Заперечення громадянського суспільства – менталітет

П'ятниця, 4 липня 2008, 12:56

Або як нам облаштувати Україну - 3

Почнемо із банального твердження – розвиток людства підпорядковується цілій низці історичних, соціальних чи економічних законів, деякі з котрих настільки ж фундаментальні, як і закони фізики, хімії чи математики, згідно котрих, а також волі Божій, власне і існує цей світ.

Заперечення чи ігнорування цих законів може призвести до досить сумних наслідків. Уявіть собі, що хоча би на мить перестав діяти закон всесвітнього тяжіння. Правильно, трапиться суцільна катастрофа.

Теж саме і з законами суспільного розвитку. Наприклад, більшовики в 1917 році із своїм заколотом спробували "відмінити" чи "пригальмувати" цілу купу цих законів (зокрема, закон безумовного занепаду та розпаду будь-якої імперії чи закон зміни одного суспільно-економічного ладу в країні іншим, більш прогресивнішим).

Як результат не тільки підконтрольні їм країни та народи, але й цілий світ трясло майже сторіччя. А українці, приміром, опинилися там, де знаходилися їхні предки в часи УНР з тими самими завданнями: збереження суверенітету та розбудова демократичної держави.

Про один із можливих рецептів забезпечення незалежності України говорили минулого разу і якось при нагоді повернемося до цієї теми ще раз.

А от що стосується демократії, то її без громадянського суспільства не існує – це аксіома, якщо хочете, закон, який діє у всіх суспільствах, що обрали демократичний шлях розвитку однаково, але, в залежності від зовнішніх та внутрішніх чинників, різними темпами.

Пригадайте шкільні уроки фізики та закон всесвітнього тяжіння: пір'їнка та свинцева кулька поміщені у вакуум падали долу одночасно, якщо ж ємність наповнювалась повітрям, то ці предмети теж падали. Але із різною швидкістю.

От про деякі внутрішні ментальні чинники, котрі можуть стати гальмом розбудови громадянського суспільства в Україні і піде мова.

Хуторянство, меншовартість, впертість, терплячість etc…

Взагалі, то ця тема видається дещо надуманою, але позаяк час від часу лунають суворі або ж і іронічні такі сентенції (чомусь переважно російською говіркою із московським прононсом), мовляв "и куда это вы, хахлы, со своим свиным рылом лыжи навастрили, уж не в калашный ли еврапейский ряд?", то, аби надалі більш не товкти воду в ступі, займемося цією невдячною процедурою сьогодні.

Хуторянство. Як на мене, ця риса нашого характеру, квінтесенцією котрої є знаменне "моя хата з краю" дуже цінна і вона нічим не гірша від британської "мій дім – моя фортеця".

Ба, навіть глибша, бо передбачає не тільки захист своєї оселі та родини, але й по-доброму попереджає: "нас не діставай, і ми нікого не зачепимо!", а також натякає, що українцю краще тридцять три рази зважити перш ніж пускатися у будь-яку авантюру.

Як би вона не називалася, чи то "Геть від Москви!", чи то "Вперед до НАТО!".

Адже поки українець щось добре не обмізкує, оце саме будь-що і буде йому видаватися саме авантюрою. І можливо саме тому, українці, отримавши незалежність, вже майже двадцять років сидять і чухають потилиці, розмірковуючи: "А що ж його далі з оцим возом робити?".

Але якщо надумають, то будуть перти того воза вперто і терпляче, як чумацькі воли – до самого краю…

До речі, сам автор не дивлячись на селянський стан душі, довгими роками намагався виробити в себе оте саме "тридцять три рази помізкувати" і так остаточно і не подолав схильність до авантюризму. Із-за чого у нього інколи виникає почуття меншої українскости, в порівнянні з іншими земляками та одноплемінниками.

Але оце почуття так званої меншовартості виникає лише в цьому сенсі.

Що ж стосується іншого світу, то спробуйте подлубатися в собі і знайти хоча би натяк на отой самий комплекс меншовартості відносно, скажімо, янкі чи самураїв, китайців чи індійців, євреїв чи арабів.

Ніц, не знайдете, бо почуття , які виникають, можна кваліфікувати як завгодно, але аж ніяк не хибністю. Бо оце почуття меншовартості не є природнім, а його нам просто намагаються нав'язати.

Хто? Правильно, так звані брати наші старші в особі як сучасних, так і цілої когорти попередніх "кремлевских мечтателей".

Як із цим боротися, і чи потрібно? Мабуть, що треба. Бо, якщо наше суспільство таки захворіє на синдром меншовартості, то тоді йому недужому залишиться лише один крок до остаточної асиміляції.

Тому потрібно щеплення від цієї напасті. Ця процедура може бути як масовою, так і індивідуальною.

Автор, наприклад, за десяток років безпосереднього перебування в суто російському середовищі, зрозумівши чому росіяни віддають перевагу бражці, а не самогону (бо бражка не встигає виграватися і споживається напівфабрикатом), почав ставитися до них, як до таких же самих, як і він, тільки дещо здичавілих по різним угро-фінським та сибірським лісам українців.

А чи можна відчувати комплекс хибності до молодшого, але дещо бомжуватого брата?

Питання риторичне.

Що стосується масового щеплення від цієї напасті, то автор не відкриє Америки, якщо запропонує наступне. Усе вибране із того, що вони про нас думають і ким нас вважають, і що не приховуючись транслюють по чисельним російським телеканалам, ретранслювати, скажімо, в десятихвилинному форматі щоденно на вітчизняних каналах в прайм-тайм.

А кошти на це нашому мудрому уряду віднайти там, де вони бездумно тринькаються на недолугу натовську пропаганду чи соціальну антитютюнову чи антиалкогольну рекламу.

Запевняю вас, для здоров'я нації це буде набагато корисніше.

(Та й в НАТО – нас не братимуть, пручатимуться, – а ми вломимося туди, як бугай до непокритої корови).

А півроку-рік такого щеплення виробить у українців такий імунітет, якого вистачить років на двадцять. Якраз стільки, скільки знадобиться для розбудови громадянського суспільства, за умов існування котрого вже ніякого щеплення від іноземного вірусу ми потребувати не будемо.

Поки автор тутечки просторікував, дехто, напевно, продовжував копирсатися в собі, шукаючи ті почуття, які виникають в нього стосовно, скажімо, європейців. Навряд чи помилюсь, коли вгадаю: одним із найперших з них буде

Заздрість

І це дійсно проблема. Зацікавлених, а також тих, хто схоче спокійно уторопати про що ж воно надалі йдеться відправляю до власної статті "Ідеологія заздрості".

Для таких же самих, як і автор, лінивих та зайнятих, повторюсь: наша природна соціалістична по суті заздрість є чи не основною перешкодою розвитку дрібного та середнього підприємництва, а головне – фермерства, що в свою чергу гальмує формування середнього класу – станового хребта громадянського суспільства.

Але розмірковуючи про ідеологію заздрості, я був трохи нещирим. Так, українці хворі заздрістю, але її природа зумовлена не тільки роздратованістю та зазіханням на чужі статки, а ще й принизливим почуттям того, що, навіть за наших дикунських умов, хтось таки здатен мати власний бізнес, вести власне фермерське господарство.

А ти ні.

Бо тобі не вистачає навіть не розуму чи наснаги. В умовах української свавільної законодавчої, судової, прокурорсько-мєнтовської, чиновницько-корупційної дійсності тобі бракує сміливості вести власну справу.

В уявлені того ж таки селянина його сусіда-фермер не стільки добрий господар, скільки воїн, козак, котрий має сміливість перечити будь-якому начальству, провадити свою лінію, всупереч зашкарублій постсовковій системі. А воїнам-героям у нас завжди заздрили, хоча посмертно починаючи обожнювати...

Так от, аби планку заздрісних настроїв українського суспільства знизити, треба впровадити такі правила гри, щоб пересічному громадянину не потрібно було би виявляти дива героїзму.

І не тільки в сфері підприємницької діяльності, але й у повсякденних стосунках із чиновниками, правоохоронцями, судовою системою, та й взагалі із усіма гілками влади.

Це потребує радикальних конституційно-законодавчих реформ, які дали б додатковий постмайдановий поштовх для становлення в Україні громадянського суспільства.

Але повторюсь, що найголовніше – люди, котрі формують громадянське суспільство. І це – не герої, а так званий середній клас – клас бізнесменів та підприємців, висококваліфікованих робітників і фермерів, високооплачуваних юристів, діячів культури і науки, котрі вирізняються загостреним почуттям патріотизму та не втікають за бугор з обридлої країни за першої-ліпшої нагоди.

В нормальній країні із розвинутим громадянським суспільством кількість заздрісників значно менша, ніж в Україні. Бо середній клас складає понад 70% працездатного населення.

В Україні цей відсоток, за різними оцінками, коливається у межах від 10 до 30%. Бажаючим детально розібратися у цьому питанні, раджу ознайомитися із фундаментальною статтею академіка Юхновського – "Головна мета – створити в Україні суспільство із пануючим середнім класом…".

Що стосується дрібного підприємництва та фермерства, так на думку одного богодухівського представника цього героїчного племені Віктора Омеляновича Сінєльнікова (людини, відомої сільськогосподарськими звитягами не лише в області чи районі, а й в Україні): "сучасний сільський господар потребує, в першу чергу, трьох головних речей: безумовної приватної власності на землю із правом її продажу та закладу; створення державних земельних кредитних банків; пільгового податкового законодавства".

А з приводу пільг він порадив перейматися не тільки досвідом розвинутих країн, але й поцікавитись, як воно було у нас за часів царату на зламі XIX-XX сторіч.

Автор поцікавився і зрозумів чому при царях-сатрапах та їх бороданях-міністрах на кшталт Струве чи Столипіна Російська імперія за темпами приросту ВНП була однією із провідних країн світу, а Україна, що на той час перебувала в її складі, вважалась світовою житницею.

Про всю податкову систему дореволюційної Росії розмова вийшла б довга. Але для затравки коротко про те, як звільненням від будь-яких податків заохочувалася торгівля "жизненными припасами" та будівельними матеріалами.

Будь-яка людина, незалежно від чину, звання та статків (навіть іноземці), мала змогу, вести вільну неоподатковувану торгівлю "хлебом во всяком виде, льном, пенькой и другими земными произрастаниями всякого рода; скотом, птицей, солью, всякими жизненными припасами, кроме обложенных акцизом питей, шерстью, волосом, щетиной, пухом, невыделанными шкурами, лесом, дровами и другими лесными произведениями, а также всякого рода топливом".

До пільгового переліку входили також будівельні матеріали: глина, пісок, каміння, крейда, цегла, вапно тощо. Усім цим вільно дозволялося торгувати "в городах и селениях, оптом и в розницу, с возов, судов и лодок, на рынках, площадях и пристанях".

Для торгівлі крамом "из складов, дворов, амбаров и лавок" необхідно було придбати свідоцтво чи білет, але без будь-яких білетів "земледельцы в своих имениях и сельские обыватели всех состояний в местах их приписки могут на своей или арендованной земле содержать подобные заведения для продажи из них произведений собственного хозяйства".

Понад те, можна було без усіляких свідоцтв здійснювати постачання цих "произведений".

Пригадайте старовинні фото чи полотна Кустодієва: базари та вулиці міст заполонені роздрібними торгівцями. І недивно: "Разносная продажа съестных припасов, фруктов и лакомств всякого рода, крестьянских изделий и других подобных предметов в городах и пригородных местах, по рынкам и по улицам, на лотках, столах и подвижных ларях" також звільнялася від податків.

На незначних ярмарках, торгах, тривалістю не більше тижня, торгівля крамом з рук, возів чи спеціальних лавок не оподатковувалася взагалі. Зелена вулиця відкривалася селянину для вільної торгівлі припасами та власноручними виробами.

За тодішнім "Уставом о прямых налогах" 1893 року, значна увага приділялася селу. Стаття 218-а: "Сельскохозяйственные заведения, как-то: маслобойни, лесопильни, кирпичные заводы и другие тому подобные, содержимые вне городских поселений для переработки материалов собственного или местного сельского хозяйства, если имеют не более 16 работников… освобождаются от платежа сборов".

Звільнялися від податків і "открываемые сельскохозяйственными обществами и земскими учреждениями склады для продажи земледельческих орудий и машин, а также посевных семян, искусственных удобрений и др. сельскохозяйственных принадлежностей".

Заохочувались неоподаткуванням «"мельницы ветряные и водяные, а также приводимые в действие подвижными паровыми двигателями(локомобилями)".

Восьмий пункт 216-тої статті Устава мушу процитувати повністю: "Дозволяется без платежей установленного сбора – содержание учебных, гигиенических и лечебных заведений, а также библиотек для чтения – повсеместно, и книжных магазинов во всех городах и сельских поселениях, за исключением обеих столиц".

Додати нічого. Хоча не втримаюсь і наостанок повторюся: українське суспільство та його політикум давно загубилися в пошуках національної ідеї, котра змогла б об'єднати всю націю.

Які лише пропозиції із цього приводу за всі роки незалежності нам доводилось чути! Від ЄЕПу чи якогось Слов'янського союзу і до України, як 52 штату USA чи євроінтеграції. Від мовної проблеми у різноманітній її інтерпретації і до Великої України від "Сяну до Дону"…

Сьогодні, у зв'язку із майбутнім Євро-2012, стає модним вважати національною ідеєю підготовку та проведення цього, безумовно, видатного заходу.

Але реалізація і Євро-2012, і євроінтеграції і багатьох інших чудових і не дуже проектів можна розглядати лише як засіб досягнення тієї головної мети, котрої сьогодні, в чомусь суто інтуїтивно, прагне наш народ – це громадянське суспільство. Аби ми надалі рухались, як свинцева кулька, а не пурхали, як пір'їнка куди вітер подме.

Валерій Семиволос, для УП. Автор знову щиро вдячний Михайлові Павленкові за співпрацю



powered by lun.ua
Головне на Українській правді