Хто ми?

Два дні на рік в Україні породжують думки про наші досягнення і поразки, лише з тією різницею, що у 1 грудня немає червоно-календарного флеру, як у 24 серпня.

Спробуємо сформулювати низку тез на тему, що є Україна і ким є українці. Тому що немає правильнішого шляху до криз і катастроф, ніж неправильні установки та орієнтири.

Насамперед, слід зазначити, що державне будівництво не є центральною подією нашого життя. Це - російська калька, яка перекладається на нашу реальність за старою звичкою.

Для росіянина, причому від холопа до царя, будівництво держави, а, точніше, імперії – мета і зміст.

Для українця своя держава, скоріше, мрія. Як мрія про гарну шаблю або хату.

Тобто для українця держава є засобом твердження своєї правди, сили і волі. Українці сторіччями боролися за те, щоб мати свою державу, але це була скоріше боротьба за право вільно розвивати свою сутність.

Головне питання на сьогоднішньому порядку денному – що таке Україна, не відповівши на нього не можна знайти нашого місця в світі. Ми всі більш-менш уявляємо собі, що таке Франція, Польща, знаємо лице Росії, маємо образ Італії й Америки.

А ось що таке Україна – відкрите питання. Причому, найбільша хитрість його полягає в тому, що насправді ми знаємо, що таке Україна, але імпліцитно, неначе в паралельному світі. В підпіллі. І це дуже зручно.

Тому що нам, зайнятим вічною боротьбою за право бути, не до витягів з імпліцитного. Тому, інші можуть з нього витягти собі те, чого не вистачає  –  ім'я, стародавність, культуру і навіть письменників, повідомляючи все це своїм.

Наш спосіб життя і думок визначений нашою землею. Ми знаходимося на перехресті головних доріг, на межі лісу і степу біля воріт великого хартленду. Це обумовило нашу долю. Це занадто цінна земля, щоб нам дали жити на ній спокійно.

Тому цикл нашого життя описується алгоритмом - набіг-погром-відбудова. І знову набіг-погром-відбудова. Тому ми постійно відбудовуємо наш світ на згарищі всупереч усьому. Звідси наша головна мрія – щоб нам дали його добудувати.

Мабуть, найкраще ідеал українського світу описав наш геній: " садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата, дочка вечерять подає, а мати хоче научати, та соловейко не дає".

Взагалі, насамперед українцеві потрібно – "поставити хату.." При цьому, українець, зрозуміло, воїн, причому за відгуками поляків і турків – кращий за них, але головне, що українець, це насамперед - будівельник на згарищі.

Другий аспект полягає в тому, що українці не є етносом. Так смішно дивитися, що навіть Литвина Ющенко привчив вживати слово "нація". Не нація ми. Так, у нас не було, як у людей в XVIII столітті спокійної можливості сформуватися як нація зі своєю національною державою.

Однак, це не означає, що ми не застрягли в цьому часі. Наша містична хитрість, що ми, пропустивши це, якимось загадковим чином, однак, виявилися таким же модерним співтовариством, як французи, італійці, німці та всі інші пристойні люди. І брали участь у цьому процесі без перебільшення – міріади етносів, назви деяких з яких ми й не знаємо. Може, саме в цьому наша життєстійкість?  

Третя особливість України полягає, що в ній не домінує жодна зі статей. Це світ, створений двома людьми, зі своїм поділом праці, сильною взаємною повагою і солідарністю.

Тому це - світ тепла і любові. Мало в кого ще можна знайти таку роль жінки в суворому житті. Чоловік – він завжди на війнах, а вдома він в перерві між ними.

Тому, він займається переважно тим, що заліковує рани і закладає нове покоління і фундаменти.

У цій українській реальності жінка - основа світу. Усе на ній. Господарство, діти, чоловік і відповідальність за всіх. Вдома ж уся роль чоловіка зводитися до того, щоб вона його в церкву зводила сусідам показати "що воно є". Вона будує, він захищає.

Отже, Україна існує в особливому тимчасовому просторі. Минуле - випалений степ. Або ліс. Взагалі, у ньому жити не можна. Сьогодення – віковічна боротьба за життя. У сьогоденні теж жити ніколи. Залишається жити тільки в майбутньому. І треба сказати, що цю нашу особливість місцеві політики нутром відчули та експлуатують по повній програмі.

Загальновідомо, що усе має свій початок, розвиток і кінець. Але це не стосується нас. На рахунок початку тут усе так усе заплутано, що важко вирішити – звідки його брати.

Про свій розвиток говорити не доводиться, тому що, як казав Густав Водичка, ми зайняті розвитком інших, скривджених Богом. А кінця у вічності нема, тому й говорити нічого. Тому, якщо, образ Росії – це трійка, що мчиться крізь просторово часовий континуум, то ми – вічний потік, як Дніпро.

Якщо відкинути всю цю малозначну для нас мішуру на кшталт держави та економіки, то стає зрозумілим головне – щоб нам, нарешті, дали жити. Точніше, ми собі взяли в листопаді два роки тому. І це насправді незворотньо. Як потік ріки. Як би кому не хотілося усе повернути.

А тепер, коли вперше за сторіччя у нас є своя можливість будувати не імперію для когось, а життя для себе, то неважко здогадатися, хто після США буде наступним світовим гегемоном на чолі Євросоюзу. Чому, до речі, зараз і не потрібно туди дуже поспішати. Ми ж не Литва.

Автор Олена Скоморощенко. Стаття написана 29 листопада 2006 року, Париж