Неприпустимі громадяни і величний Секретаріат

Схоже, ми й справді звикли до того, до чого звикати не можна.

24 червня заступник Глави Секретаріату Президента України - Уповноважений Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України (саме так, із такою кількістю великих літер офіційно зветься ця посада) Ігор Пукшин прокоментував заяви голови Верховного Суду Василя Онопенка щодо законопроектів про внесення змін до законів "Про судоустрій України" та "Про статус суддів".

Здавалося б, прокоментував, то й прокоментував, що тут такого. А різка тональність – це те, до чого всі ми за останній час звикли, бо ж коли йдеться про персонажів чи структури, помічені у хороших чи просто ділових, партнерських стосунках із Юлією Тимошенко, президентський секретаріат не добирає висловів.

Ба більше: часом слів на Банковій не добирають і на адресу тих, хто не хоче грати в різноманітні політичні ігри, а просто виконує свій обов'язок.

Отож і журналісти, і широка громадськість, і навіть ті чи інші звинувачувані звикли до стилістики заяв речників президентського секретаріату.

Отож нічого нового політично заангажований люд не побачив, прочитавши: "Ігор Пукшин переконаний, що без реформи Верховний Суд не може забезпечити ефективність розгляду справ. "На сьогодні в Україні фактично немає Верховного Суду", - сказав він, проілюструвавши це прикладом 6 тисяч справ, які знаходяться на розгляді цивільної палати Верховного Суду".

...У 1935 – на початку 1936 року Верховний Суд США скасував як антиконституційні 11 законодавчих актів, які лежали в основі "Нового курсу" президента Рузвельта. Серед них найважливіші, які дозволяли регулювати ринки, створювати державні програми розвитку тих чи інших сфер економіки та гарантувати певні соціальні права.

Під загрозу зриву консервативно налаштованим Судом, члени якого в силу специфіки американської правової практики мали солідний вік і, власне, представляли погляди ХІХ століття, були поставлені всі президентські задуми.

Відтак Рузвельт звернувся до громадської думки, він не раз критикував "дев'ятьох старців з Верховного Суду", і врешті-решт, вважаючи, що країна його підтримує, 5 березня 1937 року звернувся до Конгресу з проханням надати йому право призначати нових суддів по досягненню чинними 70-літнього віку.

Рузвельт наполягав, що закостенілі літні члени Верховного Суду заважають нагальним реформам.

Результат виявився несподіваним. Хоча незадовго перед цим Рузвельт був переобраний президентом на другий термін, план реформи Верховного Суду не був підтриманий не лише опонентами глави держави, а й багатьма його прихильниками.

Преса, громадські організації, більшість конгресменів виступили проти втручання виконавчої влади у справи влади суддівської. Рузвельта звинуватили в диктаторських замашках.

Відтак 9 березня 1937 року у своєму черговому радіозверненні він змушений був змінити тональність, визнавши, що роздратований суперечностями між судовою гілкою влади, з одного боку, і владою виконавчою та законодавчою – з іншого, але не зовсім зазіхає на суверенність суду.

У свою чергу, Верховний Суд також дещо пом'якшив свою позицію, визнавши конституційність законів про трудові відносини і про соціальне страхування.

Серйозні ж персональні зміни у складі Верховного Суду США відбулися тільки 1940 року, і то йшлося не про розставляння на посадах "своїх людей", а про прихід туди правників з більш прогресивними поглядами, ніж у їхніх попередників...

Суть цього екскурсу в американську історію полягає в тому, що на жодному етапі протистояння з вищим органом судової влади жоден речник Білого дому не заявляв, що "Верховного Суду в країні фактично немає" чи якісь подібні речі.

Ба більше: коли треба було сказати щось неприємне на адресу Верховного Суду, президент Рузвельт брав це на себе, а не доручав своїм клеркам.

У свою чергу, якби котрийсь із клерків насмілився заявити щось подібне до того, що сказав Ігор Пукшин, він того ж дня в результаті шквальних атак усіх без винятку ЗМІ змушений був би подати у відставку. А там, уже як приватна особа, міг би скільки завгодно критикувати хоч суд, хоч президента, хоч ЗМІ, хоч усю Америку як таку.

Іншими словами, відносини між різними гілками влади – річ делікатна, і жодна з цих гілок не має за собою абсолютної істини чи пріоритету. Тим більше обережними мають бути представники державної влади щодо суду, місія якого полягає, зокрема, у врегулюванні відносин між індивідами та державою як такою...

Але ці речі навряд чи зрозумілі як нашим державним мужам, так і вітчизняним ЗМІ, які теоретично мають стояти на сторожі інтересів не своїх власників чи редакторів, а пересічних громадян та всієї країни.

А тепер саме про громадян.

Ігор Пукшин "також наголосив, що тональність цих заяв, адресованих Главі держави та секретаріату президента, неприпустима як для громадянина, так і для вищої посадової особи".

Стосовно "вищої посадової особи", то, видається, Василь Онопенко теж не безгрішний, використовуючи надто експресивну лексику. Хоча він не робив ніде заяв про те, що "президента у нас фактично немає", навпаки, висловив сподівання, що глава держави як гарант додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина не допустить чергових спроб реваншу приватизаторів правосуддя, а більшість народних депутатів займуть відповідальну державну позицію і перешкодять спробі руйнації судової системи.

Але головне тут інше.

Вдумайтесь тільки: "Тональність цих заяв, адресованих Главі держави та Секретаріату Президента, неприпустима для громадянина".

Цікаво, як би відреагували ЗМІ в Америці, Франції, Польщі, Аргентині чи Естонії на таку заяву? Чи не стало б це топ-новиною і скандалом дня? І що сталося б із клерком, котрий насмілився б вимовити бодай щось подібне?

Бо ж ідеться, власне, про претензію державного службовця високого рангу, який, до того ж, якимось боком виступає від імені президента (між іншим, уповноваженого з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України!), скасувати дію цілого ряду конституційних положень й одноосібно без суду встановлювати, що припустимо в діях громадян, а що ні.

Утім, Ігорю Пукшину, на щастя, внаслідок певних історичних обставин, не світять лаври Андрія Вишинського, котрий теж любив пробавлятися інвективами такого ґатунку. Йому, фаховому юристу, як на мене, взагалі нічого не повинно світити гарного.

Як держслужбовцю, котрий дозволяє собі "не помічати" елементарних конституційних норм, і як громадянинові, для котрого інші громадяни, якщо вони не працівники секретаріату – це щось не більше за "теє то як його".

Але питання, поставлене на початку статті, залишається відкритим: невже ми й справді звикли до того, до чого звикати не можна?

Якщо так, то тоді незабутній Леонід Данилович мав би назвати свою книжку "Україна – не Америка", оскільки до "стандартів" стану громадянського суспільства сучасної Росії ми вже наблизились...

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників