Про кризу та цінності в Україні
Сьогодні розмови про відповідні аспекти політичної кризи доволі популярні під час опису ситуації в європейському політичному просторі. Адже "маленький" європеєць далеко не впевнений, що він може кардинально вплинути на ситуацію, щось змінити своїм голосом на виборах.
За даними опитування німецького Фонду досліджень майбутнього, проведеного в березні 2009 року серед 12100 громадян Австрії, Німеччини, Фінляндії, Франції, Британії, Італії, Іспанії, Польщі, Іспанії та Росії, 60% громадян Європи з різних країн вказують, що передвиборні обіцянки політиками не виконуються, 57 - не задоволені політиками й політичними партіями взагалі.
49% європейців впевнені, що не можна покращити ситуацію за допомогою участі у виборах, а 44% поділяють думку, що вибори ні на що не впливають.
40% громадян просто не цікавиться політикою як такою.
Незважаючи на те, що вибори до Європарламенту, які відбулися 4-7 червня у 27 країнах ЄС, традиційно відзначаються низькою явкою виборців, нинішнє волевиявлення побило рекорди апатичності - лише 43,1% громадян об'єднаної Європи взяли участь у голосуванні.
Для порівняння, ще в 2004 році, коли ЄС нараховувала 25 країн - кількість виборців на дільницях складала - 45,47%. На національних виборах активність зазвичай все ж таки більша, наприклад, у Німеччині, яка має традиційну найвищу активність виборців серед європейських країн, явка виборців на федеральних виборах складала 82-85%, від 60% електоральної активності набирають муніципальні перегони.
В Україні, попри специфічні особливості вітчизняної доморощеної політичної кризи відбуваються доволі схожі процеси порівняно з тими змінами у суспільних настроях щодо політики й політиків, які існують в Європі.
Схожі, але не тотожні, адже наявна низка ключових відмінностей і розрізнень, які характеризують пострадянську самобутність часів первинного накопичення капіталу в політичній культурі між Україною та країнами ЄС, Східної Європи.
Одна з відмінностей полягає навіть у погляді на суспільно-політичний розвиток. Якщо в Європі тривають дискусії про те, як зробити демократію демократією, як залучати громаду до політики, знайти оптимальні моделі зв'язку та співпраці між владою та громадянами, неурядовими інститутами, в Україні такі дискусії як правило точаться навколо того, як нам трансформувати владу, як розподілити повноваження між її гілками, щоб всім цим гілкам вистачило владних ресурсів.
При цьому "джерело" цієї влади", тобто "народ" як правило грає роль деперсоніфікованого атрибуту політичних дискусій.
Ключова відмінність кризи демократії і в тому, що наднаціональна ідентичність об'єднаної Європи не просто є риторичним та умовним явищем, моделлю штучно синтезованої "родини народів", модерної "уявної спільноти".
Окрім спільної, але непростої історії, вона насамперед ґрунтується на демократичному консенсусі стосовно демократичних цінностей суспільства і держави. Власне, зміст такого консенсусу і являє собою загальне підґрунтя європейської ідентичності як такої.
Про ці цінності, незважаючи на зростання націоналізму в європейських країнах, тенденції до самозамкненості країн, і за змістом і за формою не сперечаються в телевізійних аудиторіях ані суспільство, ані влада.
Це - відтворення демократичного суспільства, повага до прав людини, дотримання принципів верховенства права.
Не ідеалізуючи європейську ситуацію, наявність подвійних стандартів через ухвалення рішень не на підставі демократії, але геополітичних мотивацій та чинників, варто зазначити, що це як раз той випадок, коли "віра без справ є мертвою".
Повага до гідності сьогодні стала однією із характеристик ідентичності об'єднаної Європи, як і повага до права мати права взагалі. Складно сьогодні уявити, наприклад у французькому Ельзасі справу подібну справі Лозинського. Але років 200 тому це були речі природні.
Так само й складно зрозуміти вітчизняних політиків, які в перші дні відповідних подій за допомогою розмов про демократію намагалися знайти аргументи для виправдання колеги.
Ще під час чергового загострення перманентної політичної кризи в 2006 році, характеризуючи її причини Адріан Каратницький вказував, що однією з них є розділ за політичними лініями, який відбувається між тими, хто бажав би укріплювати зв'язки з РФ і тими, хто орієнтується на США та Європу. І в даному випадку, це насамперед ціннісний контекст орієнтацій.
