Суспільний психоаналіз: терапія

Роман Кечур, для УП
П'ятниця, 25 липня 2008, 11:26

Розглядаючи крізь призму теорії Біона стан українського суспільства, приходимо до сумного діагнозу: соціум функціонує на рівні архаїчної, незрілої групи, в системі координат трьох базових позицій ("боротьба і втеча", "залежність", "надія на месію").

Діагноз – річ, безумовно, важлива, але недостатня.

Для досягнення успіху потрібна терапія.

Людина – істота групова. І це соціальне єство потенційно "сидить" у кожному. Тому життя у групі – чи то у сім’ї, в суспільстві, у шкільному класі чи трудовому колективі – є природнім для людини.

Вільфред Біон показав, що можна розрізняти два рівні функціонування групи: перебування у одній із трьох базових позицій (архаїчний стиль) або у форматі робочої групи (функціональна зрілість). Кожен із названих станів не є застиглим, раз і назавжди визначеним способом життєдіяльності того чи іншого суспільства.

Робоча група є, безумовно, вищим ступенем організації групи. Але не завжди оптимальним – це залежить від цілей, які стоять перед групою. Але якщо говоримо про довгострокові стратегічні цілі суспільства, то, безумовно, найефективнішою формою його організації є саме робоча група.

Що ж таке робоча група? Це такий спосіб життєдіяльності (рефлексії, комунікації та взаємодії) у групі, що передбачає реалістичні уявлення про свої цілі, завдання та ресурси – в тому числі (що важливо) про обмеженість часових ресурсів.

Члени робочої групи здатні до кооперації та цілеспрямованої діяльності й спроможні терпіти фрустрацію та контролювати емоції. Така організація групи передбачає диференційованість групової ієрархії, вирішення проблем не винятково всім загалом, а шляхом створення спеціальних підгруп і делегування їм проблем та їх вирішення.

Біон ці підгрупи називає "спеціалізованими робочими групами" – їх прикладами у суспільстві можуть служити суд (проблеми справедливості), армія (проблеми зовнішньої безпеки) тощо.

Робоча група дає можливість розвиватися новим ідеям, вона здатна розрізняти перехідні відтінки і нюанси в оцінках реальних ситуацій, спроможна вийти поза межі спрощеного емоційного поділу "добре-погано" ("чорне-біле").

Звідси зрозумілою стає легкість регресу робочої групи до архаїчної стану: адже нові ідеї завжди містять потенціал невизначеності, несуть у собі небезпеку неймовірного ускладнення картин довкілля та загрожують стрункій і зрозумілій концепції світу, яка є актуальною для групи.

Отже, підтримка робочого стану групи є енергетично затратним процесом, що вимагає від учасників групи цілеспрямованих усвідомлених зусиль. Ці зусилля повинен докладати насамперед лідер групи.

Лідер

Лідером архаїчної групи, нагадаємо, є особа, яка найкраще відповідає ілюзорним уявленням групи про реальність відповідно до однієї з трьох базових позицій.

Тому лідера архаїчної групи вибирають не за діловими чи професійними якостями, а на підставі того, наскільки добре він може втілювати архаїчне уявлення групи про світ та задовольняти таким чином її примітивні бажання бути у безпеці та стабільності.

Лідером робочої групи, навпаки, є не протагоніст базових позицій, а особа, здатна найкраще організувати процес функціонування групи. Методи роботи зрілої групи передбачають наявність сильної, добре розвинутої раціональної складової у лідера.

Проте лідерські якості значною мірою визначає не стільки IQ (Intelligence quotient – коефіцієнт інтелекту), але й EQ (емоційний інтелект). Високий рівень EQ означає здатність лідера добре опановувати власні та групові емоційні стани.

Він передбачає, зокрема, наступні навички:

а) не інсценізувати групову проблему (не включатись у неї несвідомо, реалізуючи архаїчний сценарій),

б) спроможність емоційно розуміти групу (співпереживати разом із нею),

в) уміння вербалізувати групове емоційне переживання (пояснювати групі її емоції).

