Про негідників та прагматиків

П'ятниця, 29 травня 2009, 16:39

Автору вже неодноразово намагалися нагадати відому сентенцію про революцію, романтиків, фанатиків та негідників. При цьому інколи доходить до певних казусів. Так нещодавно докір у "наївному революційному романтизмі" із пропозицією самостійно завершити цей сентенційний ряд мені пощастило почути від одного побіжно знайомого апологета сіонізму та спеціаліста з історії Голокосту.

Казус в тому, що відомий вислів "Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами останні негідники” належить видатному шотландському письменнику, історику та філософу Томасу Карлейлю (1795-1881), котрий окрім іншого, разом із Хьюстоном Стюартом Чемберленом та Фрідріхом Ніцше небезпідставно вважається одним із духовних батьків нацизму.

До речі, чи не тому гітлерівці в Німеччині прийшли до влади не в якийсь там революційний спосіб, а цілком демократичним та легітимним (можна навіть сказати еволюційно-тупиковим) шляхом – що, втім, абсолютно не завадило їм увійти в історію, як

Негідники

А ще казус в тому, що, використовуючи чиїсь афористичні мудрування, треба не лише знати кому із відомих вони належать, але й коли і з якого приводу вони були сформульовані.

Так от, один із найцікавіших дослідників та неперевершений літературний описувач історії Великої Французької революції, критик Кромвеля та частково Англійської революції 17 сторіччя, огудник чартистського руху, критик демократії, філантропії та расової рівності Томас Карлейль зі слів Маркса та Енгельса сформулював свій принцип (котрий так полюбляв повторювати залізний канцлер Бісмарк): "...подій сучасної Карлейлю революційної епохи, котрі розширили його історичну концепцію... демагогії вожаків, що приваблюють лише фанатиків та ретельних негідників...".

І дійсно Карлейль жив і творив в епоху низки буржуазних та буржуазно-демократичних (згідно марксистської термінології) або ж (кому марксизм не до вподоби) системно-змінних, щодо суспільно-політичних та економічних укладів, ліберальних та ліберально-демократичних революцій.

Вони хвилею прокотилися Європою та світом, як результат індустріальної революції, що буяла тоді у тому ж таки світі. До речі, системний революційний землетрус той почався задовго до Карлейля, ще з Нідерландської революції 17 сторіччя і завершився майже через сто років по його смерті у другій половині 20-того.

Хоча прояви цього катаклізму, у вигляді оксамитових у Східній Європі кінця 80-тих початку 90-тих минулого століття та кольорових революцій початку 21-го на постсовєцькому просторі, ми могли не лише спостерігати, але й пережили чи навіть були учасниками одного з них безпосередньо.

Втім, наше помаранчеве "непорозуміння", як на мене, не зовсім і революція, а лише предтеча тих кардинальних і наболілих системних змін, котрі нам доведеться не лише пережити, але й, на моє глибоке переконання, зовсім незабаром самим творити.

Але повернемося до карлейлівської тези, де ключовим я вважаю слово негідники. А стосувалось це крилате висловлювання не лише Великої Французької революції. Він повторював його з приводу низки інших невдалих або недовершених (з точки зоруповного досягнення поставлених цілей, першочергово громадянських прав і свобод), європейських ліберальних революцій 1848-49 років, котрі, в організаційному сенсі, переважно носили характер звичайних стихійних бунтів.

І якщо абстрагуватися від надзвичайно потужного поштовху щодо завоювань суспільствами цілої купи країн, які сьогодні звуться цивілізованими, громадянських прав і свобод, то насправді цей видатний шотландець, особливо в частині про негідників, мав рацію.

І дійсно, як міг Карлейль, котрий надзвичайно ідеалізував історичну роль лідерів-героїв, їх духовність та моральність в історії, по іншому оцінити, наприклад, результати Французької революції 1848.

Нагадаю, що розпочата в першу чергу задля виборчої реформи (надання загального виборчого права чоловікам віком з 21 року – одне з найбільших демократичних досягнень у світі на той час) ця революція завершилась завдяки тому ж таки широкому виборчому праву обранням президентом Другої республіки принца Луї Бонапарта.

А вже незабаром цей племінник Наполеона, впровадивши авторитарно-поліцейський режим, скасував не лише широке право голосу, але й в результаті заколоту і саму Другу республіку. А наприкінці 1852 року через плебісцит Луї був проголошений імператором Наполеоном ІІІ Бонапартом, а Франція стала Другою імперією. Ну, чим не негідник цей, за характеристикою Отто фон Бісмарка, "невизнаний, але великий нездара".

Але в найбільшій мірі карлейлівська тріада справедлива стосовно так званих пролетарських та соціалістичних революцій - Жовтнева російська 1917, Китайська 1949, Кубинська 1959 чи низка революцій у Східній Європі другої половини 40-вих минулого століття.

Так званих, бо значна частина навіть самих марксистів (за виключенням хіба що комуністів і маоїстів, та частково троцькістів і анархістів) вважають їх і не пролетарськими, і не соціалістичними, а часто-густо і взагалі не революціями, а звичайними заколотами.

Та що там, згадані марксисти-опортуністи, коли, наприклад, самі більшовики на чолі із дідусем Леніним свій жовтневий переворот 1917 року так і йменували – заколот. І лише трохи згодом, з подачі Сталіна, більшовики-комуністи возвеличили той заколотний поміжсобойчик до революційного рівня.

Але, якщо мова вже зайшла про Російську імперію, то дієвий системно-змінний процес там розпочався із недовершеної ліберальної мирної революції зверху 60-тих років 19 сторіччя (так звана "епоха реформ" Олександра ІІ), продовжився недовершеною ліберально-демократичною революцією 1905-07 і завершився такою ж по суті Лютневою революцією 1917.

А от наслідками цих революцій скористались найбільші негідники всіх часів і народів – більшовики, котрі в заколотно-терористичний спосіб майже на сторіччя придушили будь-які ліберальні, демократичні та національно-визвольні порухи не лише в метрополії, але, що найприкріше для нас, в одній із своїх найголовніших колоній – Україні.

Хто саме у вищезгаданих та інших революціях відігравав роль романтиків або ж геніїв, а хто – фанатиків, я пропоную з’ясувати самим читачам, бо в контексті даної статті це не так вже й важливо. Адже допоки я вів мову переважно про негідників.

А чи можна віднайти таких в історії українських революцій? Та, запросто.

Пригадайте, чим закінчилась національно-визвольна за формою і козацько-селянська по суті революція 1648-54? Підписанням під тиском значної частини козацької старшини Переяславської ради і подальшою Руїною – у підсумку.

Зрозуміло, що від того в першу чергу виграла Москва, але сприяла цьому ота сама згадана старшина, котра в більшості своїй теж опинилась в непоганому шоколаді. Так, хто ці персонажі (багатьох із яких ми і досі героїзуємо) в історичному сенсі для України? Питання риторичне…

Та ж сама історія і з національно-визвольним повстанням Івана Мазепи, котру деякі історики, з огляду на Конституцію Пилипа Орлика, схильні вважати однією з перших в Європі, правда, невдалою, ліберальною революцією.

І знову козацька старшина в своїй більшості із суто шкурних міркувань, або в останній момент не підтримавши Мазепу, або ще раніше перекинувшись на бік Петра І, фактично зрадила українські інтереси.

Про часи УНР вище вже побіжно згадувалось, але до когорти негідників-більшовиків я додав би ще й низку наших доморощених різного штибу соціалістів та есдеків, котрі демобілізувавши більш ніж мільйонне військо, тим самим фактично проср...ли тую революцію на самому її початку.

І от що дивно, можливо й не видатний, але все ж таки непоганий письменник Винниченко і таки видатний історик Грушевський прославляються у нас як національні герої не за їхні літературні чи наукові здобутки, а за фактично негідну в історичному сенсі для долі України політичну позицію в той конкретний революційний період.

А активні противники тієї зрадницької позиції, або ж, як генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, замовчуються, або ж, як Микола Міхновський, часто-густо представляються у досить непривабливому вигляді.

Ну, про наших сучасних негідників, котрі от вже протгом майже 20 років користуються із нашої мовчазної згоди наслідками так до кінця в системно-змінному сенсі недоведеної національно-визвольної революції 1991 року, сказано стільки епітетів, що й додати нема чого.

Зауважу хіба що наступне. Якщо Кравчук і Кучма щиро прагнули і намагались, кожен по-своєму, реформувати український совок, то їхні нинішні наступники (або, як дехто з них сам себе називав – діточки) щиро добиваються лише влади заради влади, навіть особливо і не намагаючись надати тому прагненню хоча би якогось реформаторського вигляду.

Ну, не сприймати ж всерйоз оті всі "10 кроків", "прориви" чи "антикризи"?

І всі вони: і романтичний Ющ, і геніально гіперактивна Юля, і плебейсько пасивний Янек (що тут поробиш, такий закон природи – де є активний, там мусить йому в пару матися і пасивний), і раціональні другоешелонні Яценюк, Гриценко чи Тігіпко фанатично прагнучи влади, від того у карлейлівському сенсі не стають меншими негідниками, бо паразитують на тимчасових наслідках недовершених революційних змін.

Але на сьогодні вистачить про сумне, бо як до Карлейля чи в його часи, так і через багато десятків років потому є приклади цілком успішних революцій, де злощасна тріада не діяла. Позаяк до справи від початку і до кінця бралися прагматики, про котрих та інше далі буде...

 

Валерій Семиволос, Харківська область, село Губарівка, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді