П'ята колона: посібник з вирощування

Прославлений оратор Віктор Черномирдін вирішив поставити крапку в скандальній історії з бухарестськими заявами президента Путіна. Назвавши інформацію про антиукраїнські випади ВВП "брєдом", пан посол навряд чи зміг когось переконати.

Тим більше що стенограма путінської промови на Раді Росія-НАТО, яка з'явилася в одному вітчизняному виданні, свідчить: президент РФ дійсно висловився про українську державність не надто коректно і напророкував нам можливі проблеми з територіальною цілісністю.

Очевидно, Москва, стурбована євроатлантичною активністю Києва, не проти розіграти стару сепаратистську карту. Навряд чи хтось в Кремлі всерйоз думає про відторгнення українських територій: ризикована справа не варта заходу.

Інша справа – дискредитувати Україну в очах Європи, показавши нашу країну осередком нестабільності і розсадником сепаратизму, що буквально розсипається на шматочки. Для цього достатньо дестабілізувати ситуацію в південно-східних регіонах, влаштувати яскраве дійство, щось на зразок гіпертрофованої Феодосії-2006.

Завдання Москви – втягти у свої політичні ігри якнайбільше українських громадян. Завдання Києва – цьому завадити. Як же нейтралізувати внутрішню п'яту колону?

Схоже, патріотичними умами міцно опанував нехитрий рецепт: треба, щоб усі громадяни України дивилися фільми і телепередачі винятково українською мовою, вважали Степана Бандеру героєм, були позбавлені доступу до російських ЗМІ – і ми отримаємо єдину, сильну і невразливу країну!

На перший погляд ідея здається чіткою і логічною. Але до чого насправді призводить впровадження єдиних цінностей за допомогою всіляких розпоряджень і заборон, які спускаються зверху?

Чи дійсно така політика сприяє консолідації суспільства? Чи ж навпаки – підриває державу зсередини?

Один знайомий автора, інженер, який нещодавно повернувся з Ірану, був вражений настроями місцевого населення.

У приватних бесідах дуже багато освічених іранців визнає: вони б хотіли військового удару США по своїй країні, масованих ворожих бомбардувань.

Нагадування про неминучу загибель мирних жителів нікого не бентежать: "А хіба це життя? Чому не можна слухати іноземну музику, користуватися Інтернетом без обмежень, вживати спиртне, носити краватки, складати заповіт так, як хочеш ти, а не пропонують норми Шаріату? Ми готові прийняти будь-який удар ззовні, аби упав цей маразматичний режим!"

При цьому усі вони вважають себе іранськими патріотами, хоча об'єктивно це справжня п'ята колона.

Звичайно, ідейні воїни ісламської революції прагнули іншого результату. Тегеранський функціонер може легко пояснити логіку закручування гайок.

Іслам – історичний оплот іранської духовності. Алкоголь не тільки заборонений Кораном, а й підриває здоров'я нації. Блокування доступу до сайтів антиісламського й антиіранського змісту – це боротьба за інформаційну безпеку країни. А заборона фаст-фудів і західної музики захищає Іран від культурної експансії ворожих держав, ймовірних військових супротивників.

Але замість об'єднання нації президент Ахмадинеджад і Ко одержали співгромадян, які паплюжать уряд за чаркою контрабандного віскі, потайки слухають Стінга і Пітера Гебріела і з ентузіазмом чекають на ракетно-бомбові удари по власній країні...

Не можна консолідувати суспільство на основі цінностей, які насаджуються силоміць.

На жаль, багато наших політиків і чиновників знаходяться в полоні цієї згубної ілюзії. Безсумнівно, Іван Вакарчук і Віталій Шевченко легко обґрунтують необхідність 100-процентної українізації телевізійного прайм-тайму і кримських університетів. Але результати їхньої революційної діяльності можуть бути досить далекими від очікуваних.

Забороните демонструвати російськомовні "Подробиці" – і звичайний кримчанин остаточно переключиться на рупори кремлівської пропаганди.

Задавите кабельне телебачення драконівськими обмеженнями – житель Донецька купить супутникову тарілку або піде в Інтернет. І буде жадібно ловити московські меседжи – адже це солодкий заборонений плід, безцінна інформація, якої його намагаються позбавити!

Позбавте викладачів і студентів з Криму і Донбасу права читати і слухати лекції рідною мовою – спровокуєте неминучий відтік наукових кадрів, які могли б працювати на Україну, але будуть підвищувати конкурентноздатність сусідньої держави.

Але головне – запопадливі столичні чиновники de facto удобрюють ґрунт для сепаратистських провокацій Кремля. Притому саме зараз, коли їхній ризик особливо великий, коли Москві важливо продемонструвати усьому світу, що Україна – нестабільне державне утворення, готове в будь-який момент розвалитися на шматочки.

У цих умовах необхідна зважена, добре продумана політика по відношенню до проблемних південно-східних регіонів.

У той час, як треба уникати будь-яких необережних кроків, здатних зіграти на руку Кремлю, великі патріоти-українізатори воліють рубати з плеча.

