Претенденти і джокери
Цікава інформація: за свідченням джерела, що заслуговує на увагу, "вашінгтонський відділ кадрів" визначився з фаворитами українських президентських перегонів-2010 року.
І хоч у самих Штатах свої вибори не за горами, все ж коло претендентів, яким буде виказано таку-сяку підтримку з-за океану, окреслено. Це, за свідченням джерела, – Юлія Тимошенко, як основний гравець, і двійко резервних – нинішній спікер Арсеній Яценюк і екс-міністр оборони, нардеп Анатолій Гриценко.
Про їхні шанси ми поговоримо нижче, спершу – слова щирого співчуття двом важковаговикам, котрі залишилися за вашінгтонським списком. І якщо Віктор Янукович ніколи не користувався преференціями чи хоча б симпатією офіційного Вашингтону, Вікторові Ющенку має бути прикро в квадраті – він з таким завзяттям відбивав поклони заокеанській демократії…
Якось швидко, наче ті самі кульки, що їх так довго й нудно запускали регіонали, протестуючи проти приєднання до ПДЧ, здулися й самі "януковичі" на чолі з своїм формальним лідером.
Від минулих пихи, самовпевненості й гордині нічого не залишилося, луснула ще одна політична булька. В боксі іноді буває: одномоментно, з ударом гонгу про завершення чергового раунду, пропускаєш хук суперника. І ніякої перерви не вистачає, щоб відновитися.
Таким потрясінням стало провальне голосування тієї "чорної" п’ятниці за недовіру уряду, коли всі переконалися в повній політичній неспроможності колись потужної політичної сили і її лідера.
Згадаймо: ще напередодні, виступаючи перед земляками, Янукович запевнив, що необхідні 226 голоси для відставки уряду Тимошенко наявні. Подейкують, що "свою" гру розпочав спритний Андрій Клюєв, чиї особисті контакт із Юлією Тимошенко загальновідомі.
Вперше у регіоналів не спрацювали картки, що є тривожним симптомом. Навіть найпалкішим прихильникам Януковича стало достеменно ясно: кращі часи лідера позаду і перспективи не спостерігається.
Остаточно згасла зірка Віктора Ющенка. Політолог влучно висловив те, що всі давно бачили: Балога зробив усе, щоб президент програв другі перегони задовго до їхнього початку. Куди не кинь – король голий, скрізь – сам-один, скрізь він програв.
Кумівство, яке так шанує Віктор Ющенко, зіграло роль бумерангу, боляче вціливши по самолюбству і самих кумів, і власних амбіціях. Намагання звинуватити чергового кума в причетності до отруєння виглядає скоріше агонією: шановний, що ж ви мовчали всі чотири роки?
Навмисно берегли другу серію отруєння для нових перегонів?
І коли гарант Конституції без вироку суду звинувачує людину в причетності до злочину, який поки що не доведений ніким, – як це назвати, як кваліфікувати?
Гірко помилився український народ, тепер пожинає плоди того колективного затемнення розуму. Не став і не міг стати Ющенко месією, ніколи ним не був і не міг бути, у кращому разі його роль в новітній історії – президент перехідного періоду.
Набагато б чесніше для нього й краще для України, про яку він так, нібито, печеться, – добровільно оголосити про відмову балотуватися на другий термін і звернутися до народу, політичних сил з програмою великого компромісу.
Зміст – вихід з глибокої системної кризи, котру ми переживаємо, і котра була спровокована так званою політичною реформою 2004 року. Тоді, напевно, Ющенко увійшов би в історію України, а так він має всі підстави в неї влипнуть.
Повернімося до умовних фаворитів перегонів, про яких йшлося вище. На перший погляд, шанси Тимошенко кращі, ніж її гіпотетичних суперників. Проте…
Нинішній цикл для неї є вирішальним. Вона – останній із могікан минулого століття, на часі – люди нової, сучасної формації. Не кажу – кращі чи гірші, просто – іншої. І перший тривожний дзвоник для прем’єрки пролунав на київських перевиборах. Не про кандидата від БЮТ, результати, явку та інші традиційні атрибути мова.
Суперники дуже тонко й елегантно переграли її в технології. У той час, як БЮТ кидав гроші на вітер, безадресно й хаотично, їхні опоненти роздавали матеріальну допомогу конкретним людям, які й забезпечили їм конкретний результат.
Останні події засвідчили: належних висновків з програної кампанії не зроблено, уроки не засвоєні. Більше того, БЮТ з упертістю, гідною іншого застосування, знову й знов наступає на ті самі граблі. Підвищивши ціни на хліб у Києві, Черновецький і К адресно компенсували збитки 400 тисячам найбідніших киян, котрі й складають той самий електоральний масив, що двічі за нього голосував.
Не нами помічено: стратегія й тактика Тимошенко і Черновецького надто схожі, часом вони навіть обіцяють своїм виборцям те саме. Тож спроба уряду вкинути на київський ринок дешеву курятину з тріском провалилася.
На моє запитання: куди ж вона поділася, бригадир перекупників одного з київських ринків відповів: "То ти, мабуть, за лохів нас тримаєш? Нам курятина надійшла по 13 гривнів, а вам пішла – по 30, як завжди".
Та я не про курятину, а про те, що оточенню Тимошенко, якщо, звичайно, ставиться мета привести її до влади, слід рішуче позбавлятися забронзовілості й самозакоханості у власних бізнеспроектах й вивчати нові сітьові технології, без яких перемогти ні на наступних президентських, парламентських чи мерських виборах нічого й думати. І Київ – це тільки перший акорд.
До людей, які швидко, з лету, схоплюють сучасні технології належить нинішній спікер Арсеній Яценюк.
Дехто знаходиться у полоні його не дуже представницької, особливо на фоні колишніх партфункціонерів застійного періоду та крутих регіоналів, зовнішності.
Проте, як колись писали в характеристиках, на всіх ділянках, які йому доручалися – від міністерського крісла в Кримській автономії до осиного гнізда в президентському секретаріаті – Яценюк виявляв себе з найкращого боку.
Що ж до спікерської посади, про яку мріють багато ентузіастів і навколо якої ведеться стільки інтриг, то за короткий строк Яценюк просрамив скептиків і вміло вписався в престижне крісло.
На заздрість суперникам, він не тільки вижив в жорстоких блокадних умовах, а й зумів так себе позиціонувати, що депутати, незважаючи на різнокольоровість, про іншого спікера й думати не хочуть.
Потуги Литвина чи Богатирьової відмітаються мало не зі сходів будинку зі скляним куполом на Грушевського. У кулуарах ходять чутки про потужні фінансові тили спікера, його родичів, нібито, із-за океану, без підтримки яких було б неможливим таке круте сходження наймолодшого в історії України голови ВРУ.
Подібні чутки ніколи не супроводжують людей без царя в голові, і, навпаки, – вони завжди поруч з тими, чий кар’єрний успіх важко пояснюється з точки зору банальних заздрощів.
Не певен, що Яценюк стане четвертим президентом України, однак, що не загубиться на самій верхотурі політеліти – стовідсотково можна стверджувати.
Анатолій Гриценко належить до тих романтиків-чорноробів помаранчевої революції, які чесно й до кінця повірили не тільки в її ідеали, але й у виняткову здатність лідера втілити їх у життя.
Можна тільки уявити, яким було розчарування.
На додачу – його брутально, по-зрадницькому було зміщено з міністерської посади і не Януковичем прем’єром, що було б цілком зрозумілим, а тим самим лідером, котрому складав "Десять кроків назустріч людям".
Розтоптаними в багно виявилися ідеали й цінності Майдану, а він закликав повірити в них людей. Трагедія порядних особистостей в зіткненні з мерзенністю реального світу – улюблений сюжет класичної літератури.
Життя ж іноді підкидає такі повороти – жодному нобелівському лауреату не насниться. Найчастіше чесні й порядні, якщо раптом і стають президентами, вимушені відмовитися від цих якостей, бо тоді вони їм добряче муляють. Зазвичай їхні вчинки й думки виглядають наївними в очах кар’єрних і прагматичних політиків.
Такі, наприклад, як пропозиція усім трьом політикам першого ешелону добровільно відмовитися від своїх владних повноважень, що, на думку Гриценка, сприяло б подоланню глибокої кризи в Україні.
Гірка доля електорату, який голосує, наперед знаючи, що їхній кандидат ніколи не виборе першість. Незавидна доля кандидата – виходити на ринг, усвідомлюючи, що програєш. Тонкий пласт мислячої інтелігенції, між тим, хоч і не створить ніколи більшості, але й не дасть зовсім вже скурвитися народові. Саме на таких беззавітних і світлих романтиках все й тримається на цьому світі.
Мало які вибори обходяться без сюрпризів. Справжню інтригу їм надає поява зовсім несподіваних кандидатів, яких називають політичними джокерами. Немає сумнівів, на перегонах-2010 їх буде немало. Наприклад, Володимир Литвин.
