Про традиціоналізм, прагматизм і національну ідею

З черговим витком перманентного поглиблення політичної кризи в Україні, з якоюсь надто завзятою синхронністю пожвавлюються інформаційно-десантні операції на гуманітарно-ідеологічному фронті. З доставкою в душу.

На жаль, маємо визнати: невдала діяльність головного українця в політичній сфері створює сприятливий фон для атак на все те, що він намагається робити взагалі, насамперед, у сфері гуманітарній.

Утім, і в цій царині гаранта треба критикувати за непослідовність, локальність і спрощеність підходів. Ющенко та його гуманітарні прораби не зуміли (чи не захотіли?) запропонувати нації методику перевтілення правильних гасел і проповідей в фактор суспільної свідомості.

Але не вельми підготовлених критиків чомусь турбують не вади чи рецепти в цій делікатній роботі. І тим більше – не сам президент. Бо всі остаточно зрозуміли, що найкращий антипіар для нього – він сам і його ж дії.

Тому бойовики від імперідеології усвідомили: гріх не використати цей момент, цей пас від українського президента для нових ударів по самому об’єкту матриці: українських національних цінностях, святинях і трагедіях, перемогах і поразках, героях і антигероях.

Одні зробили своїм ремеслом очорнення і міньбу "+" на "-", інші, зрозумівши, що правди сховати чи заборонити все ж не вдається, пропонують гуманітарні питання винести за дужки українського суспільного буття і розвитку.

Спроби ці даремні, примітивні й часто смішні, хоч і дуже наполегливі. Але щось не густо від бажаючих дати відсіч.

Бо за це не платять? Вірніше, платять не за це.

Ні огида від злочинно-бездарної політики голих королів, ні сморід від імперських чи малоросійсько-совкових "ідеологем" не отруять українську Віру, Надію і Любов. І не повернуть Час. Але ще більше сповільнити його хід на цій частині простору зможуть.

Якщо тутешній "патріотизм" і далі буде сторонньо-зітхаючим і пасивно-споглядальним...

Що так перелякало одного молодого і перспективного автора УП у його бідканні: "национальное возрождение в его нынешнем виде и консолидация Украины – две вещи несовместимые"?

І чому в активізації неочорносотенних імпербригад чи вітренківських бабусь, причини і рушії якої давно усім зрозумілі, або в гризні політиків подібні аналітики хочуть бачити розкол України?

Методика спроб ідеологічних "кидків" у цій інформаційній війні досить цікава: спочатку у свідомість читача імплантують певний глобальний засновок, в якому якимось одним словом  докорінно фальшується зміст.

Потім на цей фальш-засновок одягається надбудова: протиставлення самособоюзрозумілих аж до банальності тез тим речам, які треба здискредитувати або знівелювати.

Наприклад, у вже згадуваній аж надто типовій для вказаної схеми статті автор дає засадничу установку: "Общество можно консолидировать двумя путями – взяв на вооружение Идею или же Прагматизм".

Помітили, де фальш? Вірно! Замість "або" має бути "і". Бо мрії про існування ідеальної держави, влада якої займалася б тільки "прагматизмом", без гуманітарних проблем, така ж утопія, як і держава, чия влада переймається тільки гуманітарними проблемами без соціально-економічних.

Не треба бути філософом-глобалістом, щоб розуміти: по-перше, ідея і прагматизм є речами неспівмірними, а тому не протиставними.

По-друге, жодна суспільна ідея нічого не варта, якщо в ній не запрограмовано взаємообумовленість духовного і матеріального, ірраціонального і раціонального, ідеального і прагматичного.

Цілком зрозумілі і правильні є тези про те, що держава й нація – це спільна "фірма" і всі її громадяни зацікавлені в її процвітанні.

Чудово, вірно: прагнення людини і нації бути кращими якраз і є суттю національної ідеї будь-якої країни!

Але чому цей "прагматизм" протиставляється ірраціональним історії, мові, релігії, традиціям?

Мовляв, "если на Востоке и Западе проживают носители разных культурных традиций, если их деды и прадеды воевали в разных армиях, если они ходят в разные церкви, то консолидировать общество на основе языка, истории или религии невозможно".

І тут, увага! Зазначена теза не є новою і мусується україноненависницькою братією не перший рік як ідеологічна основа розколу України.

Але і деякі автори, і януковичі з волго-вітренками вводять громаду в оману, як по суті, так і по змісту.

Стоп! А чому тільки вони? В цьому місці, тобто, в цей момент мені пригадалося, як один з найпублічніших штатних політологів, що нині обслуговує Секретаріат президент (а тоді, 4-5 років тому, – протилежний табір), любив повторювати: "Как можно говорить о какой-то украинской нации, если одна её часть никогда не была в Российской Империи, а другая – в Империи Австрийской!"…

Себто, за логікою цієї публіки, українці Волинської і Рівненської (Житомирської чи Луганської) областей – це щось "совсем иное", ніж такі ж українці Львівщини і Тернопільщини…

Очевидним є інше: останні приблизно 70-90 років українці живуть не в різних, а у спільних для всіх державах-умовах: спочатку СРСР/УРСР, а потім – Державі Україна.

І є носіями – більшою чи меншою мірою – відповідних спільних традицій.

Правда ж: пісні "Червона рута", "Земля в илюминаторе" чи "Розпрягайте, хлопці, коней" можна почути як на Закарпатті, так і в Криму. Не кажучи вже про "Гей, наливайте повнії чари" чи "Я пью до дна за тех, кто в море"… І ніхто ж не забороняє ні перших, ні других.