Своїми радикальними ініціативами вони штучно загострюють ситуацію на Південному сході, стимулюючи антидержавні настрої і перетворюючи мільйони співгромадян у легку здобич московських провокаторів.

Навіщо добровільно зміцнювати п'яту колону, навіщо лити тонни води на млин Путіна і Медведєва?

Сучасна Україна не є мононаціональною і монокультурною державою. Добре це чи погано, але це факт.

Спиратися на історичні корені цього явища, апелюючи до Валуєвського циркуляру і Емського указу, – безперспективний і навіть небезпечний шлях, тому що в такому випадку у наших недругів буде велика спокуса згадати, як з'явився в складі України той же Крим.

Треба бути прагматиками, дивитися в майбутнє і відштовхуватися від сформованого status quo. Взаємна толерантність, пошук мудрих компромісів, ідейний плюралізм – ось що допоможе забезпечити гармонічний симбіоз Сходу і Заходу, об'єднати наших громадян навколо стратегічних інтересів держави Україна, звівши до мінімуму вплив п'ятої колони Кремля.

А спроби консолідувати країну, ламаючи мільйони громадян через коліно, можуть тільки нашкодити і погіршити становище.

У Речі Посполитій у 1920-х-1930-х роках курс на тотальну полонізацію теж здавався правильним і логічним. Перетворимо все населення багатонаціональної країни на поляків – ось як забезпечити єдність, настільки необхідну молодій республіці!

Але очікуваних результатів полонізація чомусь не принесла. Її гіркі плоди – банкрутство помірних українських політиків з УНДО, тероризм ОУН і вересень 1939-го, коли юрби польських громадян зустрічали ворожу армію квітами.

Чи здатні українці вчитися на чужих помилках? Чи нам необхідно виготовити свої власні граблі "Made in Ukraine" і акуратно на них наступити?

Пошук компромісів – справа нелегка, але в наших умовах це єдиний спосіб перебороти розкол України. Цілком можливо, що вирішити хворобливу мовну проблему допоміг би своєрідний мораторій: Схід раз і назавжди забуває про статус регіонального або другого державного для "великого і могутнього", а Захід відмовляється від спроб просувати українську мову за допомогою грубого адміністративного тиску на ринок культурної продукції.

При цьому мова Шевченка і Стуса могла б поступово завойовувати всі нові позиції в суспільстві за рахунок якісного, конкурентноздатного продукту – україномовної книги, фільму, пісні.

І головними популяризаторами української мови були б талановиті письменники, співаки, телережисери. Адже раніше ця позитивна тенденція виразно спостерігалася!

А зараз цю функцію виконують творці бездарних директив і заборон – чиновники з Мінкульту, Міносвіти і сумнозвісної Нацради з питань телебачення і радіомовлення.

Головним оплотом прекрасної мови стала тупа бюрократична машина, не здатна викликати в нормальної людини нічого, крім ворожості і глузувань! Думаєте, з таким чудовим "промоутером" популярність українського слова в південно-східних регіонах країни зросте? Блаженний, хто вірує...

Позиції російських шовіністів на Південному сході сильні як ніколи. Ворожість до мови і культури, яку намагаються насаджувати силою, передбачувано росте. Бойкот українській оголошують багато хто з тих, хто раніше ставився до неї цілком лояльно.

"Я часто дивився фільми українською, а тепер не буду з принципу, раз мене позбавляють права вибору!" - подібні заяви, на жаль, не рідкість.

А в яке становище поставлені розсудливі прихильники української єдності на Південному сході країни?

Протягом багатьох років вони запевняли оточуючих, що радикали-бандерівці і примусова українізація – це всього лише міф, страшна казка для наївних донеччан і кримчан.

У 2004-му південно-східні демократи вели нерівний бій з чорним піаром від Гліба Павловського (згадаємо знамениту карту з розподілом українських громадян на три сорти) і невтомно цитували кандидата в президенти Віктора Ющенка.

Не має значення, якою мовою ми говоримо, у яку церкву ходимо: головне, що всі ми – громадяни України, і ми будемо разом будувати вільну демократичну державу! Українська мова буде розвиватися паралельно з російською, але не за рахунок її.

Не вірте безглуздим вигадкам, начебто "помаранчеві" почнуть виганяти російське слово зі шкіл, вузів і телеефіру!

А що тепер скаже своїм сусідам і знайомим патріотичний житель Севастополя або Сєвєродонецька? Чому треба дружити з галичанами? Чому ні в якому разі не можна піддаватися на сепаратистські провокації, інспіровані Кремлем? Чому варто ігнорувати солодкомовних затуліних і леонтьєвих?

У тверезомислячого патріота з Криму або Донбасу більше немає переконливих аргументів на користь української єдності. Його роззброїли київські "більшовики", які намагаються втиснути об'єктивну дійсність у вузькі рамки ідеології і найчастіше зовсім незнайомі з реальним станом справ на Південному сході.

Коли громадяни починають ненавидіти власну державу, автоматично вливаючись до рядів п'ятої колони, це насамперед провина самої держави, нездатної проводити грамотну, зважену політику. А в закордонних столицях завжди знайдуться бажаючі скористатися цими помилками.

Михайло Дубинянський