Такий підхід передбачає, що лідер зокрема та правляча еліта загалом розуміють не лише явні, маніфестні смисли реальності, але й сховані значення того, що відбувається.

При цьому світ прихованих смислів є надзвичайно багатогранним, багатошаровим. У несвідомому одні значення не заперечують інші, бо там немає принципу "або одне, або інше", а діє закон "і одне, й інше".

Тому неоднозначність прихованих смислів не повинна дивувати, радше навпаки – стимулювати до пошуку доцільного максимуму значень.

Наприклад, блокування трибуни ВРУ на маніфестному рівні означає одне: "ми блокуємо трибуну ВРУ на знак протесту проти приєднання України до ПДЧ".

Натомість глибші, приховані сенси цієї дії можуть бути наступними: "ми готові на все, аби не бути в опозиції, а бути запрошеними у владу", "ми вже представляємо владу, бо на власний розсуд заблокували трибуну", "ми виграли у цій конкурентній боротьбі політичних сил – бо це ми, а не хтось заблокував трибуну" тощо.

Водночас лідерові та еліті необхідно не лише розуміти (усвідомлювати, що "означає" дана подія), але й простими та доступними словами пояснювати це суспільству (обирати оптимальний серед можливих латентних смислів та вербалізувати його).

Відсутність адекватного словесного пояснення сприяє регресії групи до архаїчного стану. Проілюструємо цю думку ще одним прикладом, "газовим".
Одні лідери кажуть: "Ми повинні бути покірні, й всі проблеми вирішені", інші – "Ми повинні боротися, незважаючи ні на що".

Тобто, в архаїчній групі дискусія демонізує Росію, якій можливо лише підкоритися (ідентифікація із нездоланним) або боротися на смерть ("боротьба і втеча").

Адекватний лідер робочої групи натомість повинен сказати приблизно таке: "Ми переживаємо важкі часи, потрібно затягнути пояси, ми будемо менше споживати газу, більше добувати свого, а держава допоможе найбіднішим".

Тобто алгоритм дій лідера робочої групи передбачає три кроки: він повинен зрозуміти (насамперед, емоційно вчутись) емоційний стан групи, озвучити суспільний страх, а також запропонувати реалістичний вихід.

Але й ця умова не є остаточним рецептом функціональності групи.

Реалізуючи свою стратегію, лідер повинен чітко розуміти і завжди пам’ятати, що таким кроком він значною мірою провокує агресію на свою адресу ("Йому там нагорі легко так думати, побув би він у нашій шкірі – маленьких нещасних людей").

Група настільки тривожиться, що описане реалістичне відношення, яке пропонує лідер, завжди зазнає атак, такого лідера завжди будуть підозрювати у зраді, корупції та черствості.

Тому наступний етап управління робочою групою – це озвучення лідером розуміння цієї тривоги, змішаної з агресією, та її прийняття.

Це могло би виражатися приблизно у таких словах: "Я розумію, що ви боїтеся, бо така ситуація незвична, я зроблю все, щоб цей перехід був максимально плавний. Але рано чи пізно ми все одно перейдемо на світові ціни. До того часу ми повинні підготуватися заздалегідь".

Тобто, функція лідера у цьому випадку – це контейнерування групових переживань страху і злості, яка полягає у тому, що лідер не заперечує (не ігнорує) переживання групи, а приймає і витримує їх без капітуляції.

Цей крок є важким для виконання, оскільки лідер, як і кожна людина, інтуїтивно шукає для себе комфортних умов, тому має велику спокусу уникнути злості групи, переадресувати її "ворогам", озвучити позицію залежності тощо. А це прямий шлях до регресії на рівень базових позицій.

Технології: спеціалізовані робочі групи та наративи

Процедура контейнерування у груповому процесі є достатньо складною та передбачає застосування конкретних технологій. Зокрема:

По-перше, в суспільстві повинні бути створені спеціалізовані робочі групи для опрацювання базових позицій. Ці групи (органи законодавчої, судової та виконавчої влади тощо) можуть, зокрема, адекватно виконувати свої локальні завдання, лише будучи аполітичними, сформованими не за принципом політичної функціональності.

Якщо партії будуть позбавлені можливості формувати ці спеціалізовані групи "під себе", останні почнуть безсторонньо виконувати свої функції. Прикладів нефункціональності політизованих спеціалізованих груп в українській державі стільки, що й шукати не треба.

Вдамося до найбільш яскравого – Майдан як відповідь на діяльність ЦВК. Якщо ЦВК як спеціально створена робоча група з локальним завданням – безсторонньо організувати процес виборів – стоїть на службі політичної сили, то вона апріорі не може зайняти робочу позицію і просто виконувати свою роботу.

Результат – свої інтереси група змушена відстоювати на Майдані – у базовій позиції. Це, власне, той випадок, коли архаїчна група спрацювала якнайкраще у конкретній суспільній ситуації.

Але здорове суспільство, яке прагне керувати своїм життям, не може орієнтуватися на спорадичну активність доведеного до відчаю народу.

По-друге, інтерпретація подій через творення суспільної системи понять, загальновизнаних позицій, "історій" про події теперішнього та минулого.

Група і особа постійно перебувають у хаосі подій, що не мають самоочевидного смислу. Це факти, котрі можна розуміти як завгодно, або й не розуміти взагалі.

Різниця між подією, що сталась у суспільстві, і досвідом цього суспільства полягає в осмисленні, вербалізації значення події. Цей смисл, зрозуміле значення подіям потрібно надавати, що і є функцією лідера та правлячої еліти.

Вони повинні мати здатність до інтерпретації та творення суспільного наративу. Зрозуміло, що не йдеться про озвучення "об’єктивних" смислів подій – навряд, чи є спосіб перевірки "об’єктивності" чи "необ’єктивності" наданого події значення.

Як це не дивно, але суспільний наратив до певної міри складається з міфів, у чому парадоксальним чином міститься його конструктивний потенціал.

Не ставлячи собі за мету абсолютизувати ту чи іншу точку зору, лідери можуть пропонувати суспільству адаптивний погляд на минуле та сьогодення, так, щоб група мала відчуття власної значимості.

Творення наративу – безконечний процес, суспільна ефективність його полягає саме у мінливості, незавершеності, постійному дослідженні й творенні нових значень.

Як тільки пошук інтерпретацій зупиняється, знайдені смисли перетворюються в догми, які не служать суспільству, але навпаки – підкоряють його собі, не дають тверезо оцінювати реальність, викривляють картину світу, який постійно змінюється.

Такими ригідними, застиглими навіки є наративи тоталітарних режимів – комуністичного, нацистського, режимів апартеїду чи релігійних сект.

Процес інтерпретації відбувається згідно зі своїми внутрішніми закономірностями, порушення яких веде до "застигання" наративу.

Інтерпретування є покроковим наближенням до результату, процесом, що вибудовується за принципом спроб і помилок.

Наприклад, суспільство переживає якусь подію. Один із лідерів дає їй інтерпретацію, але, як і кожна інша інтерпретація, вона не цілком пояснює реальність, суперечить якимось її аспектам. Тоді лідеру необхідно зробити півкроку назад, врахувати ці невідповідності й пояснити смисл події ще раз.

Ймовірно, що і наступна інтерпретація не буде "достатньо доброю" – наближеною до реальності та зрозумілою суспільству. Тоді пошук смислу триває.

Коли влітку 2007 року з рейок сходили поїзди, міністр транспорту пояснює: це терористичний акт. Невдала інтерпретація, бо дуже вже віддалена від реалій, які здатен оцінити пересічний громадянин: "Ми не Америка, навіщо ми потрібні терористам?! Внутрішні терористи – дуже вже безглуздий спосіб".

Наступна інтерпретація: це пошкоджені українські залізничні колії. Ситуація, як у чеховському "Зловмиснику" – хтось щось відкрутив, щоб здати на металобрухт.

Інтерпретація дуже наближена до української реальності, але занадто страшна для суспільства, бо ілюструє, в якому критично небезпечному для життя хаосі існує суспільство.

