Право на пам'ять

Середа, 18 червня 2008, 13:36

Дивні відчуття охоплюють після прочитання статі "Україна і Польща: не футболом єдиним" .

Як можна на історія дивитися тільки через призму героїзму та терпіння, як можна з легкістю давати однозначні судження від імені цілого народу? Прикрим є бажання видавати бажане за дійсне, фальш - за реальність.

"Хто володіє минулим, той володіє майбутнім", - так Оруел описував діяльність міністерства Правди. Нажаль і нині є люди та організації, що переконані в існуванні української, польської, німецької або французької правди.

Мені видається, що правда є одна і вона ніколи не може бути національно забарвленою.

Так само, як справедливість ніколи не може бути на стороні білих або чорних, вона або є, або ні. А громадянам України нав’язується думку про паралельне існування мінімум двох, трьох, чотирьох або і більше правд і справедливостей.

Чи був Голодомор 1932-33 років геноцидом? Це не є проблемою для польського суспільства, а для українського це проблема. Те, що Україна незалежна держава, однією з перших визнала "ворожа" Польща. (чи варто згадувати, що для частини населення України власна незалежність становить проблему?).

Також для Польщі не є проблемою, вже протягом 17 років провадити проукраїнську політику не тільки у Європі, але й у світі. В Україні ж важко з проукараїнською політикою.

Суспільна думка нашого західного сусіда ніколи не була роздерта між вибором: Захід чи Схід.

Поляки чітко знали і знають чого хочуть від історії та майбутнього. На відміну від нашого суспільства, яке ніколи не було єдиним у виборі ані політичних, ані історичних цілей.

Визнання Голодомору геноцидом не сприйнято суспільством однозначно, інтеграція в Євроатлантичні структури також, ОУН-УПА герої тільки для вибраних, Православні церкви теж поділені на наших і ніби наших, мова, коаліція, Дніпро… майже все в Україні поділено на дві частини, а деколи і на три. Може це національна риса?

Та я питаю, чи частина України, а саме так виглядає у пана Червака, має право докоряти Польщі у бажані вшанувати пам’ять невинних жертв Волинської різанини?

Обурює, що є люди які готові нагнітати істерію між двома братніми народами коштом своєї власної думки. Обурює те, що не маючи консенсусу у власному домі, намагаємось когось повчати.

Кожний народ має право до вшанування власної історії, але кожний народ має обов’язок до визнання своїх історичних злочинів. Нажаль наша спільна історія з Польщею має трагічні сторони. І цей трагізм не лежить тільки по одній стороні.

Підчас війни немає добрих і злих, війна не вибриє засобів, а люди проявляють як найгірші сторони, так і найкращі. Війна найгірше, що трапляється у житті людини.

Тому ганьбою було б приховувати факт Волинської різанини, що мала характер етнічної. Ще гірше відбирати людям право до пам’яті про цю трагедію, бо саме так чинять тоталітарні режими.

Потрібно розуміти, що підрахунок хто кого більше вбив, не є конструктивними, так само як не можуть бути щирими слова "поєднання" та "примирення", виголошені двома посткомуністами на підпитку підчас 60 річниці Волинської трагедії.

Чи може, для пана Червак Кваснєвський та Кучма моральні авторитети, що спроможні поєднати народи?

Не потрібно помпезних відкриттів пам’ятників та трагічних промов із вуст, що ніколи не казали правди. Потрібна визнання того, що є правдою, якою б вона кривавою не була. Тому саме це має бути зроблено дійсними лідерами націй. Та щось таких не видно.

Та болить інше. В України певна політична опція бажає видати свою думку за думку всього народу. Болить, що не розібравшись у власній історії, яка сповнена кривавих і трагічних сторінок, у нас так просто вказується на біле та чорне, а політики так просто спекулюють на болісних сторінках минувшини, які пережили наші діди.

Болить те, що ми не в стані визнати, що також здатні на расизм, антисемітизм та фашизм. Болить те, що діти в школах вчать декалог Міхновського.

Але найприкрішими є слова пана Червака, що "Можна не сумніватися, що у Львові, інших містах західної України, Києві знайдеться чимало людей, яким є що згадати, коли йдеться про українсько-польські історичні суперечки".

В Польщі теж є свої ура-патріоти, але чомусь там прийнято говорити про позитивне співробітництво та плани на майбутнє, а не підігрівати взаємну ненависть, бо від школи до університету навчають, що Україна це незалежна держава, а українці це не відмінність росіян, а окрема нація.

Для того, щоб так було, причинилися найславніші польські інтелектуали Єжи Гедройц, Владислав Бартошевський, Іван Павло ІІ. Вони лікували хворі амбіції та національні комплекси поляків.

Тому зовсім не стосовним видається увага пана Червака щодо пам’ятника Львівським Орлятам на тлі відновлення пам’ятника Катерині ІІ, або монументів Леніна чи Дзержинського. Чому така жовч та ненависть?

Пам’ятник дітям (середній вік оборонців 15-18 років), які захищали місто, якого вже немає. Так Львова і Кресива вже давно немає: вони зникли разом із кордоном по Бугу та ешелонами переселенців у 1945 році.

Польського міста Львів немає і за це треба "дякувати" Сталіну. Полякам залишилися тільки спогади та бажання приїжджати час від часу у підупалі краї свого дитинства. Чи це комусь заважає?

Мені видається, що нам потрібно не нагадувати хто, кому і за скільки, що винний. Нам потрібно розібратися у своїх героях! Та дійти консенсусу принаймні у деяких питаннях внутрішньої політики, розібратися у тому, що ми пам’ятаємо і кого шануємо.

Окремо варто відзначити, "факт антиукраїнську істерії у Польщі".

Рік тому не було закрито україномовної ТБ-студії, яка функціонує за податки поляків, оскільки це було б не гарно по відношенню до української меншості.

Чи, наприклад, відділи україністики в Варшавському, Ягелонському та інших університетах. Це що? Свідоцтво польської пихи і українофобії? Цікаво, де ще так підтримують українську мову і культуру?

Тому пропоную бути більш обережними у висновках та коментарях стосовно інших, якщо навіть свої не переконані у раціях стосовно героїзму воїнів ОУН-УПА.

З’явившись у ХІХ столітті, нації заповнили кров’ю все ХХ.

На моє особисте переконання, національну гордість потрібно будувати на сильній економіці та спортивних досягненнях, а не на історичних спекуляціях на кшталт кому більше болить.

Україна і Польща мають спільну історія і не варто у ХХІ столітті  рахувати хто і кому більше завдав шкоди. Варто будувати спільне майбутня для того, щоб не повторювались злочини минулого. Саме таким, спільним майбутнім має бути Євро-2012.

 

Євген Білоножко, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді