Старий авторитаризм або в чому слабкість білоруської влади

14 переглядів
Петро Олещук, для УП
Понеділок, 31 березня 2008, 15:51

Нещодавно всі мали змогу побачити по телебаченню як офіційна влада розганяла у Мінську демонстрацію опозиції. Цим білоруська влада ще раз довела, що в неї є лише один ворог – вона сама.

Неможливо пояснити логічно, чому влада пішла на цей крок, оскільки не зрозуміло, чим могла погрожувати невеличка група неозброєних людей. Невже в адміністрації Лукашенка не розуміли, що все це буде обов’язково записано, ретрансльовано по всьому світі та стане ще одним аргументом для утвердження образу Олександра Григоровича як "останнього диктатора Європи"?

Очевидно, не розуміли, не розуміють і не можуть зрозуміти, адже і сам Лукашенко, і все його оточення були виховані за часів Радянського Союзу, а тому не мають уявлення про те, що вже давно настала епоха панування ЗМІ, епоха, в якій "телекартинка" має більше значення за реальність.

Розганяючи демонстрацію, влада, нібито, встає на один з нею рівень, визнає за нею статус серйозного опонента. Чого б іще могла бажати білоруська опозиція? Фактично, останнім часом, силові структури виступають головним "піарщиком" опозиційних сил, адже дозволяють останнім показувати усьому світу та відчувати самим власну значимість, силу та авторитетність, дозволяє згуртовувати свої ряди, консолідувати молодь.

Звичайно, очікувати іншого, окрім типово совдепівського підходу, від Лукашенка не доводиться. Він, безперечно, неординарна людина, не позбавлена ряду талантів, насамперед, у адміністративній сфері, що і зумовлює високий рівень адміністративної ефективності влади.

Фактично, завдяки діяльності президента Білорусі, остання пережила період розпаду Союзу відносно неболюче (особливо, на тлі Росії з її громадянськими війнами та України, що перебуває у стані перманентної кризи), однак, це, швидше, відтягнуте падіння, а не справжня стабільність.

Лукашенко просто не допустив такого кричущого та масового розграбовування державного майна, яке відбулось у сусідніх державах. Колгоспи, підприємства, транспортна система не були розграбовані так, як це сталося у нас.

Білорусь не впала у таку глибоку яму, як інші у 90-ті, а тому довго виглядала "оазою" або "Меккою" для всіх лівих та лівацьких сил пострадянського простору.

Однак, високий рівень адміністративних талантів, не зробив із Лукашенка політика. Із радянських часів він виніс ірраціональний страх перед усім "опозиційним", а тому не заперечує проти того, щоб його вірні соратники заарештовували опозиційних лідерів, розганяли демонстрації.

На справді ж він має здувати з них пилинки, бо опозиція, якщо з нею розумно поводитись, не лише не послаблює, а посилює владу.

Владі вигідно мати опозицію, на яку завжди можна спихнути будь-які власні помилки. Опозиція може виступати в якості "5-ої колони", підривної сили, "ворожого угруповання", через протидію якого і не здійснюються усі надзвичайні задуми уряду.

Велика дурість білоруської влади – арешти та висилка опозиційних лідерів. Сам по собі лідер, без фінансової та громадської підтримки, не може становити жодної загрози для влади.

Однак кожен харизматичний вождь опозиції – це потенційний лідер власної "партії", "руху" або "коаліції". Чим більше лідерів на свободі – тим більш розпорошена опозиція, а, отже, тим менш шкідлива для влади.

Нарешті, найбільша дурість влади – розгін масових протестів опозиції. Наразі, вони не становлять жодної загрози ні за масовістю ні за впливовістю. Набагато розумніше залишити їх у спокою, не виказуючи найменшої уваги, тим самим виключаючи їх з громадського порядку денного.

Подібні нерозумні кроки витікають із радянського минулого, в якому єдиним варіантом спілкування з інакомислячими були репресії. Зараз, влада Білорусії продовжує копіювати подібну лінії поведінки: розганяючи мітинги (не відомо навіщо), арештовуючи опозиціонерів (не зрозуміло для чого). Тим самим, влада власними руками "накачує" опозиції.

Приклад Білорусії – показовий. Він демонструє кризу "старого" авторитаризму, що не готовий до викликів новітньої епохи, а тому, поступово, сходить з політичної арени. Проте, далеко не завжди йому на місце приходить демократія, що, однак, вже не стосується даного предмету обговорення.

Петро Олещук, політолог, для УП



powered by lun.ua
Слід Зеленського
Як побудувати персональний бренд: план дій від Ярослави Гресь
"Український Єрусалим". Перевернутий Ісус, "Вій" і підземелля в Седневі
Гурт KAZKA: Ми замахнулися на те, чого у нас в Україні ще не робили
Усі публікації