Друга державна. По факту

Вівторок, 10 червня 2008, 13:15

Дебатування стосовно необхідності та актуальності впровадження другої державної мови, ніколи не була дискусією із площини світогляду та ідеології. Питання другої державної, за правило, подається нам як вибір керунку розвитку у геополітичному плані.

Агітація за або проти розгортається у площині політичного радикалізму та популізму одночасно. У країні, що з моменту проголошення незалежності, переживає кризу у всіх сферах життя, питання мови є одним із найгостріших.

Пропонував би, для відмінності, розглянути питання мови очима не громадян України.

Як проблема двомовності бачиться із-зі кордону?

Вже майже рік як я проживаю поза Україною. Маю можливість спілкуватися із великою кількістю людей з різних країн світу – від Бразилії до Японії та Африки. Мова спілкування, у цьому контексті, – не що інше, як спосіб комунікації.

За кордоном мова – завжди інструмент. В середині країни – засіб нагромадження політичного капіталу.

Потрібно сказати, що друга мова для білінгвістичних та полілінгвістичних країн є, за правило, мовою колишньої імперії. Це підтверджують приклади країн колишньої Югославії (де, де-факто, всі знають і розуміють сербську). Так само в країнах Африки, в Фінляндії і Ірландії.

Для кожного громадянина України російська мова є так чи інакше мовою колишньої імперії. Автор не заперечує наявність росіян в Україні, чи російськомовних українців. Я стверджую, що російська мова на теренах колишнього СРСР, включаючи країни Балтії, є тільки і виключно засобом комунікації колишніх народів "єдіного і неделімого".

Скажімо, майже кожен молодий громадянин Індії знає англійську мову! Добре чи погано це в умовах глобального ринку?

Або нещодавня конференція по уніфікації португальської мови, яка стала тепер більш бразильською...

Для нас більш наочним, напевно, буде приклад країн неіснуючої Югославії. Майже кожен, від Словенії до Косова, говорить сербською. Тому для слов’янина, який принаймні трохи знає ще одну слов’янську мову (не обов’язково сербську чи російську), порозуміння на Балканах не складатиме труднощів.

Іншою стороною медалі ідеї "Імперської Мови" є можливість навчання молодих людей з Африки у Франції чи Британії. Мова імперії звузила світ до одного знаменника.

Мова імперії збагатила нас ще однією культурою (за умови, що ми знаємо свою).

Та дискусія про те, яка імперія краща і яка по собі що доброго залишила, буде, напевно, не етичною та й недоречною тим більше в даному контексті.

Для України російська мова є, і напевно надовго залишиться, другою мовою. Більшість іноземних бізнесменів (а хіба лише іноземних?), що вчили українську, відмовились від неї, як не конкурентної у порівнянні із російської.

Знайомий чех вибір мов аргументував просто: англійський вивчаю, щоб розмовляти на Заході, а російський для того, щоб говорити на Сході.

Факт володіння російською і не володіння українською для іноземця в Україні не викликає сумлінь.

Будь-який порадник для подорожуючих по Україні виданий за кордоном, говорить про те, що знання російською мови є достатньо для комунікації. Адже мова – це, насамперед, засіб для комунікації, а не політична розмінна монета. Так, діти китайських дипломатів в Україні вивчають англійську та російську мову.

Україну і Словенію не пов’язують тривалі зв’язки, ані велика подібність, крім колоніального минулого. Посольство цієї республіки було відкрито у Києві цілком недавно, а на всю Словенію є тільки один дипломований перекладач із української мови.

Тому для громадянина України, який укладає шлюб у цій країні, на церемонію запрошують перекладача з російської. Хіба це не виразний приклад того, що російська є другою мовою для громадян України?

Повірте, злих інтенцій там не було: у країні де година праці є найвищою серед країн центрально-східної Європи, важливим є результат та діяльність а не політична суперечка з приводу того, хто має стародавнішу історію. Важливим є теперішнє.

Цікаво чи Партія "Свобода" сприйме дії Словенського ЗАГСу, як загрозу для української думи та свідомості? Чи Партія регіонів проголосить Словенію першою країною, що визнала в Україні російську мову, як другу державну, і чи буде вимагати від МЗС, щоб дипломати у Любляні говорили виключно сербською?

України продовжує бути складовою імперії, так буде продовжуватися стільки, скільки економіка найбільшої європейської держави буде переживати перманентну кризу. А громадяни України будуть їздити без віз тільки у країни СНД і то не всі.

Знання ж російської мови не є для українців жодним позитивним фактом без знання ще однієї мови. Оскільки мова потрібна, насамперед, для того, щоб засвідчити свої знання, уміння, симпатії, чи навіть антипатії у повсякденному житті, спілкуючись з іноземцями, або перебуваючи за кордоном.

А наш діалог з російськомовним співрозмовником вже і так достатньо довго триває, щоб у ньому сказати щось нове.

Тому пропонував би факт існування другої державної мови визнати як такий. Це реальність, що не залежить від нашого бажання, або небажання. Натомість пропоную впровадити на конкурсній основі ще одну загальнообов’язкову мову тієї держави, уряд якої погодиться спонсорувати її вивчення в Україні.

Хтозна, може будемо вчити арабську і отримаємо нескінчений запас нафти та право до еміграції в ОАЄ, або після вивчення китайської будемо єдиною державою посередником у розмовах із Піднебесною!

Але не варто законодавчо надавати російській мові статус державної. Мій друг з Білорусі розповів байку про те, як американський дипломат, приїхавши до Мінську, перебував у перманентному шоці. Його не розуміли більшість білоруських чиновників. Виявилося, що дипломат говорив… білоруською.

Євген Білоножко, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді