Плювок в лице, серпом по пальцях. Або: спроба діалогу з заслуженими артистами
Процес написання статей багатосторонній. Іноді прийде в голову думка, та так тобі сподобається, що хочеться нею поділитися з усім світом. Іноді – як після плювка в лице – хочеться вити і гризти комусь горло.
В останньому випадку про красне письменство вже якось і не йдеться. Лише слина і шипіння, як у роздратованої кішки. Так що вже вибачайте наразі.
Те, що звання "Заслужений артист України", як і "народний", зараз присвоюється певним людям без будь-якого стосунку до точки зору народу цієї держави – істина настільки банальна, що згадувати за це зайвий раз вже якось і неетично.
Те, що ці та подібні звання і нагороди ніяк не вписуються в реалії звичайного цивілізованого суспільства – розуміють, судячи з відсутності спонтанних вибухів народного гніву, напевно, лише одиниці-маргінали.
Звання "Заслужений (народний) артист" походить з тоталітарного Союзу і суттю своєю цілком відповідає ментальності цього історичного утворення. Вожді керівної і спрямовуючої мусіли ж бо якось відзначати і наближати до себе тих представників "трудової інтелігенції", що творили у потрібному їм напрямі.
Всяка "табель о рангах" саме цій меті завжди і служить: стимулювати мислення підконтрольної еліти "біомаси" саме у "правильних" категоріях.
Простий радянський люд особливо до ідеологічних термінів не доколупувався. Одні просто над ними не замислювалися, інші – розуміли, що нічого доброго з таких роздумів вийти не може, перш, ніж наважувалися висловити свої думки вголос.
Справді, чому "заслужений"? Перед ким? А чому "народний" є заслуженішим від "заслуженого"? А може це "заслужений" є менш народним від "народного"? А якщо не "заслужений" і не "народний", то який? Невже "незаслужений" і "антинародний"?
Зрозуміло, що заповітною мрією кожного артиста СРСР було чимскоріш одержати "заслуженого" і дорости до "народного".
З усіх країн світу аналогічне звання "народного артиста" добровільно в себе ввела лише гітлерівська Німеччина. Як "народний суд" і вихідний день з парадами на День Праці 1 Травня. Очевидно, в цьому там існувала така сама потреба, як в СРСР.
Необхідно зауважити, що так само, як названі вище звання відповідали ментальності зазначених суспільств, так само і система цінностей цих суспільств робила ці звання вагомими і престижними.
Ні СРСР, ні нацистська Німеччина не могли собі дозволити такої розкоші, як проголошення "заслуженими" митців, що не володіли бодай мінімумом необхідних талантів.
Талановитий митець у цих країнах міг бути ізгоєм у суспільства, і частіше був ним, ніж навпаки, однак, цілковита бездар "народною" бути не могла.
Цирк поїхав, клоуни залишились. СРСР розпався, тоталітарне звання "заслуженого артиста" в Україні продовжує жити і діяти. Більше того, воно піднялося на якісно новий рівень і стало вже не просто державною нагородою, а якоюсь ніби національно-історичною. "Заслужений артист України". Тієї України, треба думати, що існує вже кілька тисяч років.
СРСР був державою. І тільки. Так само УРСР була політичним утворенням без претензій на історичну тяглість. Тому звання "Заслужений артист УРСР" чи "Народний артист СРСР" відображало лише мистецькі уподобання даного політичного утворення і жодним чином в дисонанс з елементарною національною пристойністю не вступало.
Скажімо, Висоцький не був "заслуженим", але народ його любив і поважав. При цьому народ щиро любив і поважав (у своїй більшості) свою державу і заслужених перед нею артистів.
Важко з певністю сказати, скільки українців щиро люблять свою сучасну державу (мова йде про реальну державу з її конкретними органами влади, а не про індивідуальні мрії про неї).
Але, в усякому випадку, дана держава, декларативно принаймні, базується на принципах демократії. Тобто, якщо, скажімо, В. Ющенко присвоює комусь звання "Заслуженого артиста України", то це, за Конституцією, робиться від імені і за одностайною згодою усіх громадян України.
