Якщо не президент, то хто?
Продовження. Першу частину читайте тут Конституція надто важлива річ, щоби довірити її політикам
В Україні, ідея конституанти – не нова. У час розпаду Австро-Угорщини, в жовтні 1918 року, Українська Національна Рада, створена з українських депутатів австрійського парламенту та краєвих сеймів Галичини та Буковини, проголосила себе Українською конституантою.
Вона навіть встигла ухвалити "Основний тимчасовий закон" (13 листопада 1918). Розвитку конституційного процесу перешкодили польська та румунська окупації.
За рік перед тим на території УНР готувалися вибори Установчих зборів. Проте наступ більшовицьких військ зірвав ці вибори на значній частині України. А після тимчасового вигнання більшовиків конституційний процес відлагодити не вдалося.
У лютому 1996 року Верховна Рада розглядала законопроект, що передбачав ухвалення Конституції через механізм Конституційних зборів. Але того разу депутатам вдалося ухвалити Конституцію без скликання конституанти.
Через 10 років українці почали повертатися до цієї ідеї. У березні 2006 члени УНА-УНСО, прихильники "Третього Гетьманату", знову пропонували скликати Конституційні збори.
У липні того ж року колишній політв’язень Іван Гель звернувся до Віктора Ющенка з відкритим листом, в якому, зокрема, вимагав скликання КЗ. А в листопаді вже Тарас Стецьків в одному з інтерв’ю запропонував зібрати КЗ.
За ухвалення Конституції через КЗ багато років агітує колишній нардеп Анатолій Ткачук. Він пропонує створити – на французький взірець – "Третю Республіку" (після УНР і теперішньої – Другої; не плутати з "Третім Гетьманатом"!).
А шляхом до неї, за його задумом, має бути саме конституанта.
Сергій Дацюк у квітні 2007 опублікував свої пропозиції щодо конституанти. За його словами, це єдина з форм прямої демократії, яку в Україні ще не застосовували (на відміну від виборів, референдуму та тиску на владу шляхом публічного масового волевиявлення).
На думку аналітика, до ідеї конституційних зборів суспільство вдається тоді, коли політичні еліти не репрезентують громадських інтересів і/або не можуть досягнути компромісу в ситуації, яка загрожує територіальній цілісності країни чи безпеці громадян.
Пропозиції Дацюка вирізняє визначальна роль територіальних громад у скликанні Конституційних зборів. Згідно з його ідеями, КЗ мали би скликатися на вимогу більшості територіальних громад країни. І діяти вони починають з моменту формування їх складу більшістю територіальних громад.
Іншою новацією Дацюка є заборона участі в конституанті не лише "чиновників", а й просто членів політичних партій.
На період дії КЗ, діяльність усіх інших представницьких органів обмежується – вони повинні забезпечувати функціонування держави, але не можуть ухвалювати рішень, які змінюють головні економічні та політичні норми – призупиняється розподіл чи продаж земельних ділянок, не допускається зміна власників підприємств, навколо яких є конфлікт.
Ще одна новація Дацюка – КЗ розробляють Конституцію шляхом КОНСЕНСУСА. Такий собі польский сейм часів 1-ї Речі Посполитої. Але варто пам’ятати, як сумно закінчила та держава…
Із останнім загостренням конституційної сверблячки у провідних політичних гравців України альтернативна ідея скликання конституанти стає все популярнішою – як в експертному середовищі, так і серед "маргінальних" політиків.
У жовтні 2007 року зібрався навіть круглий стіл "Продовження політичної кризи чи Конституційна асамблея?". Участь у ньому взяли як політологи, юристи-конституціоналісти чи правозахисники (Володимир Горбач, Ігор Коліушко, Ігор Когут, Євген Захаров, Анатолій Ткачук, Андрій Єрмолаєв, Володимир Золотарьов тощо), так і деякі політики "другого ешелону".
Наприклад, Юрій Збітнєв презентувався як "голова оргкомітету зі скликання Конституційних зборів". Він заявив, що власне цей круглий стіл і має стати початком роботи оргкомітету.
Більшість учасників круглого столу дуже позитивно поставилися до ідеї Конституційної асамблеї. Дисонанс пролунав лише у виступі Єрмолаєва. На його думку, Конституційна асамблея не може бути законодавчим органом. Вона може лише напрацьовувати й обговорювати концепції майбутньої Конституції, а потім доручити її долю дорослим дядям – президенту та нардепам.
Інакше в країні буде два законодавчих органи, що призведе до нових криз. На просторі від США до Індії не призвело, але в нас, звичайно ж, особливий шлях…
На початку цього року опублікував свої пропозиції щодо Конституційної асамблеї відомий юрист-конституціаліст Ігор Коліушко. Ексклюзивне право Верховної Ради на зміни в Конституції він підважив двома підзабутими рішеннями Конституційного суду: від 11 листопада 1997 року.
("Прийняття Конституції України ВРУ було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив ВРУ на її прийняття").
Та від 3 жовтня того ж року, де чітко йдеться про УСТАНОВЧУ ВЛАДУ.
("Конституція країни як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада стосовно до так званих встановлених влад є первинною").
Коліушко пропонує провести конституційну реформу в два етапи:
- прийняття закону про Конституційну асамблею і нової редакції закону про всеукраїнський та місцевий референдуми;
- прийняття нової Конституції Конституційною асамблеєю та затвердження її на всеукраїнському референдумі.
Асамблея, на думку Коліушка, має формуватися шляхом всеукраїнських виборів.
Вона може скликатися президентом.
300 народних обранців визначаються на засадах комбінованої виборчої системи (100 – пропорційної системи за партійними списками; потім по 3 від кожного з 27 регіонів на засадах мажоритарної системи з правом місцевих рад висувати кандидатів; решту – в одномандатних округах на засадах мажоритарної системи, коли кандидати висуваються громадськими організаціями та шляхом самовисування).
Окрім тих вимог, які існують до народних депутатів, до народних обранців Конституційної асамблеї, експерт пропонує висувати додаткові – наприклад, наявність вищої юридичної (як варіант – філософської, політологічної) освіти.
До того ж, упродовж 5-10 років, після затвердження всеукраїнським референдумом нової Конституції, колишній народний обранець не має права бути главою держави, депутатом парламенту, членом уряду, суддею України, керувати центральним органом виконавчої влади.
Цим же чинним посадовцям забороняється балотуватися до Асамблеї.
Пропонується встановити максимальний термін повноважень асамблеї (наприклад, рік) та перелік підстав для їх припинення.
До самих цих повноважень експерт пропонує віднести розробку проекту нової Конституції (в разі проголошення всеукраїнського референдуму щодо її затвердження) або прийняття її нової редакції, прийняття законів про внесення змін до розділів I, III, XIII, а також законів, які передбачають зміну конституційного ладу.
Варто зазначити, що чинна Конституція за своїм духом страшенно далека від ідеї конституанти, а тому дуже важко знайти в ній шпарину, через яку цю ідею можна було б притулити до теперішнього Основного Закону.
Єдиною невеличкою шпаркою, яку знайшли в ньому ентузіасти Конституційної асамблеї – це частина третя статті 5. У ній ідеться про те, що народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади, може реалізувати своє відповідне право шляхом прийняття Конституції на референдумі.
Негусто. А головне, що в межах чинної Конституції конституанта в Україні якщо й буде, то тільки несуверенна.
Але це лише об’єктивні перешкоди. А є ще й суб’єктивні. Наші юлі й віті (не кажучи вже про мандатовану дрібноту) зовсім не зацікавлені ні в якій конституанті, бо хотіли би й далі кроїти Конституцію під себе.
Що робити?
Відповідь намагається знайти член Громадянського конституційного комітету Володимир Горбач. Шукає він її через майбутнє Віктора Ющенка, який "прийшов у владу (…), як справжній герой. (…); вийти з неї йому б годилося також достойно".
Ющенку треба ввійти в історію Батьком Конституції (нової, очевидно). На думку Горбача, продуктивним шляхом для президента може бути союз із громадянським суспільством для реалізації ідеї установчої влади через Конституційну асамблею.
Саме вона, а не президент, має винести на референдум проект Конституції. І взагалі, для успіху справи президентові потрібно відразу оголосити, що, залишаючи Україні нову Конституцію, він в новому виборчому циклі не буде претендувати на жодну політичну посаду.
Це, на думку політолога, поставить Ющенка в один ряд з Вацлавом Гавелом.
Чи станеться так? Президент справді зробив певний крок у правильному напрямку, створивши Національну конституційну раду – своєрідний відповідник Конституційної наради, яка діяла в Росії перед прийняттям Конституції 1993 року.
НКР, звичайно, більш репрезентативний варіант, ніж конституційна комісія Верховної Ради. Але не настільки, щоби замінити собою конституанту.
А якщо не президент, то хто? Які впливові політичні сили здатні піднятися над собою й почати лобіювати ідею конституанти?
Авторові відомий лише один політик, що виступав за Конституційну асамблею, не тільки опинившись поза парламентом, а й повернувшись туди. Це Тарас Стецьків, який спільно з колегами Стретовичем і Томенком зареєстрував у березні 2008 року у ВР законопроект про процедуру підготовки нової редакції Конституції.
Згідно з проектом, розроблена Асамблеєю нова редакція Конституції має бути винесена на всеукраїнський референдум. А сам процес підготовки такої редакції починається з ініціативи (чи то народної, чи то депутатської, чи то президентської) затвердити нову редакцію.
Як і в пропозиціях Коліушка, Конституційна асамблея повинна складатися з 300 народних обранців, обраних за тими ж трьома різними системами. Відмінність – при виборах в одномандатних округах депутатський проект не передбачає самовисування.
Обмежені в праві обиратися в Асамблею – ті ж, що й у Коліушка (плюс громадяни, які мають судимості за скоєння зумисного злочину, мінус громадяни з вищою юридичною освітою). Ці ж посади народні обранці не матимуть права займати протягом 5 років після затвердження нової редакції Конституції.
Обмежень, пов’язаних з партійністю (як у пропозиціях Дацюка), не передбачено. Народним обранцям ґарантується недоторканість.
Повноваження Асамблеї припиняються з моменту прийняття нею рішення про винесення нової редакції Конституції на референдум (або, навпаки, про незмінність Конституції). Ці рішення ухвалюють не менш як 2/3 від конституційного складу Асамблеї (а не консенсусом, як пропонував Дацюк).
Про мораторій на час роботи Конституційної асамблеї для інших представницьких органів на ухвалення рішень, які змінюють головні економічні та політичні норми життя, у законопроекті Стецьків-Стретовича-Томенка не йдеться.
Крім того, в комплект до цього законопроекту проситься ще один – про зміни до закону про всеукраїнський референдум.
Скликання конституанти може стати (бодай на якийсь час) тією "національною ідеєю" для соборної України, яку стільки років усі безуспішно шукають. Лише вона може поєднати схід і захід, які ніщо більше, крім люмпенської мрії про зростання добробуту, не об’єднує.
В "цивілізованих" країнах Установчі збори, зазвичай, скликаються у переломні моменти історії – задля "перезавантаження" політичної системи.
В Україні таких моментів було два – проголошення незалежності та Помаранчева революція. Але обидві нагоди українці "провтикали". Чекати тепер чергової революції? Чи пережити окупацію й звільнитися від неї?
Втім, головне – не побити рекорду Аргентини.
Андрій Квятковський, "Західна аналітична група", для УП
