Гарматним м'ясом по пацифізму

Істерика, влаштована опозицією в парламенті після загибелі в Косовській Митровиці заступника командира оперативного взводу Спеціального миротворчого підрозділу, старшого лейтенанта Внутрішніх військ МВС України Ігоря Кіналя, у черговий раз продемонструвала – країна заражена вірусом нездорового пацифізму.

Політики жонглюють штампами і кліше на кшталт "гарматне м'ясо", свідомо спотворюючи їхній зміст.

Страшна ідіома "гарматне м'ясо" міцно вкоренилася у коментаторів військових конфліктів на всьому пострадянському просторі після м'ясорубки, на яку перетворився штурм столиці Чеченської республіки Грозний збройними силами РФ у ніч з 31 грудня 1994 на 1 січня 1995 року.

Саме тоді в дуже складну бойову операцію були кинуті необстріляні 18-річні юнаки – військовослужбовці строкової служби, лише декілька місяців тому призвані з "гражданки".

"Гарматним м'ясом", мабуть, можна назвати і призовників Радянської Армії. Тих, кого переважно зовсім не запитували, наскільки їм близький і зрозумілий інтернаціональний обов'язок, за який, можливо, прийдеться вмерти в "Шинданді, Кандагарі і Баграмі" і "яким в 20 років могили риють", як співав Олександр Розенбаум.

Але офіцери контрактної служби Внутрішніх військ, по суті, спецназу МВС, що добровільно і без примусу, часом розштовхуючи один одного ліктями в погоні за чималими, порівняно з українськими, зарплатами, рвалися в миротворчу місію в Косово...

Вони хто завгодно, тільки не "гарматне м'ясо"!

Я розумію, чому українські політики після кожної смерті солдата в миротворчих місіях влаштовують танці на його кістах. Для них це лише привід нагадати про себе, улюблених. Сховати власне боягузтво і малодушність за личиною дбайливця за життя військових.

І заробити ефемерні бали в роздираючій країну лотереї геополітичних пристрастей. Саме тому звучать ідіотські вимоги виводу військ і безглузді погрози блокувати трибуну в парламенті. Це їхнє, політиків, покликання.

Але я не розумію, чому професійні військові нехай навіть і в структурі МВС, нехай навіть і під командуванням місії ООН, дозволяють безкарно закидати себе гранатами й обстрілювати з автоматичної зброї?

Чому необхідно чотири години (як говорить міністр внутрішніх справ) чекати незрозуміло від кого дозволу на відкриття вогню в ситуації, коли твій поранений бойовий товариш уже спливає кров'ю, а ти не те, що евакуювати, носа висунути не можеш через вогонь, який не припиняється?

І неважливо чийого – косовських сербів чи албанців. У яких військових академіях цьому вчать? У яких статутах це записано? Які правила бойового зіткнення це дозволяють? І хто так безглуздо планує такі хоч і поліцейські, але все-таки бойові операції?

У ніч з 10 на 11 лютого 2007 року в лікарні столиці краю Косово Пріштіні померли двоє албанців – учасників демонстрації сепаратистського руху "Самовизначення".

Щоб запобігти нападу юрби на будинки косовських місій ООН, ОБСЄ, Євросоюзу, а також на урядові будівлі, місцева і міжнародна поліція застосували проти них спеціальні засоби.

Поранення й отруєння сльозогінним газом одержали 82 демонстранти, а також вісім поліцейських.

Ще наприкінці лютого минулого року міжнародне агентство "Балканська мережа журналістських розслідувань" (BIRN) поширило в Белграді доповідь, у якій стверджується, що демонстранти загинули з вини поліцейських зі складу румунського контингенту поліції ООН в Косово.

На основі аналізу аматорських відеоматеріалів з фрагментами зіткнень демонстрантів з поліцією, експерти BIRN прийшли до висновку, що румунські поліцейські продовжували стріляти в юрбу мітингуючих пластиковими кулями навіть після того, як останні почали відступати від поліцейських кордонів і розбігатися.

Причому крупним планом були зафіксовані і ті моменти, коли поліція стріляла в голови демонстрантів, що забороняється міжнародними правилами.

Тільки через місяць після кривавих подій міжнародний прокурор Роберт Дін повідомив журналістам на прес-конференції в Пріштіні, що слідство після дослідження гумових куль, випущених по демонстрантах, прийшло до висновку про те, що смертельні поранення двом учасникам демонстрації заподіяли спецназівці румунського контингенту поліції ООН.

А ще раніше 23 лютого 2007 року більше семидесяти румунських поліцейських, що входили до складу поліцейських сил ООН в Косово, покинули територію краю і повернулися на батьківщину.

Серед них виявилося і 11 чоловік, що перебували під слідством у справі про перевищення ними повноважень при розгоні демонстрації прихильників сепаратистського руху "Самовизначення".

Керівництво місії ООН у Косово висловило жаль, що румунська влада не взяла до уваги прохання залишити згаданих осіб у Пріштіні для того, щоб вони продовжили свідчити слідчим органам.

Після цього трагічного інциденту інших радикальних проявів албанців стосовно законної міжнародної влади в Пріштіні вже не відбувалося, аж до оголошення незалежності. І я сильно сумніваюся, що румунські спецназівці в себе на батьківщині були віддані суду військового трибуналу як військові злочинці.

Як би там не було, після цього інциденту командування поліцейських сил ООН максимально обмежило контингенти в застосуванні спеціальних засобів при проведенні операцій. Схоже, що ще більш громіздкою стала і процедура отримання наказу на відкриття вогню.

Після однобічного оголошення незалежності краю, ситуація загострилася кардинально. З тією тільки різницею, що тепер саме сербське населення було готове до радикальних дій.

Про це знали всі. Як і про те, що на руках у населення краю величезна кількість зброї і боєприпасів.

В операції з розблокування будівлі суду в Косовській Митровиці брали участь польські, українські, румунські і французькі поліцейські. У результаті поранення одержали 102 (!) миротворця різних контингентів. З них 22 українці.

Усього, за даними МВС України, в облозі протестуючої юрби сербів виявилося 59 чоловік.

Таким чином, більше третини всього особового складу наших поліцейських через поранення легкого і середнього ступеня тяжкості було виведено з ладу під час операції.

Подібна характеристика бойових втрат характерна саме для вогневих поразок з інтенсивним використанням ручних гранат: за достатнього екіпірування індивідуальними засобами захисту – бронежилетами, касками, наколінниками і щитами (а все це було у поліцейських ООН).

Від осколків гранат, у тому числі і саморобних, страждають, головним чином кінцівки, але не життєво важливі органи. Хіба що граната розірветься просто під ногами. На жаль, саме це трапилося зі старшим лейтенантом Кіналем.

26-річний спецназівець просто спливав кров'ю. Його довго не могли евакуювати через щільний вогонь сербів (гранати, автоматична зброя, камені, пляшки з запальною сумішшю).

І ось питання, на яке поки що так і не пролунала виразна відповідь з боку МВС України: а чи відкривали взагалі вогонь у відпоівідь спецназівці Внутрішніх військ?

І якщо відкривали, то коли: до тяжкого поранення Ігоря Кіналя і його товаришів по службі, або після одержання цього міфічного наказу від когось там, в керівництві поліцейської місії?

І який вогонь – попереджувальний чи на ураження? І якими боєприпасами – бойовими чи гумовими? При цьому у звітах про інцидент у Митровиці чітко зазначено, що французи відкрили відповідний попереджувальний вогонь по нападаючим негайно. З метою збереження життя і здоров'я особового складу.

Саме це й записано в правилах бойового зіткнення практично всіх подібних миротворчих місій. Саме для цього – для збереження власних життів, як мінімум, – і належить "блакитним каскам" мати зброю і боєприпаси.

Поранення військовослужбовця в результаті ворожого вогню у всіх бойових підрозділах всіх армій і силових підрозділів світу є більш ніж достатньою підставою для відповідного застосування зброї на ураження!

І коли міністр внутрішніх справ після загибелі українського офіцера в Косово доповідає в парламенті країни про те, що "відповідно до статусу нашого поліцейського підрозділу в складі місії ООН, вони не мають права на використання стрілецької зброї, хоч і мають її в наявності", хочеться запитати - а навіщо в принципі таким миротворцям автоматична зброя, якщо її не можна застосовувати? І що вони там роблять без можливості відкрити вогонь навіть тоді, коли їх закидають гранатами?

Так нехай тоді здадуть свої автомати, щоб не провокувати і без того агресивне і озброєне місцеве населення. І це було б смішно, якби не було так сумно.

За життя і здоров'я особового складу відповідає командир бойового підрозділу. Албанці, серби, бюрократія ООН і КФОР, міністри і генерали, дипломати і політики – усі вони потім будуть дуже вміло жонглювати відповідальністю, як циган сонцем.

І лише один офіцер, що не скомандував "Вогонь! " тоді, коли мав усі на те підстави, десь глибоко в душі буде відчувати щиру провину перед загиблим Ігорем Кіналем.

І його загибель у черговий раз показала Україні, що далі "відсиджуватися в кущах" з приводу визнання або невизнання незалежності Косово просто не можна.

Артем Шевченко, автор і ведучий програми журналістських розслідувань "Агенти впливу" (прем'єра програми 24 березня о 22.30), телеканал "ІНТЕР", для УП