Камо грядеше, Україно!?

П'ятниця, 9 січня 2009, 16:04

Здається, за сімнадцять років своєї незалежності Україна знову опинилася біля розбитого корита. Теоретично маючи чудові шанси на швидкий підйом і вливання в лави провідних соціально-економічно розвинутих країн старенької Європи і світу, ми розміняли спільний шанс на принади дрібного гешефту ще в 1991 році.

Чи не тоді життєдайна хвиля духу свободи і відродження згасла в мороці "ларкової" метушні, коли увага значної частини борців за національні ідеали або й просто переваги громадянського суспільства переключилася, як по велінню чарівної палички, на "радощі" дрібного підприємництва. Очевидно, спрацювала вивірена часом і людьми закономірність: заборонений плід – найсолодший.

А далі Україна занурилася в пітьму перерозподілу вже поділеного. Це були досить жахливі 94-98-мі роки минулого століття. В хід йшли паяльники, праски або й просто двері – чим не чудові засоби спонукати "дорогого гостя" поговорити по душах, а за одне і підштовхнути його до альтруїзму на свою користь.

Коли ж з’явилися та сп’ялися на ноги реальні сильні світу цього з почесним титулом "олігарх", боротьба за перерозподіл статків практично вщухла, переродившись в боротьбу за тотальний контроль між найпотужнішими ФПГ – фінансово-політичними групами.

Для істориків та фахівців інших науково-практичних галузей ця боротьба навряд чи представляє якийсь серйозний інтерес, бо дуже бідна на фактаж, а особливо на артефакти. Проте це практично незвідана цілина для романістів.

Правда, аби оповідки були насиченими, а сюжетна лінія дійсно захоплюючою, їм доведеться зачекати ще якийсь час, допоки головні герої відправляться в далеку подорож з квитком в один кінець. Наприклад, поїдуть на полювання в ізюмські ліси або закортить побути в тиші на самоті на своїй віллі.

Наразі ж, відклавши до часу подорож у далеке незвідане, вдаючи ніби вони непогрішимі, олігархи і іже з ними перетворилися на учасників і розмінні фігури в боротьбі за пост "смотрящого".

Так сталося, що сильним світу цього вже приїлося або й остогиділо життя "по понятіям", бо окрім романтики "широкої дороги" воно несе в собі ще й сотні незручностей. Приміром, латентний страх того, що їх крутий лексус в лобовій атаці зустріне вщерть завантажений цитрусовими москвич.

Але для того, щоб відмовитися від одного принципу облаштування спільного існування, необхідно встановити і визнати інший. А це не так просто і легко, тим більше в ситуації, коли відсутня загальна культура визнання і хоча б якоїсь поваги, якщо не до іншого, то хоча б до його громадянських прав або й просто права жити на цій землі, коли вже прийшов на неї.

Тому Закон, Права і Свободи в Україні аж ніяк не можуть виконувати функцію стабілізатора та гаранта соціального спокою та визнання. Тим більше, що закони пишуть і приймають самі олігархи, а домовитися поміж собою так і не знаходять можливості.

Найпростіший і більш-менш ясний вихід з цієї ситуації – вибрати поміж себе або прийняти зі сторони "смотрящого", який би слідкував за порядком і виконував функцію "верховного розводящого" аж допоки не відбудеться певна трансформація культури відносин та ставлення до себе та інших.

В цивілізованих країнах функцію головного арбітра час від часу виконували національні лідери, наприклад, у Франції часів Третьої республіки Шарль де Голь. В менш цивілізованих – диктатор, наприклад, генерал Піночет. В імперіях – помазаник божий, наприклад, Путін. А в специфічній імперії США – його Величність Долар.

Очевидно, не уникнути і Україні часів "залізної руки" арбітра. Добре було б тільки, щоб команди цій руці все ж віддавала "світла голова". Ще краще, аби серце цього арбітра все ж вболівало за українське: народ, культуру, духовність. А проте, навіть одного порядку в державі і головах чиновників та населення вже досить, щоб сподіватися на відродження.

Відповідно, нині ми є свідками боротьби поміж двома угрупування за головний приз – арбітра. Лідером одного з них є Тимошенко, технічним лідером іншого – Ющенко.

Щоправда тут ще треба зробити поправку на третю сторону, яка представляє інтереси Кремля, і його зусиллями каламутить воду в політичному вирі України.

Кремлю взагалі не те що не вигідно, а принципово недопустимо, щоб в Україні з’явився свій національний лідер або хоча б щось подібне до нього, та гарантував своїм існуванням стабільність в державі і визнання останньої в світі.

А отже Кремль не гребує нічим, аби не допустити стабілізації в Україні і виходу її з під крила "птенцов гнезда Петрова".

До того ж, для Кремля, на перший погляд, склалися чудові умови, аби й надалі грати в українській політиці, якщо й не першу скрипку, то хоча б провідні партії.

Цьому безумовно сприяє, по-перше, наявність потужної п’ятої колони, сформованої частково з наскрізь продажних політичних блазнів, а також з політичних тугодумів, глибоко ангажованих ідеєю братніх відносин з Росією, та тих, хто мудрує про своє, але не гребує підтримкою Москви.