Крок назад, наступна інтерпретація: це казахські виробники фосфору неправильно завантажили цистерни, тому вагони втратили рівновагу і зійшли з рейок. От це пояснення є достатньо добрим – воно подібне на правду та екстерналізує відповідальність: "Це не ми винні, це вони такі хаотичні, про що нам дуже добре відомо, – у нас спільне соціалістичне минуле".

З іншого боку, м’яко натякає на власний, вітчизняний хаос, який призводить до безконтрольності, – вагони перейшли саме через український кордон і зійшли з рейок саме на тутешні колії.

Влучна інтерпретація завжди є доброю інтервенцією у стан суспільства, сприяє утриманню групою робочого функціонального стану. Отже, принципи доброї інтерпретації виглядають так:

По-перше, лідер повинен мати реалістичне розуміння події, її причин і наслідків.

По-друге, має скеровувати свої пояснення на емоцію, яку подія викликає в групі (злість, страх, гордість чи інше, в залежності від адекватного розуміння причини).

По-третє, лідер повинен інтерпретувати не подію, а переживання групи. Пояснюючи подію, порівнювати її з минулим досвідом даного суспільства, з подібним досвідом інших країн, а також із загальним світовим контекстом (наприклад, при поясненні інфляційних процесів не забувати, що внесок в інфляцію роблять не лише внутрішні політичні та економічні чинники, а й стан світової економіки).

Цікаво, що рівновагу в суспільстві підтримують не лише спеціалізовані робочі групи, а й групи в базових позиціях. Візьмемо до прикладу групу, яка формується на телевізійному шоу "Свобода Савіка Шустера". Вона виконує кілька "очищуючих" та стабілізаційних функцій для соціуму.

Є рингом, де зустрічаються і міряються словесними силами політичні опоненти, з одного боку. З іншого, глядачі можуть спостерігати це шоу і залишатись у переконанні, що політики – нездари, що нічого не змінюється і ще довго не зміниться, краще знайомий хаос, ніж незнайомий порядок.

Парадоксально, але такі переживання заспокоюють групу: світ залишається хай недосконалим, але знайомим і зрозумілим. Такі архаїчні групи протезують дефіцит зрілих інституцій.

Епілог

Виходячи з вищеописаного, можна з певною ймовірністю прогнозувати два варіанти розвитку.

Перший – це поступове дозрівання українського суспільства упродовж тривалого часу, природнім шляхом, зі всіма набитими гулями і відчутими "на власній шкірі" уроками. Шлях цей, як і кожна еволюційна стратегія, є добрим, але з одним застереженням.

Ніколи невідомо, скільки є часу для такого дозрівання, і чи є він взагалі. Бо відведений час, його тривалість залежить не від українців, а від зовнішніх (у даному разі геополітичних) обставин. Від України залежить лише насиченість, ефективність використання цього часу.

Шлях другий – залучення до вітчизняного розвитку сторонніх учасників, достатньо зрілих для того, щоб забезпечити адекватний контакт з реальністю. Цей шлях вже відомий Україні – це запрошення "варягів", які б мали добрий досвід управлінської діяльності, включно з навичками конструктивного лідерства.

Такими "варягами" можуть бути західні менеджмент та інвестиції зі свою структурою організації бізнесу. Такою організаційною структурою вже є, скажімо, УЕФА, а можуть стати НАТО та/чи ЄC.

Цей шлях викликає тривогу і неспокій, бо передбачає мало контролю з українського боку. Тим більше, що сильні "варяги" і без запрошення можуть втручатись, порушувати межі компетентності, які б для них хотіли визначити українці, дбаючи, очевидно, насамперед, про свої інтереси.

Зрештою, навряд чи Україна має особливі можливості для вибору. Ці дві стратегії уже реалізуються, за більшої чи меншої вільної волі українців. І без їхнього усвідомлення...

 

Роман Кечур, Західна аналітична група, для УП



powered by lun.ua
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Як запобігти появі класу "непотрібних людей" і цифровій диктатурі. Головне з виступу Харарі
Під залп яєць, зі сльозогінним газом. Як у Харкові пройшов перший Марш рівності
Тарас Качка: Україна має перейти від торгівлі до економічної інтеграції з Євросоюзом
Усі публікації