Країна розвиненого постмодерну
Але не тільки в конструюванні військово-транспортних літаків та футболі, ми можемо накостиляти іншим. Україна лідирує за таким показником як впровадження у життя постмодерністських цінностей. А вони як відомо, зараз стали таким мейнстрімом, що хоч ховайся, але театру абсурду не уникнеш.
Для прикладу запропонуємо кілька тем, що ілюструють цю тезу.
Відбудеться Євро-2012 в Україні чи ні?
Ніхто не знає. Президент запевняє, що звіт України задовольнить делегацію УЄФА, прем'єр обіцяє кожного дня у авральному режимі працювати для підготовки цього звіту, а генеральний менеджер Червоненко каже, що все надто погано.
Отак і живемо. Готуємося до чемпіонату, потайки бажаючи, щоб його у нас забрали. Стадіон, на якому мають грати фінал продовжує перебувати у будівельній облозі, а чиновники підраховують суми контрактів на його реконструкцію.
Невідомо навіть хто відповідає за це кляте Євро: уряд в особі Тимошенко та Павленка, федерація Суркіса чи відомство Червоненка?
Але підписані десятки державних та регіональних програм. Якщо читати тільки їх, то можна подумати, що вся країна напружено готується. Але насправді ніхто нічого не робить. Такий от когнітивний дисонанс.
Невідомо чи іноземці з УЄФА відчують цю різницю. Вони теж постмодерністи, але все-таки вміють тримати свій постмодерн, там де треба.
Чи існує зараз урядова коаліція? Можливо, що ні. Вихід двох депутатів робить більшість меншістю. Навіть Іван Степанович не може стовідсотково врятувати цю ситуацію. Хоча разом з ним їх вже буде 226.
Але, НУНС та БЮТ рахують навпаки. За їхніми оцінками 225 – це більшість. Така собі сучасна арифметика.
Та й взагалі, вихід депутатів з коаліції не означає їхнього виходу з фракції. Принаймні, лунало і таке припущення. Не кажучи вже про намагання по-різному витлумачити Конституцію, в якій ідеться якраз про кількісний склад коаліції та припинення її існування в разі зменшення "штиків".
От і виходить, що коаліція начебто є, але начебто її немає. І таке становище присутнє в одній і тій самій країні, в один і той самий час.
Це навіть не двовладдя, це щось більше. Коли ніхто не знає, в якій опозиції завтра опиниться, і до якого суду доведеться йти, щоб з’ясувати які таємні письмена розшифровані в Основному законі!
Є в Україні суспільний розкол по лінії Дніпра чи його немає?
Якщо він є, то чому Україна досі існує як цілісна унітарна держава? Якщо немає, тоді чому кожні вибори ділять країну на два непримиренні табори?
Але от яка дивина – сперечаючись про політичні події, українці ладні вбити один одного, але потім вони спокійно живуть разом, їздять у гості, спілкуються… Розколу немає, але він спорадично виникає і так само несподівано зникає.
Та і яка унітарність, коли присутня кримська автономія? Яка може бути автономія в унітарній державі? Теоретично не може бути, але на практиці ця ознака федералізму існує, вводячи в ступор не одного кваліфікованого юриста?
Утім, держава існує, своїм прикладом доводячи безпідставність розмов про розкол. Чи це просто постмодернізм так впливає, що держава начебто є, але в той же час її немає? Чи вона є, але не для всіх, і не всі її відчувають?
Хто керує Україною?
Ющенко, Тимошенко чи Ахметов з Богатирьовою? Чіткої відповіді на це питання не дасть ніхто. Навіть, якщо проаналізувати оцінки політологів, кожен з яких консультує наших героїв, то консенсусу немає.
На одному тижні усі вголос можуть казати про цілковиту перевагу Тимошенко з її поверненням внесків та пропозиціями скасувати призов. Тільки-но повернення внесків починає пробуксовувати, одразу з'являється думка про рішучий наступ Президента. А ще відносно нещодавно всі фахівці казали про велику перевагу, що була на боці Антикризової коаліції.
Уявити таке в Америці чи країнах ЄС неможливо. Там відомо, хто керуватиме на протязі хоча б найближчих двох-трьох років. А тут влада змінюється кожні півроку. Життя розвивається швидко та динамічно, і робити прогнози так само марно, як передбачувати сюжет чергової "Матриці".
А революція?
Згадати зараз, що коїлось в душах людей чотири роки тому, моторошно стає. Наче в іншій країні тоді жили. Думали, що незабаром на Майдані гільйотина з'явиться, а вийшло що замість революції влаштували віртуальну гру "Змінюй владу". Змінили. Прокинулися наступного року, а країна та сама. Просто вплив моральних галюциногенів скінчився.
Безкровна революція – це вже постмодерн. За абсурдністю визначення схоже на непорочне зачаття, але останнє було світовою ідеєю, а в Києві таким чином намагалися обґрунтувати недопущення до влади Януковича.
Не допустили. А він знову лізе. Цю людину пів-країни вважало ворогом народу, а сьогодні це знову кандидат на президента. Якщо буде висуватися, ніхто і не згадає з яким запалом Київ піднявся проти цього "понятийщика".
Чи людей підмінили, чи країну вкрали? Чи просто це один довжелезний постмодерністський сон, який ніяк не може скінчитися. Але коли країні набридне жити у коматозі, можуть прийти "здорові та тверезі" сили, які своїми засобами покінчать з цим впливом глобалізації. Недарма ж "Свобода" Тягнибока додала голосів на мерських виборах. До влади їм, звісно, дуже і дуже далеко, але хто знає, куди приведе нас постмодерн.
Юрій Корогодський