По-друге, гризня в лавах українських олігархів і "підпанків" на фоні глибокої розрізненості політичних вподобань і стереотипів населення.

Очевидно, єдиним спільним наразі для населення України, за вкрай малим винятком, в згаданому контексті є його специфічний раціоналізований підхід до політики, який зводиться до суто споживацького: на що я можу розраховувати, або що я можу отримати внаслідок того, якщо до влади прийдуть ті чи інші політики, ті чи інші політичні сили.

Як наслідок, одна частина українців попри стільки розчарувань продовжує з заздрісною впертістю вірити обіцянкам політиків і політичних сил, а інша просто бере гроші і мовчки йде голосувати.

Зрештою, функції політики в очах українських виборців, що практично не обтяжують себе пошуками істини, здебільшого зводяться до банального: формування та/або підтримання в державі комфортного для них типу соціально-політичних і виробничих відносин.

Для значної частини населення найбільш комфортним безумовно є соціальний патерналізм у поєднанні з симбіозом планової та ринкової економіки. Людина очікує від держави і інших більше, аніж вимагає від самої себе, але при цьому не відбувається остаточна розтрата сумління та відповідальності.

Тут найчастіше страждає ініціативність та людська індивідуальність. Це, як правило, сумлінні виконавці і виробники.

Менш численними є прошарки населення для яких комфортним є, приміром, чистий лібералізм у поєднанні з агресивною ринковою економікою корпоративних змов або тоталітаризм догматичної ідеї у поєднанні з чисто плановою економікою, або ж соціальний анархізм, опертий на дух авантюризму.

І вже зовсім мало, з огляду на критичну ситуацію в суспільстві і державі, тих, хто здатний мислити глобально, а діяти тут і тепер. Кому до снаги вийти за межі власних потреб, інтересів та страхів. Хто відтворив в собі баланс ініціативності/дисциплінованості, тим самим поклавши край всякій метушні. Хто знає, чого прагне і що має робити, віддаючи перевагу останньому, якщо воно не співпадає з першим.

Мабуть саме тому, для України настали одні з найскрутніших часів – "Руїна ХХІ століття".

Швидше за все, на весні, у березні-квітні, ми отримаємо черговий після "газового" спазм кризи. Пов’язаний він буде зі спробою достроково усунути від влади технічного лідера однієї з двох протидіючих груп – Ющенка. Найдієвіший спосіб – одночасні дострокові президентські і парламентські вибори.

До цього часу умовно група "Ю" не встигне вивести на політичну арену, а тим більше розкрутити наступника Ющенка на пост президента. Цій же групі навряд чи що путнє світитиме і в парламентських перегонах навесні. А не зібравши до купи пости президента і прем’єра в руках однієї групи, за теперішнього розподілу влади, закріпити за собою право на арбітра не вдасться жодній з груп.

Навпаки, представники групи "Ю" робитимуть все можливе, щоб група умовно "Т" підійшла до осіннього періоду загострення політичних баталій ослабленою з розпорошеною електоральною підтримкою.

Все ж суспільство вимушене буде дивитися на весь цей цирк іще декілька років поспіль. І це, до речі, далеко не найгірший варіант для України і українців.

Значно гірше, наприклад, станеться, коли Україну не без старань Кремля та інших затятих "друзів" втягнуть в стан громадянської напіввійни-напівмиру. Або коли Україна і народ постануть перед фактом дефолту.

Ознаками ж оздоровлення атмосфери в Україні і паростками надії на її відродження стане формування в низах серед народу громадських рухів і організацій, що об’єднуватимуть їх перш за все за смаками і життєвими пріоритетами, а не інтересами і бажаннями щось набути.

Народження таких організацій носитиме практично спонтанний характер, адже втомлені політичним абсурдом і вакуумом довіри та людяності, але не позбавлені можливості ініціювати, люди просто спрямують свою енергію на конструктив: поступово творитимуть маленькі затишні світи спільного існування.

І саме цей порух в умах і душах українців відкриє шлях для народження політиків дійсно нової генерації. Більша частина з них наразі, навіть, не припускають, що з часом їм належить взятися за державні та суспільні справи.

Ті ж, хто вже тепер носиться з іміджем "Нового політика", наприклад, той же Яценюк або й новоспечений "борець" Романенко, є нічим іншим як малесенькими козирями, точніше розмінними шістками в руках одного або іншого протидіючих угрупувань.

Їх спосіб сприйняття світу і модель поведінки практично нічим не різняться від моделей поведінки Проффесорів, Бджолярів, Космонавтів, Сантехників. Хіба що вони ще більші підлабузники і негідники з гарним технологічним вишколом, який дозволяє утримувати подалі від очей буденної людини те, що в інших аж з ушей лізе, або подавати його як найвищу чесноту.

Отож якби не повернулася справа, а давня мудрість справджується: все в наших руках. Тільки народ як щось цілісне і органічне визначає як він має жити або… Або піти в небуття.

Володимир Калуга, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді