Плюс українізація усієї держави
Перед суспільством постала негайна потреба українізації всіх сфер його життєдіяльності. 17 років незалежного існування української держави переконливо довели: культурне відродження нації можливе лише за умови повномасштабного усвідомлення нею свого національного покликання.
Українець не може бути українцем, якщо він говорить російською мовою – такою є аксіома культурно-історичних реалій сучасної епохи.
Здається, то є вельми простий факт: розмовляй рідною мовою. Але ж далеко не кожен здатен його зрозуміти, належним чином усвідомити, втілити в своєму житті. Скільки ми бачимо навколо себе російськомовної реклами на вулицях чи у телеефірі, російськомовної преси, російськомовної літератури. Вже не кажу про майже повністю російськомовне спілкування населення таких міст нашої країни, як Київ, Харків, Донецьк, Луганськ, Симферопіль, Севастопіль.
Власне, особливий політико-адміністративний статус останнього – маю на увазі Севастопіль – і визначається його винятково патологічною російськомовністю, наслідком якої є загрозлива проросійська культурно-політична орієнтація.
Якнайскорішої українізації потребують усі суспільні сфери – політична, економічна, соціальна, культурна, науково-освітня. В усіх них російська мова є поки що головним способом спілкування або принаймні одним з головних.
Російською говорять цілий ряд провідних вітчизняних політиків, підприємців, бізнесменів, мистців, музикантів, художників, літераторів, науковців. І це в умовах повної демократії, свободи слова й друку при фактичній відсутності дискримінації української мови!
Кому розкажи – не повірить. Ті ж американці чи німці шоковані мовним станом України. "Чому ви так себе не шануєте й говорите тією мовою, якою комуністи підписували сотні й тисячі вироків, спрямованих проти вашої нації, проти вашої духовної, політичної та культурної еліти".
І ми не маємо, що їм відповісти, бо вони праві.
Щоправда, у самій Росії існує дещо інша точка зору на дану проблему. Там і досі наївно вважають, що російська мова стане в майбутньому чимось на кшталт есперанто, універсальної мови людства.
Достоєвський, Толстой надали своїм землякам ведмежу послугу – продемонструвавши їм величезні багатства рідної мови, вони на довгі десятиліття і, можливо, століття наперед запрограмували російський шовінізм на мовній основі.
Кому не доводилося чути з вуст росіян щось подібне до цього: "Ви, українці, мусите розмовляти російською, бо вона багатша, аніж ваша українська мова. Нею написані шедеври світової прози та поезії, в той час як українською лише якийсь напівграмотний "Кобзар" такого ж напівграмотного селянина Тараса Шевченка. Говорячи російською ви стаєте культурнішими, українська ж веде вас у культурну прірву!".
Ех, росіяни, росіяни, що вам сказати...
Я не впевнений, що цією статтею мені вдасться багатьох переконати почати використовувати в спілкуванні рідну мову. Мій виступ є далеко не першим з цілої низки аналогічних виступів і навряд чи є найкрасномовнішим з них. І моя мета в даному разі не є навіть у тому, щоб когось переконати, бо, як показує минулий досвід, це досить важко.
Автор хоче усього лише нагадати суспільству, що мовне питання є центральною проблемою, від вирішення якої прямо залежить майбутнє нашої культури. Уникання цієї теми призведе лише до поглиблення тої культурної кризи, ознаки якої ми всі спостерігаємо ось уже яке десятиліття поспіль.
Дуже добре розумію, як важко людині, що ціле своє життя говорила російською, в один момент перейти на українську. Здається, і оточення не зрозуміє, а хтось так і взагалі сміятися буде: "Что же это ты балакать начал, куда ж это тебя понесло?".
Так-так, російський шовіністичний елемент в Україні ще поки є достатньо сильним, а інколи навіть і визначальним в окремих політичних, економічних та демографічних ситуаціях.
Але ж ми мусимо говорити українською, мусимо максимально сприяти українізації нашого культурного середовища, бо в інакшому разі нам загрожує продовжувати носити на собі статус провінції, недорозвинутої території, неповноцінного державно-політичного утворення.
До речі, вдале вирішення мовного питання може вплинути й на процеси повернення на Батьківщину сотень і тисяч емігрантів з української діаспори. Коли вони приїздять до України, до Києва на екскурсії, то чують звідусіль російську мову і втрачають будь-яке бажання повертатися: "України тут просто немає, то чому ми мусимо сюди їхати?".
Відповідно, широкомасштабна українізація держави здатна призвести до різкого оздоровлення всіх суспільних процесів, у тому числі й тих, що вже вважаються абсолютно некерованими, як-от згадана щойно репатріація, тобто повернення емігрантів.
Українській мові потрібна лише свобода, щоби вона змогла запанувати в суспільстві. Треба сподіватися, що вона цю свободу матиме, а чергою за нею постане й найширша свобода політична та економічна. Інакше просто не може бути.
Іван Верстюк, для УП