Церква. Українці ходять в різні церкви? Та більшість туди взагалі не ходить! А ті, хто ходить, моляться одному спільному Богу, одними спільними молитвами, за одне спільне добро.

Ні, автор не применшує негативу від міжконфесійних розколів і чвар. Але чи настільки сильно вони турбують громадян, як політиків?

Зрештою, спільні прагнення нації - мотиваційна основа національної ідеї.

Хай спільне прагнення об’єднати церкви буде однією зі складових змісту української ідеї на цьому етапі.

Історія. Предки українців воювали в різних арміях? На жаль, так. І гинули за інтереси різних імперій. Але всі вони перш за все боролися за свою рідну землю.

І ця українська трагедія – першотрагедія всіх інших (а вірніше, знову ж таки, – хахляцька байдужість, жадібність і покірність, що до цього призвели).

І якщо одні сценаристи дуже хочуть, щоб українці, їхні нащадки, продовжували це самознищення, а інші – забули або замовчували ці реалії, то автор запропонував би третє: спокійно осягнути цю трагедію минулого і зробити з неї потрібні висновки.

При цьому не слід забувати, що і ідеологія, і політична, і військова боротьба за українську державу зародилися саме на сході країни.

А спільне прагнення ніколи не повторити трагедії протиборств, спільне вшанування всіх полеглих за спільну Вітчизну стане і поступово стає добрим консолідуючим суспільним началом. До речі, це давно вже зрозуміли не тільки ветерани УПА, але й більшість ветеранів Радянської армії.

А молоді покоління все більше усвідомлюють, що в вічному серіалі "Кіно і нємци" "наші" – це не тільки не "нємци", але й не американці, не італійці, не японці, не британці, і – не росіяни.

Бо наші – як просто – це українці! Бо та війна – як просто – не була боротьбою абсолютного добра з абсолютним злом, а війною тих, хто володів світом, з тими, хто хотів ним оволодіти. І Україна мусила максимально використати свій шанс звільнитися від усіх "визволителів" і загарбників.

Хіба такий ідеологічний месидж когось відштовхує, розколює, окрім відвертих україножерів з НКВД-шних задвірків?

Мова. Автор якось уже висловлювався про мову, як потужний чинник формування людини і нації.

До речі, здивувала бурхлива реакція на ці статті у Росії, де вони чомусь були названі "програмними", а "новый украинский Геббельс" – чи не найкоректніший "комплімент", виданий їх автору з боку російських критиків.

Суть розв’язання мовної проблеми підказав ще Сковорода: "Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним... Ти француз? Будь французом. Татарин? Татарствуй! Все добре на своєму місці і своєю мірою. І все прекрасне, що чисте, природнє, тобто непідробне".

Тобто, для того, щоб врятувати і розвивати мову, не потрібно українізовувати росіян. Хай росіяни будуть росіянами.

Єдність форми і змісту – найоптимальніша формула гармонії.

Тому й українці українцями повинні не тільки "числитися". Русифікація українців – такий же неприродній, шкідливий процес і для суспільства, і, перш за все, для самої людини, як і денаціоналізація будь-якого народу.

Бо денаціоналізація – це передумова і механізм деградації особи та спільноти. Бо саме такими – українцями, а не "недороссиянами" (в термінах Жириновського) – українці цікаві і потрібні світові.

Головна проблема тут – швидше ліквідувати той інерційний "комплекс селюка", який і досі штовхає декого з українців "розговорювати на городському язиці".

Негатив цієї лінгвоміграції – не тільки у малоестетичності, неприродності, низькому словесному запасі такої російсько-борщагівської мови.

Головна шкода цього мовного виродження – для розвитку особистості: "Переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію — все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має починати сама все з початку" – зазначав видатний гуманіст Ян Парандовський.

Але найважливіше те, що така мовна міграція руйнує чи розбалансовує цілі системи психологічних механізмів і рушійних сил індивідуального розвитку.

Як бачимо, і для космополітичного, і для націоналістичного погляду на світ, і для суспільства, і для окремої людини, денаціоналізація – шкідливе явище.

Як же тоді вийти з протиріч між людиною і громадянином, між правом вибору людини та її обов’язком берегти і відтворювати свою націю?

Відмовитись від національних "предрассудков"? Жити "как получіцца", а гуманітарні проблеми довірити тільки вченим і співакам? Змиритись з тим, що українці не дозріли до сильної згуртованої нації? "Неконфронтаційно" спостерігати, як керований ззовні "вільний ринок" остаточно задавить культуру?

Консолідуватись тільки на "прагматизмі", ізолювавши себе від "традиціоналізму", та інших "буржуазних вигадок" про мову, історію і культуру?

Нація є найвищою формою розвитку людини і спільноти. Держава – найкраща форма розвитку нації. Невже станемо єдиною нацією, яка здобула власну державу для того, щоб знищити себе?!

Погоджуся тільки з одним: проблема дійсно у владі. Поки що, за незначним винятком, українці мали воістину "сантехніків" та їх вождів, які з однаковою совковою бездарністю здавали як соціально-економічні, так і гуманітарні проблеми.

Автору відомо, що на підході люди з якісно іншим ставленням до вирішення і економічних, і гуманітарних проблем. Автор вірить, що дуже скоро будемо жити в державі зі сформованими здоровими, нікого не дискримінуючими спільними прагненнями врятувати для себе і для світу українські культуру, мову, святині, місце в історії.

Тобто – унікальність, бо лиш вона дає шанс людині і нації знайти своє місце у вселюдському прогресі.

Володимир Гонський, для УП