У лещатах тиранічних замашок парламентаризму

Середа, 26 листопада 2008, 10:55

Можливо, Арсеній Яценюк і не зовсім мав рацію, стверджуючи, що Верховна Рада відкинула запропоновану ним партію в шахи і, натомість, зосередилася на грі у "Чапаєва".

На користь такого заперечення говорить сама аналогія: траєкторія польоту шашок загалом однакова, варіантів не так й багато і, добре поціливши, гру можна закінчити надто швидко. А от порівняння з шахами більш доречне, зокрема, з огляду на кількість можливих варіантів розвитку подій.

Можна сказати, що сьогодні існують цілі напрямки розвитку політичного процесу, кожен з яких, в свою чергу, має силу-силенну варіантів і підваріантів.

Не важко зрозуміти, чому нині унеможливленні швидкі та ефективні домовленості між політичними сторонами - не важливо, у якому форматі. Логіка нинішнього політичного протистояння заперечує будь-які домовленості, не визнає жодних гарантій, оскільки полягає в основному у конфлікті так званих "вищих інтересів" – президентських виборів 2010 (?) року.

Пауза парламентської бездіяльності допоки знаходить своє вираження в антикризовій риториці, дружньому мордобої між окремими народними обранцями, а також у інших звичних для українських парламентарів заняттях.

Спрогнозувати розвиток української політичної кризи видається не дуже складним завданням. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що її крива все довшає і довшає, але чим далі більше повторюється і стає одноманітною. Не має особливого значення, чи будуть парламентські вибори достроковими, чи відбудуться вже після обрання нового президента.

У будь-якому випадку новий спікер і парламент в цілому стануть заручниками коаліції - з усіма можливими наслідками, а черговий прем’єр і новий президент схопляться за новосплетений канат для перетягування повноважень.

Пріоритети держави і суспільства знову будуть залежати від поточного політичного протистояння, а не національних інтересів і добробуту людей, а український політикум так і не засвоїть простої істини, висловленої суддею Луїсом Брандейсом, що найважливіша посада в демократії – це посада громадянина.

А в цей час фінансово-економічна криза продукуватиме нові виклики для країни, часу для підготовки до ЄВРО-2012 залишатиметься… точніше зовсім не залишатиметься. Словом, все нагадуватиме про те, що найважливіша зміна, яка відбулася в Україні, – це обмін портфелями і владними костюмами.

Напрошується висновок – Україна перебуває в полоні законодавчого органу, який гальмує будь-який поступ вперед, будь-який розвиток не лише власного життя, а й країни в цілому. Це - справжній режим тиранії над суспільством, яке вкрай потребує ефективних кроків, а не тупцювання на місці. 

Трохи раніше на тринадцятому році незалежності Томас Джефферсон писав Джеймсу Медісону: "Виконавча влада за нашого державного устрою – це не єдина і навіть не головна моя турбота. Сьогодні та ще протягом багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Виконавча влада теж може стати тиранічною, але це станеться пізніше".

З усього видно, що в Україні політичний процес мав зворотній порядок. Ми вже пережили тиранію виконавчої влади, кілька проміжних путчів, продиктованих прагненням більших повноважень з боку уряду… І дедалі більше замислювалися над проблемами розвитку та зміцнення парламентаризму.

Проте навіть не завершивши дискусію, опинилися у лещатах його тиранічних замашок. Більш небезпечних і згубних ще й тому, що режим несвободи, запроваджений Радою, поневолює і її саму.

Мабуть, давньогрецькі філософи мали рацію, вбачаючи у будь-якій формі правління зародки розкладу і розбещеності. Адже навіть найкращі демократичні устрої засновуються на нестійкому компромісі, оскільки вимагають високого ступеня поваги до норм, порушувати які дуже часто вигідно і владі, і опозиції.

Але попри все, модель влади, основоположні норми суспільного та політичного співжиття не можуть перебувати постійно на межі кон’юнктурних змін і політичної доцільності. За таких обставин годі сподіватися не лише на стабільність, а й досягти останнього незасвоєного елемента розвинених західних демократій – номократії, або влади закону.

Таким чином, сьогодні недоречно навіть ставити питання про те, кому вигідна наявна ситуація в Україні? Мабуть, стратегічно нікому.

Тактично ж кожен з політичних гравців може на певний час використати її у власних цілях. Та найголовнішим є те, що на питання, як вибиратися з цього глухого кута, однозначної відповіді, здається, не знає ніхто, або далеко не всі. І саме це надає особливості та важливості нинішній ситуації.

