Україні з любов’ю?
Відносини України з Росією в усі часи не були переповнені взаємною любов’ю. Причиною тому тоді і зараз була відмінність місій двох держав. Україна ніколи не претендувала на роль імперії, Росія ж жила цією ідею й виховувала у тому дусі цілі покоління громадян.
Перебудова, розпад СРСР, виникнення незалежних держав на його теренах підштовхнули російські державні еліти до відтворення неоімперського міфу з новою силою. І хоча відносини між Україною і Росією продовжують номінально називатися "стратегічними", на практиці їх такими перестали вважати навіть затяті русо- (україно-) філи.
Символічно ментальне і політичне віддалення України і Росії пояснити дуже просто: імперія може самоутверджуватися лише за рахунок своїх ворогів. Чим сильнішими є месіанські настрої серед еліт, тим потужнішою має бути ідеологічна робота серед населення, тим очевиднішим, конкретнішим, зрозумілішим (а значить – близьким) і відомішим має бути ворог.
В цьому відношенні, що Україна, що Грузія – неперевершені "добрива" для вирощування правильних "россиян". Трагедія спільного ворога на фоні піднесення і розквіту власної держави – гротескний та банальний до оскомини, найпростіший сценарій формування єдиної нації. А Росія до складного й не прагне.
Мабуть, погодяться ті, хто має родичів у Російській Федерації і може поспілкуватися з громадянами Росії "без протоколу": надто почастішали запитання на кшталт: "А що ж це у вас там таке коїться? Ви що, справді з Росією воювати зібралися?"
Самі по собі запитання, як на середньостатистичного українця, перебувають на межі іронії і шизофренії. Здавалося б, як "таке" можна всерйоз питати? Проте, коли починаєш думати, а що ж змушує росіянина ставити такі питання братові-українцеві...
А надто –як би сформулював питання росіянин, не пов’язаний родинними зв’язками, так би мовити як пересічний пересічному, – з’являється вельми неприємне почуття наявності притлумленого поки, але вже очевидного конфлікту на рівні ідентичностей.
За останніми даними, 21% росіян (третій показник після США і Грузії) вважають Україну найбільшим ворогом Росії. Цей факт змушує визнати наявність двох реальностей.
Перша реальність обмежується існуванням ділового міжнародного етикету, поодинокими сюжетами на ТБ і спільними спогадами на тему "как это было". В цій реальності Україна і Росія – братні республіки.
Кульмінацією дружби і співпраці є міждержавна комісія на найвищому рівні. Україна допомагає Росії приєднуватися до СОТ. От, в принципі, і все. Так, замало як для стратегічного партнерства.
А от інша реальність є куди більш об’ємною, яскравою, цікавою і щирою. Охарактеризувати її одним словом не видається можливим. Це навіть не конфлікт, це – позиційне протистояння по всіх фронтах. В них немає місця епітетам на кшталт "братні" чи метафорам на кшталт "відносини".
Щоб переконатися у цьому, потрібно просто подивитися російський телеканал чи пробігти очима по російському друкованому виданню. В цьому відношенні Інтернет – це взагалі явище не для слабкодухих.
Щодня газети "Московський комсомолець", "Независимая газета", "Российская газета", "Красная звезла", сайти "Росбалт", "Страна.ру", "Новый регион", телеканали "РБК", "Мир-ТВ", "РЕН-ТВ", "TVCi" ведуть рубрику під умовною назвою "Україна без прикрас".
З наполегливістю, гідною академіка Павлова, російські ЗМІ розповідають про "справжню" ситуацію в Україні.
Автора постійно дивувало, за що борються і що відстоюють ідеологи й прихильники КПУ, СПУ та їм подібних. Адже та "правда", яку розповідають про нашу державу з екранів телевізорів і шпальт преси, змальовує Україну як недорозвинену, третьосортну, ворожу Росії країну. Невже таким вони уявляють собі майбутнє України?
Роль Росії у процесі євроатлантичної інтеграції України, безумовно, оцінюватимуть історики. Але вже сьогодні очевидно, що здобутків східних сусідів у цьому процесі ніяк не менше, ніж власне українських.
Адже із впевненістю можна припустити, що для того, аби змінити ставлення українців до НАТО, достатньо просто на центральних каналах щодня транслювати в "прайм-тайм" 10-хвилинні фрагменти російських новин за день. Ефект гарантовано.
Для більшої переконливості українську проблематику найчастіше коментують в російських ЗМІ Фролов, Затулін, Рогозін, Жириновський, Жаріхін та інші, не менш гідні "українофіли". Фронт критичних матеріалів вражає – від повної невідповідності України вимогам СОТ і НАТО до "свідомого перекручування історії з метою виправдання фашистської суті українського націоналізму".
Протягом останнього часу таке коментування українського напряму значно пожвавилося, й до нього активно долучилися представники російського істеблішменту.
Лише за останні три тижні Юрій Лужков, Сергій Лавров, включно із усіма своїми заступниками та прес-службою МЗС РФ, Сергій Іванов, сам новообраний президент РФ Дмитро Медведєв буквально по-новому потрактували весь спектр дискусійних взаємин й низку інших питань, які до свого сорому, Україна нахабно вважала своїми суверенними справами.