В тому числі – і мертвих, і ненароджених, бо, як вже сказано, слово "Україна" означає для нашого вуха і серця не тільки сучасне політичне утворення під однойменною назвою.
Якось незручно звертати увагу читача на той простий факт, що жоден народ жодної демократичної країни в принципі не може бути одностайним. Мені, наприклад, жодним чином не імпонують 90% "Заслужених артистів України" і 99% її "Героїв".
Тому присвоєння кому-небудь, хоч Папі Римському, хоч самому Тарасу Шевченкові, котрого я вважаю найвидатнішим українцем всіх часів, звання чи то "заслуженого", чи то "героя" від імені України автоматично ставить цю особу на протилежний бік барикад стосовно того, хто його героєм не вважає.
У тих країнах, котрі прийнято вважати цивілізованими і демократичними, жодних питань з цього приводу не виникає. Скажімо, у США є медаль Конгресу, у Франції – Орден Почесного легіону і так далі. Але немає ні звання "Заслуженого артиста Америки", ні "Героя Франції".
Бо, з одного боку, жоден уряд не має права розписуватися за Францію у її національно-історичній цілості, а з іншого – що ж це за герой, що визнається героєм тільки одним народом?
Українська владна верхівка, схоже, над такими глибокими філософськими питаннями не задумується – не до того їй зараз. Влада з рук вислизає. Рейтинги падають. Необхідно їх усілякими соломинами підпирати. У тому числі – іменем України.
Свого часу матеріально заангажовані українські естрадні "зірки" своїми нав’язливими одами чинному президенту і його політичним утворенням внесли лепту у те, що одіозний політик з рейтингами нижче плінтуса тріумфально "обрався" на другий (чи таки перший?) президентський термін.
Сьогодні президент насолоджується тими самими рейтингами і користується тими самими апробованими методами. Що ж тут дивного?
Не звертали б і ми на все це мишаче вовтузіння ніякої уваги, якби воно відбувалося в межах звичайної людської пристойності. Проте, схоже на те, що саме чинному президенту ці межі невідомі. І це – як серпом по пальцях.
Конкурс "Євробачення" ніколи не був престижним у високих колах майстрів пісенного жанру. Це свого роду "неформала" для тих, хто до метрів сцени не дотягує, але має в собі якусь родзинку, котру варто показати європейській громадськості. В останній час ця родзинка стала одержувати все більший присмак нетрадиційності.
Господь з ними, з нетрадиціоналами, хай собі шукають своєї унікальності. Проблема в тому, що після несподіваного тріумфу на "Євробаченні" Руслани Лижечко, країни колишнього СРСР прониклися до цього напіваматорського-напівкомерційного заходу непереборним пієтетом.
Справа "Євро бачення" стала справою національної гордості всього слов’янського світу.
Дійшло до того, що за скромне друге місце на цьому конкурсі президент України став давати "Народного артиста". Та не одного, а зразу двох.
Нібито все логічно – престиж України в Європі, до якої прагнемо, українське мистецтво у світі, і таке інше.
Тільки чому, скажімо, Данилка за минулорічний виступ "народним" не зробили? Не тому служив? Не так служив?
При всій моїй відразі до образу Сердюки, мушу зауважити, що Данилко, як артист і як мистецький діяч, є на голову вищим за будь-яку Ані Лорак (в миру – Кароліна Куєк) чи Філю Кіркорова.
Данилко сам створив не просто сценічний образ, а цілий напрям у естрадному мистецтві і сам же розвинув його до такої міри, що став не просто відомим, а одним з найвідоміших, і не тільки в Україні, а на просторах усього СНД.
Його Сердючка примушує мільйони людей реготати до нестями, щиро плескати в долоні і навіть гірко плакати. Його невибагливі мелодійки наспівують у громадському транспорті, а його пісні і приколи – цитують по пам’яті.
Якщо це не народний артист – то тоді хто?
Данилко не просто популярний, він особливо популярний у Росії, куди наші артисти прориваються лише спорадично. При цьому він залишається щиро українським образом. Можна без перебільшення стверджувати, що мільйони простих росіян якщо і відчувають якусь симпатію до українців, то не в останню чергу – через Данилка.
Данилка з Росії "поперли". За "націоналізм". Український. Що прозвучав на "Євробаченні-2007".
Український президент його навіть не похвалив. А Філіпа Бедросовича, для якого український народ є такою самою далекою субстанцією, як і він для нього – зробив "народним".
Я не агітую за Данилка. Просто хочу розібратися, чому одним так, а іншим – навпаки.
В СРСР існувало дві категорії людей. Краща частина життя одних проходила в чергах: на квартиру, на машину, за хлібом, за маслом, за цукром, за черевиками. За всім, що мало яку-небудь цінність. Це виховувало в людей повагу до матеріальних благ і соціальну відповідальність. Відчуття свого місця серед інших і плинності часу.
Інші у чергах не стояли. Ні, вони не відмовлялися від усіх благ "совкового" життя. Вони навіть споживали їх більше, ніж перші. Але коли вони бачили "біомасу" у черзі за черговим дефіцитом, вони не займали свого місця у цій черзі. Вони ішли до мети іншим шляхом. Через задній прохід.
Люди, що заходили в крамниці через задні двері, особливо високо ніколи не підіймалися – на тих, вищих рівнях було спецпостачання. Але за своє право не бути частиною "біомаси" "задньопрохідники" платили вождям собачою вірністю та цілковитим відреченням від будь-яких моральних забобонів. Саме так гартувалася "совкова" сталь.
СРСР пропав, але звичка ходити іншими шляхами у деяких українців залишилася.
Стосовно саме Ані Лорак, то мушу зауважити, що президентський "рояль в кущах", тобто – указ про присвоєння, був цілком передбачуваним ще з моменту, коли його ставленик пан Докаленко явочним порядком оголосив Куєк найбільш достойною представницею України на "Євро баченні".
Ані Лорак стала б з рук Ющенка "народною" безвідносно до того, як і де вона виступила.
Звичайно ж, жодні президентські укази не зроблять Куєк народною улюбленицею, а Кіркорова – великим співаком. І можна було б не звертати на цей балаган ніякої уваги, якби не один момент: звання "Народного артиста України", як і усі інші, вручає президент України, але вручає не від свого, а від нашого імені.
Тобто, виходить так, що в ролі п‘єро і арлекінів українського театру абсурду виступає весь український народ. І безвідносно до того, що цей народ про себе думає.
Кучми, ющенки приходять і відходять, а український народ залишається з носом. Довгим, як у Буратіно.
У невоюючій та перманентно кризовій Україні найвищих державних нагород присвоюється більше, ніж у воюючих США і Росії разом взятих. Населення України вимирає, а чисельність "героїв" – швидко зростає.
От, скажімо, Ада Миколаївна Роговцева, Герой України. У кращих традиціях ненависного Ющенку тоталітаризму: "за зміцнення дружби між народами і у зв’язку з 70-річчям".
Якщо уявити собі молодого українця років так через двісті, що намагатиметься знайти для себе яскраву постать у сучасних нам подіях і натикатиметься на кожному кроці на якогось чергового "героя", то спеціально для нього потрібно буде створити віртуально-героїчну біографію даної особи, бо в її реальному життєписі нічого такого і з вогнем не знайдеш.
Жила собі, була, як більшість радянських людей, завжди користала моментом і коливалася відповідно до лінії чергової правлячої партії, не висовувалася і не протиставлялася. Нічим особливим не прославилася і нічого особливого не створила. Порівняти з великими не можна – образиться.
Олег Скрипка. Відомий і улюблений співак, неординарна особистість. Перший з сучасних українців, що не захотів бути клоуном.
Кілька років тому я захоплювався його вчинком. Зараз – ставлюся без пієтету.
Адже у 2004 році Олега Скрипку можна було поважати тільки за те, що він відмовився бути незаслужено "заслуженим". Не захотів служити властьімущим. А у 2008 році вже неможливо зрозуміти як могла порядна людина вчинити інакше.
 |
Олександр Бобик, для УП
