпирає стопою, немов долонею, обличчя. Бере в пальці ноги мишку, відкриває файл, набирає довільний текст на клавіатурі. Відкриває "Пейнт" і кількома рухами малює у ньому сонечко з посмішкою від вуха до вуха – такою ж веселою і хуліганською, як у неї самої.
Чому посміхається Інеса?
 |
Остап Кривдик, політолог, активіст