Перелік просто захоплює: проблематизація статусу міста Севастополя на пару із перебуванням у ньому Чорноморського флоту РФ, борги за газ та ненадійність України в якості транзитера енергоносіїв; протести проти святкування Конотопської битви; марення про денонсацію договору про дружбу, співробітництво і партнерство; вигадки про утиски росіян в сфері мовлення, про обмеження вживання російської мови, про закриття російськомовних шкіл.
Далі немає куди, адже дійшло до того, що президент Росії відтворює вельми нескромні інвективи про обмеження російської мови в Україні, а Міністерство закордонних справ РФ офіційно вимагає від української сторони припинити розробку низки нафтогазоносних площ у Чорному морі і заявляє, що переговори про терміни виведення флоту вирішуватимуться тоді, коли російська сторона вважатиме це на часі.
З жахом задумаюся про те, якими були б претензії Росії до України, не будь ці відносини стратегічними. Попри те, що, здавалося б, гірше вже нікуди, найближчим часом Україну чекає ще кілька випробувань. Наведені факти про інформаційний та політичний тиск на Україну невідворотно матимуть свій розвиток.
За даними експертів, які працюють "з Кремлем", для утримання України в орбіті свого впливу прийнято рішення не шкодувати патронів. На додачу до недопущення України в НАТО та встановлення "європейських" цін на газ, у Білокам’яній планують активізувати зусилля з обмеження зв’язків України в Середній Азії і на Кавказі.
На додачу – нівелювання дипломатичних зусиль України в Придністров’ї, повна локалізація ГУАМ разом із педалюванням виходу з об’єднання Молдови, забезпечення активного спротиву реалізації всіх енергетичних проектів за участю України і третіх держав, приватизація стратегічних підприємств України.
Для впливу на Україну визначено досить широкий арсенал засобів, в якому дипломатичний та інформаційний тиск за екстравагантністю не входять навіть до першої трійки.
Набагато більшого ефекту очікується досягти від дестабілізації ситуації в Криму, в тому числі за допомогою розколу Меджлісу та підтримки радикальних кримськотатарських угруповань, активізації КПУ, СДПУ (о), СПУ, партії "Велика Україна" та проросійських організацій Криму, створення антинатовського руху на Півдні і Сході, впровадження візового режиму з Україною, активізації оперативної роботи ФСБ та інших спецслужб на території як РФ, так і України.
Більше того, вже сьогодні високі чиновники Адміністрації президента РФ гордо рапортують своєму старому-новому начальству про те, що до співпраці вдалося залучити представників майже всіх (!) парламентських політичних сил, співробітників генпрокуратури, суддів, відставних розвідників. То ж в Україні стає цікавіше жити!
Відтак, елітам, які гордо іменують себе українською владою, доведеться дуже добре постаратися, аби відстояти національні інтереси, а надто – аби в існуючій какофонії голосів радників, помічників, побратимів, зброєносців і так далі відрізнити щирі нотки від колабораціонізму і антиукраїнського лобізму.
Як було сказано на початку матеріалу, відносини між Україною і Росією ускладнюються далеко не через НАТО. Зважаючи на рівень аргументації у відносинах, можна твердити, що відсутність теми НАТО була б сповна компенсована будь-яким іншим питанням – від взаємин із США до обслуговування літаків "Міг" Луцьким авіаремонтним заводом.
Вочевидь, конфлікт – явище в будь-якому випадку двостороннє. Тому завжди причини треба шукати в обох його учасниках. Проте навіть найкритичніші вітчизняні експерти визнають, що у відносинах з Росією вина України лише в бажанні захистити свої національні інтереси як окремого суб’єкта міжнародних відносин.
Певне, неможливо знайти відповідь на питання: якою має бути Україна, щоб не дратувати Росію? Для того, щоб не стимулювати "відважних" російських чиновників і політологів з усіх усюд поливати Україну брудом.
Щоб не враховувати при будь-якому закордонному візиті українського керівництва так званий "російський фактор". Щоб члени НАТО на самітах думали про вигоди від вступу України до блоку, а не про втрати від реакції на нього Росії.
Адже навіть із Білорусією – без п’яти хвилин членом російсько-білоруської конфедерації – час від часу виникають проблеми. Вирішити які – тимчасово – білоруському керівництву вдається лише у обмін на черговий пакет власності на трубопровід чи інший ласий об’єкт.
До речі, Білорусії вже пояснено російську формулу інтеграції – входження до РФ на правах ... декількох областей.
Отже, будь-яка країна, позиція якої не тотожна позиції Росії, є "недодержавою". Після розуміння цього для українських керманичів залишається лише два варіанти дій.
Перший – намагатися подобатися росіянам, потурати їх фантомним болям і імперським примхам – з надією отримати їхню підтримку у боротьбі з конкурентами. Як свідчить досвід втрат українською елітою контролю над власною державою і в XVII, і в XX столітті, цей шлях небезпечний особисто для таких "хитроумних" політиків.
Другий шлях передбачає вміння владної еліти консолідуватися навколо реалізації національних інтересів – заради майбутнього і держави, і власного. Цей шлях важкий і тернистий, але це шлях до зірок. Зокрема, на прапорі ЄС.
Микола Кравченко, для УП