Останній хід його політтехнологів застукав зненацька політичну еліту, яка ледве на пляжах встигла адаптуватися.
У той час, коли Литвин з Порошенком піарился відповідно на дійці корови й їзді на комбайні, з табору першого пролунала заява про готовність його блоку взяти участь у переформатуванні парламентської коаліції разом з БЮТ і НУ.
Мотиви цієї заяви (її, до речі, пізніше було не досить чітко дезавуйовано) ясні. По-перше, стартувати на перегонах зі спікерського крісла набагато ефективніше, ніж від блоку "Ні нашим, ні вашим".
По-друге, після появи "Єдиного Центру" колишня президентська "Наша Україна" перебуває в коматозному стані, зручний момент витіснити її з помаранчевого електорального поля, зайняти нішу колись могутньої політорганізації.
А там – де наше не пропадало? – декому й БЮТ набрид зі своїми скандалами й популізмом, люди скучили за соціальним спокоєм і стабільністю, от і схиляться у своїх симпатіях до помірної ідеології Блоку Литвина. І в цьому сенсі поява Петра Порошенка поруч Литвина не випадкова, зовсім не випадкова…
Другим джокером наступних виборах стане, вочевидь, Юрій Луценко. Це буде остання гастроль політика Луценка, перед тим, як назавжди покинути політичну сцену. А скільки задумів пропало марно! І яких задумів…
Чого тільки варті пріснопам’ятне "Бандитам – тюрми!". Колись він був бунтарем, плів лапті Кучмі, боровся з Колесниковим, влаштовував літак-шоу в Ковалівці, ганявся за Дусею, видавав себе грізним термінатором, нині ж – кримінальні справи відкривають проти нього.
Президент особисто розпорядився турнути з міністерської посади, на якій ні в перше, ні в друге перебування, будемо об’єктивними, Луценко нічим, крім примітивного піару, себе не проявив. Хто тільки не витирав об нього брудні черевики – і за гнутий палець постраждав, і за ДАІ, і навіть закарпатський міліціонер вказав міністрові місце.
Кажуть, Балога порадив по-дружньому й по-товариському іти на телебачення й прилюдно вибачатися не манер а-ля Рудьковський, не то бути ще одній кримінальній справі. Що ж залишається бідному Луценкові? Як Остапу Бендеру – податися в управдоми…
Не певен, чи є справжніми джокерами Литвин і Луценко – усе-таки ефект несподіваності досить невисокий. А от поява на політичній сцені Павла Лазаренка у ролі кандидата в президенти України-2010, переконаний, здатна не тільки сплутати карти основних гравців, але й змішати політичну колоду.
Політологи давно перетирають тему третьої політичної сили, яка б склала конкуренцію партіям-важковаговикам, котрі доволі набридли своїми примітивними інстинктами, ідеологічною обмеженістю й зомбованістю на вузькокланових інтересах.
Однак претенденти на звання "третьої" сили, що час від часу презентують свої наміри й програми, відзначаються ще більшою сірятиною, їх важко розпізнати, настільки вони схожі одна на одну й усі – безликі.
Не вистачає політичного куражу й бунтарського духу.
Дослідження свідчать: аби знайшлася сила в суспільстві, котра б повела за собою, очолила рух за соціальну справедливість, підтримала вітчизняного товаровиробника, селянина-аграрія, дрібного й середнього бізнесмена, згуртувала країну, висунувши прості й дохідливі гасла, відмовившись, як від історичних крайнощів типу голодоморів і шухевичів, так і від натівських маневрів, – могла б завоювати сьогодні суспільство.
Лазаренкові, повернення у рідні пенати якого, кажуть, не за горами, і який, перебуваючи в американському засланні, умудрився контролювати фракцію в Дніпропетровській облраді, в принципі, до снаги очолити бунтарську "третю" силу.
Звичайно, виникає багато "але", ясна річ, згадаються старі й з’являться нові обвинувачення – відомо ж: у нас все вкрав Лазаренко, всіх убив Пукач, а отруїли – Сацюк з Смєшком. Та й, справді, дивно, якби таке сталося.
Проте, хіба Україна не виглядає дивною країною? Хіба ми з нашим менталітетом не здатні? Як сказав недавно один відомий спеціаліст з політології: "Тут може бути все, що завгодно".
Перефразуючи одного класика, запитаю: цікаво, що ми думатимемо і говоритимемо про це після виборів 2010 року?
Володимир Кулеба, для УП
