Мовчання – не золото

Я – українець. По крові і по духу. Майже 16 років живу в Америці, як і мільйони інших українців, котрі приїхали сюди в різні часи.

Я ніколи не забуваю бути вдячним цій країні, яка прийняла нас і дала нам змогу просто жити нормально, по-людськи, працювати, виховувати дітей, відпочивати.

Америка дала мені змогу повною мірою відчути себе людиною. Людиною з великої букви. Але серце болить, болить за ту країну, яка для мене назавжди залишиться рідною, за Україну і за її народ.

А чи він не заслужив всього того, що ми, такі ж самі українці, маємо тут в Америці чи в Канаді.

Моя мати, проробивши в Радянській Україні понад сорок років фельдшером, ніколи не маючи за душею ні копійки, приїздить сюди, в чужу країну і одержує пенсію, яка їй ніколи не снилась, не розуміючи за що.

Вона майже кожного ранку благословить Америку, і при цьому регулярно допомагає зі своєї пенсії родичам в Україні. В неї є тільки одне питання: чому ті люди в своєї країні не хочуть жити так, як ми тут живемо? Чому вони противляться цьому?

Їй дуже боляче дивитися кожного дня по телевізору на мітинги тих людей з червоними і синіми прапорами, з лозунгами "Геть НАТО" чи "Буш – фашист"…

Боляче дивитися на ті лиця, переповнені агресією, злістю і ненавистю. Що це? Де ті спокійні, розумні обличчя українців із світлими і розумними очима. Невже це і є сьогоднішні Україна та її народ.

2004 рік став роком великої надії і для мільйонів українців за кордоном. Та за майже чотири роки такі поняття як "помаранчева революція", "помаранчеві" з чогось героїчного і високого, поступово перетворилися в щось насмішливе і огидне.

А разом з ними і слова "демократія" та "свобода".

Ті люди, які зараз при владі, які робили цю революцію, принаймні не розуміють, як це небезпечно. Не достатньо перемогти, сісти в крісло президента, міністра, чи депутата.

Треба кожен божий день захищати і відстоювати свою віру. Кожен божий день не давати нікому права знущатися над поняттями демократії, свободи і незалежності.

На жаль, ніхто цього не робить. І зараз все більше і більше різного багна ллється на Україну. А у відповідь – мовчання.

У Росії кожний тамтешній чиновник має за честь (!) сказати щось образливе і брудне на адресу України, її влади, її народу. А ми? Ми промовчимо, не будемо дратувати старшого брата.

Це що, в нас уже в крові? Хіба ніхто не розуміє, що це мовчання може коштувати дуже і дуже дорого.

Нещодавно я розмовляв з одним американцем, який щиро співчував мені за Голодомор та хотів дізнатися від мене про той час трішки більше. Я йому довго розказував що знаю, що мати розповідала.

А він мене питає: "так хто ж скоїв таке лихо?" Я відповів без зупинки: "Звісно хто, комуністи, та їх режим".

"І що, – спитав він, – тепер ці комуністи сидять у вас в парламенті, виходять на вулиці зі своїми червоними прапорами та декламують свої комуністичні лозунги?"

Знаєте, я не знайшов, що йому сказати – стало дуже соромно. Я розумів, що для нормальної людини це просто неможливо усвідомити. Що для нормальної людини комунізм дорівнює фашизм. Крапка.

Мені зробилось соромно за тих, хто зараз хоче дати своєму народові демократію, свободу, незалежність, рідну мову, говорить багато про Голодомор, але ніяк не може це все захистити.

Мовчить. Мовчить про комуністів, та ще про багатьох їм подібних. Це нонсенс. З такими подвійними стандартами і поняттями навряд чи що збудуєш, скоріше згайнуєш. До речі, ті ж самі крісла...

Треба вже якось зрозуміти, що демократія і свобода це святі речі, за які треба боротися щоденно і на всіх фронтах.

Поки кожен не зрозуміє, що за свої вчинки і слова треба відповідати, відповідати перед судом, перед законом. Але зараз, демократія і свобода по-українськи означає лише одне – говори, що хочеш і роби, що хочеш, і нічого тобі за це не буде.

Хіба що велика подяка від "старшого брата".

А влада знову мовчить. А ті з червоними і синіми прапорами досягають своєї мети, і ніяк не демократичними методами (історія це вже показала і, на жаль, не один раз).

Я не знаю часів, як сьогодні, коли стільки брудноти говорять і пишуть про Україну, як це робиться зараз з Росії.

Але ще більш прикро і соромно, що з самої України, як ніколи раніше, лунає все більше образливих безвідповідальних слів, робиться все більше брудних справ, які відкрито загрожують всьому тому, що вдалося відбудувати.

У відповідь знову мовчання.

А мовчання і бездіяльність – це смерть свободі і незалежності. Мовчання – це хаос, це нові майдани. Але варто знати і усвідомлювати, що не всі майдани – безкровні.

Руслан Нечай, для УП