За ким голосить дзвін
 |
"На сегменті високого рівня, – сказав він, – була піднята тема так званого Голодомору – масового голоду 30-х років минулого сторіччя. Цю трагедію намагалися представити як злочин геноциду, тобто цілеспрямоване знищення однієї етнічної групи населення.
Історична ж правда полягає в іншому. Жертвами трагічних подій тих років стали мільйони людей різних національностей колишнього Радянського Союзу – росіян, українців, казахів, татар, башкир.
І сьогодні не треба займатися політичними спекуляціями на теми, пов’язані зі спільним, іноді трагічним історичним минулим і не використовувати для цього довільне тлумачення норм міжнародного права".
Прочитавши цей пасаж, мені невимовно захотілося повезти цього "тлумача" міжнародного права в мальовниче село Красненьке на Вінничині – малу батьківщину мого батька.
Там ще й досі живуть свідки страхітливого голоду. Вони не знають, що таке міжнародне право, але згадують як все було. Як люди їли власних дітей, як трупи складали штабелями й вони страшенно смерділи на все село, як приїздили "комісари" й закопували померлих у братські могили, попередньо насипавши туди багато хлорки.
А ще мені захотілося, аби пан Лощинін приїхав до Нью-Йорка й познайомився з деякими учасниками багатотисячного жалобного маршу з нагоди 75-ї річниці Голодомору, яким українці Америки пройшлися не так давно від головного українського храму Нью-Йорка – Святого Юра до головного американського – Святого Патрика.
Живих свідків трагедії на марші було мало – час невблаганний та й пережиття Голодомору не сприяє довголіттю. Однак такі люди були – дехто з них брав участь у жалобній ході на інвалідному візочку й розповідав про враження зі свого дитинства – "чорна, змарніла, схожа на примару мама, коли ми просили в неї їсти, наказувала жувати дерев’яну кору".
Скільки їх лягло у ті братські могили в українських селах страхітливого 1932-го й ще страхітливішого 1933-го? Цього достеменно не знає ніхто. Називаються різні цифри – від мільйона до десяти.
Найдостовірніші (з огляду на неупереджену наукову аргументацію) наводить у своєму дослідженні на базі розсекречених даних перепису населення 1937 року та демографічної статистики відомий історик Станіслав Кульчицький.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 мільйонів 388 тисяч, а за переписом 1926 року — 28 мільйонів 926 тисяч осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тисяч.
З підрахунку втрат від голоду, вважає Кульчицький, потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки.
Природна смертність за роки, які передували голодному, становить у середньому 524 тисяч людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тисяч), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тисяч осіб. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродну смертність у 1933 році.
Природній приріст населення за 1927-1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі осіб. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами населення (538 тисяч осіб) дістанемо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу осіб.
Оце, вважає Кульчицький, і є точне число жертв штучного голоду в Україні. Але, як слушно заявляють опоненти Кульчицького, сюди не входять українці Кубані й Північного Кавказу, яких також сотнями тисяч душила кістлява рука сталінського голодомору.
Окрім того, після голодних 1932-1933 років репродуктивна здатність українського населення (особливо в спустошених голодом селах) різко впала. А це ще кілька мільйонів ненарожденних. Так що, очевидно, що прийнята в українській діаспорі цифра в 10 мільйонів жертв страхітливого голоду не така вже й далека від реальності.
Спеціальна комісія американського Конгресу, яку в 80-х роках очолював нині, на жаль, вже покійний доктор Джеймс Мейс, неспростовно довела, опитавши тисячі свідків трагедії, що голод 1932-1933 років не був наслідком неврожаю.
Це була цілеспрямована акція Кремля, метою якої було зламати хребет українському народові, залякати його, назавжди знищивши його волелюбний дух й примусивши покірно існувати в сталінській тюрмі народів за приписами вождя.
Жалобною ходою Нью-Йорком Крайовий комітет української громади Америки з відзначення 75-ї річниці Голодомору розпочав цілу серію акцій під загальним девізом "Україна пам’ятає, світ визнає".
Одна з головних цілей цих заходів – донести світові правду про нашу трагедію й назвати все і всіх своїми іменами. Необхідно, аби світова спільнота не тільки визнала факт українського Голодомору, а й назвала його геноцидом.
Сьогодні не тільки такі московські емісари, як Лощинін, а й деякі штатні чиновники у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку закликають "не займатися політичними спекуляціями" й усе забути. На превеликий жаль, є великі сумніви, що Генеральна Асамблея ООН найближчим часом нарешті назве трагедію своїм іменем.
У кабінетах хмарочоса на Іст-рівер засідає багато функціонерів, які воліють обмежуватися евфемізмами на кшталт "трагедія", "велика біда", "страхітливий голод". Вони й досі бояться промовити слово "геноцид". Чому?
Не хочуть псувати взаємин з Російською Федерацією. Саме вони ось вже багато років поспіль переспівують відому московську пісеньку про те, що голод 1932-1933 років, мовляв, лютував не тільки в Україні, а й в інших регіонах СРСР.
Якщо взяти до рук Конвенцію ООН "Про запобігання злочину геноциду й покарання за нього", прочитаємо: "Геноцидом вважається будь-яке з діянь, що вчиняється з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу... "
Наші опоненти стверджують, що під час голоду 1932-1933 років постраждали не лише українці, а тому казати про нищення окремої нації не можна.
Президент Світового Конгресу українців Аскольд Лозинський під час виступу на жалобній панахиді в соборі святого Патрика в Нью-Йорку навів статистику, надану Інститутом історії НАН України, яка все розставляє на місця переконливіше за будь-які слова.
Згідно з переписом населення 1939 року, чисельність населення України скоротилася в порівнянні з 1926 році на 3,084 мільйонів осіб. Тоді як відповідні дані по Російській Федерації дають приріст населення за цей же період на 21,8 мільйонів (28%).
Населення СРСР загалом зросло за цей період на 23,529 мільйона (16%). Якби не було Голодомору, то кількість населення України, згідно із загальносоюзними темпами приросту, становила б понад 36 мільйонів, тобто на більше ніж 8 мільйонів більше, ніж було зафіксовано під час перепису населення в 1939 році.
Ось такі цифри.
Коментуючи їх, постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв сказав: "Міжнародній спільноті необхідно не тільки показати голі цифри, а й документально довести, що під час Голодомору в Україні було створено умови, які унеможливлювали життя українців.
У надзвичайно відвертому листі до Кагановича Сталін у серпні 1932 року писав з сочинського курорту: "Если не возьмемся теперь за выправление положения на Украине, Украину можем потерять...".
Сталіну потрібен був масштабний соціальний і політичний катаклізм для придушення повстанських настроїв доведеного до відчаю українського селянства.
Штучний голод якраз і мав стати таким катаклізмом. Знайдено й докази того, що Голодомор 1932-1933 років був вмотивованим рішенням.
Мушу наголосити, що наші опоненти, які всіляко гальмують ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН резолюції про визнання штучного голоду 1932-1933 років геноцидом українського народу, поділяються на дві частини – ідеологічних противників і юридичних.
Перші, запереченням факту геноциду українського народу, самі того не бажаючи, переносять цей страхітливий злочин тоталітарного СРСР на сучасну Росію.
А останні шукають різноманітні правничі зачіпки, аби довести, що Великий Голод в Україні за юридичними параметрами не підпадає під Міжнародну конвенцію 1948 року "Про запобігання злочину геноциду й покарання за нього".
Однак добуті з архівів документи неспростовно доводять, що 75 років тому в Україні мав місце саме геноцид. Це діяння, згідно з іншою Міжнародною конвенцією від 1968 року, не має терміну давності, як злочин проти людяності.
Причому це був злочин, спрямований проти українців, як етносу. Бо голодом винищувалися не лише українські села, а й конкретні станиці та поселення на Кавказі й Кубані, де проживало українське населення.
Штучним голодом Сталін хотів не тільки придушити серед українського селянства повстанські настрої, а й зупинити процес національного відродження, який в ті роки набирав дедалі більшу силу, припинити українізацію України, підготувати плацдарм для наступної анексії Західної України та Закарпаття.
Сталін сподівався, що після такого удару український народ вже ніколи не оговтається й буде слухняною вівцею у стаді під назвою СРСР.
Сьогодні парламенти лише 15 держав світу (США, Естонії, Канади, Аргентини, Угорщини, Литви, Грузії, Австралії, Польщі, Іспанії, Колумбії, Парагваю, Перу, Еквадору й Чехії) офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу.
Закликаючи уряди інших держав приєднатися до "п’ятнадцятки", засновник та редактор авторитетного журналу "Дослідження геноцидів" Генрі Гуттенбах (США) пише:
"Штучний голод, масові вбивства і депортації, винищення політичної еліти та руйнація пам’яток культури, що мали місце в Україні у 30-х роках минулого століття, за своїм екзистенційним виміром повністю відповідають терміну "геноцид".
Як однозначно засвідчують документи, за Великим Голодом стояв офіційний намір ліквідувати українськість. Те, що то був геноцид, який мав місце ще до появи цього терміну у 1943 році, не викликає сьогодні жодних сумнівів.
Вчинене Сталіним, безперечно, було злочином, спрямованим на фізичне знищення українського селянства, як основи українського народу".
Валентин Лабунський, Нью-Йорк, для УП