У цій статті йдеться про те, що даний момент – загальної невизначеності та невпевненості – можна було би використати зі значно більшим коефіцієнтом корисної дії. Навіть більше, це має бути справою честі як для президента Ющенка, так і для парламенту VI скликання.

Країні потрібна Конституція, суспільство потребує нового суспільного договору, який внесе ясність і логіку не лише у процес виходу з політичної кризи.

Це може нарешті поставити крапку у питанні політичної моделі в Україні і закласти фундамент для подальшого будівництва. Адже цілком очевидно, що увесь гіркий політичний досвід останніх років пов'язаний з хиткими конституційними основами.

Всі дотеперішні спроби перегляду Основного закону мали відверто кон’юнктурний характер, перетворювали конституцію у заручника політичних амбіцій, а конституційний процес у вихор політичних маніпуляцій, змінювали статус із системоутворюючого фактора на інструмент і додатковий важіль підсилення чи, навпаки, послаблення чиєїсь конкретної політичної влади.

Хтось відразу може висунути серйозні заперечення: мовляв, конституція – не та справа, яку слід реалізовувати поспіхом і за таких складних економічних і політичних умов. Але саме в цьому суть справи. У ситуації, коли ніхто нікому не довіряє до кінця, постає сама по собі можливість діяти по-справедливості, аби не нашкодити самому собі у майбутньому.

Справедливість має бути не лише предметом невпинної боротьби, а передусім об’єктом угоди.

Отже, саме нинішній етап – назвімо його нейтрально "перехідним" – коли майже всі політичні гравці не до кінця чітко усвідомлюють ситуацію, губляться у численних спробах змоделювати та зреалізувати той чи інший політичний сценарій, є реальним шансом укласти суспільний договір справедливо.

Теоретичну модель даної ситуації найкраще можна змалювати на основі теорії одного з найбільших ліберальних теоретиків сучасності Джона Роулза. Попри всю складність академічного лібералізму американського теоретика, ключова ідея "Теорії справедливості" дуже проста.

По-перше, на думку Роулза, проблеми справедливості набувають актуальності у ситуації, коли з’являється нагальна потреба суспільної оцінки діяльності інститутів, аби збалансувати конкурентні інтереси. Здається, що в Україні така потреба назріла не лише в межах громадської думки (що відбувається, як правило, значно швидше), а й на рівні суб’єктів політичного процесу.

По-друге, не варто сприймати всю цю гіпотетичну (теоретичну) ситуацію як прагнення утопічного ідеалу. Адже навіть в своїй теоретичній конструкції Роулз виводить учасників процесу не як моралістів, а як цілком раціональних егоїстів, які зосереджені передусім на власних інтересах і цілях. Даний аспект, здається, зовсім не потребує пояснень в контексті українських реалій. 

Уявна конструкція переглянутого утилітаризму Роулза базується на такому засновку.

На порозі укладання суспільного договору на принципах справедливості його діячі і засновники мають діяти у так званій "вихідній позиції", а ключем до розуміння, що має відбуватися в цій ситуації є поняття "завіси незнання". Проектуючи майбутні правила гри, обираючи модель майбутнього співжиття, ці діячі не повинні знати, яке місце в суспільстві вони займатимуть у майбутньому.

"Завіса незнання" унеможливлює будь-яку інформацію про майбутнє становище, можливості та здібності. Це має виключити всілякі особливі інтереси і можливість домовленостей проти меншості. Як пише Роулз, учасники угоди діють таким чином, ніби їх вороги визначають їх місце в майбутній суспільній ієрархії.

Така ситуація "незнання" спонукає кожного учасника цих своєрідних установчих зборів керуватися аргументами справедливості, аби в майбутньому убезпечити передусім себе від вимушеного перебування в найбільш невигідних умовах. 

Таким чином, президент Ющенко відновити свою конституційну ініціативу у виключно власних політичних інтересах просто не зможе, а, отже, має шанс запропонувати цей самий шлях справедливості.

Тимошенко і Янукович, з погордою не беручи до уваги фактично переможеного на їхню думку опонента (?), можуть підійти до процесу саме з позицій зміцнити власне становище на випадок найбільш несприятливих для себе обставин. Всі разом, переслідуючи власні егоїстичні інтереси, можуть подарувати країні справедливу конституцію. 

 

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу



powered by lun.ua
Головне на Українській правді