Втім, сьогодні в Україні не так однозначно надати відповідь на запитання, які геополітичні сили кого підтримують, і хто з кандидатів на що орієнтується в своєму стратегічному виборі.
Адже демократична й проєвропейська риторики у виборчій кампанії деяких кандидатів у президенти робиться за російський кошт і продукується "зафрахтованими" росіянами. Й навпаки, політичні сили, які виступали за подвійне громадянство та російську офіційну мову широко користуються послугами американських політтехнологів.
В Україні, попри буремні суспільні події початку 90-х, революційний 2004-й і владі й суспільству скоріше вдається намагатися будувати демократію за формою, але не за суттю, користуючись визначеннями американського транзитолога Карозеса.
Начебто сформовано систему конкурентних виборів, існує опозиція та терпимість до неї, можна критикувати уряд і президента, є альтернативні джерела інформації й відносна свобода слова, існує можливість створення різних об'єднань та організацій.
Але часто зміст діяльності цих інститутів відбувається з ігноруванням правил гри встановлених законами, виконання яких є обов'язковим для всіх. Причому як з боку всіх гілок влади, так і з боку опозиції. Рейдерство в бізнесі, який є сіамським близнюком влади в Україні, ретранслюється в політичних процесах та явищах.
Однією з невід'ємних рис української політичної кризи є не тільки розбалансування системи влади внаслідок конституційних реформ, небажання еліт домовитися і досягти політичного консенсусу, не діючи за логікою - переможець отримує все, але й використання законів і посилання на них лише тоді, коли це вигідно політичній силі для досягнення різноманітних цілей.
Вибірковість застосування законів в Україні отримує квазі значення.
Ще тільки формуючись, в Україні спостерігається надто вразливий зв'язок за лінією громадянське суспільство - правова держава.
Перше в Україні лише формується, а держава вже фактично набула стійких рис не правової. Політичні правила гри вмотивовані не законами, але персоналіями за принципом стримувань та противаг.
Не дивно, що така українська версія демократії, яка за своєю суттю відрізняється від європейської, - відштовхує.
Якщо у 2007 році функціонуванням демократії були задоволені 25%, то наприкінці 2008-го - 16% (за даними опитування фонду "Демократичні ініціативи" та фірми "Юкрейніан соціолоджі сервіс", яке проводилося у грудні 2008 року. Методом інтерв'ю було опитано 2012 респондентів віком від 18 років. Статистична похибка вибірки не перевищує 2,2%).
Скорочується кількість тих, хто вважає, що "демократія є найбільш бажаним типом державного устрою в Україні".
У грудні 2007 року таких було 45%, а в грудні 2008-го - вже 38%. Зросла кількість тих, хто вважає, що "за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний" (з 21% до 24%), і тих, для кого "немає значення, демократичний режим в країні чи ні" (з 15% до 19%).
До речі, сьогодні політики, які беруть участь у президентських перегонах здебільшого намагаються задовольнити такі суспільні настрої, принаймні в рекламі, як приміром, у наполегливих слоганах врятувати країну, хоча так і не зрозуміло - від кого та й як.
Виборча кампанія стане кампанією тотального популізму й у виступах і у можливості розпоряджатися ресурсами.
Про перемогу та переваги вітчизняного популізму певною мірою може свідчити зростання тези про добробут в обмін на демократію: третина готова в обмін на власний добробут поступитися державі частиною своїх прав і громадянських свобод, третина, навпаки, заради дотримання свобод та громадянських прав готова терпіти певні матеріальні труднощі, а ще третина вибору зробити взагалі не змогла.
В той же час, тільки 30% опитаних поділяло позицію, що "держава повинна встановлювати єдині для всіх "правила гри" та стежити за тим, щоб вони не порушувалися".
Обмеження участі держави в економічному житті людей підтримали лише 5% опитаних. Сьогодні такі дані могли б бути й більшими.
Ілюзією є те, що президентські вибори кардинально змінять ситуацію з демократизацією держави і суспільства, та й дострокові парламентські вибори після президентських здолають широкі кризові явища.
Ситуація зміниться, з одного боку - еволюційно, з іншого - її вирішення потребує переміни у векторі дискусій – щоби замість врахування персональних і партійних бізнес-інтересів й досягнення "консенсусу" стосовно політичної реформи, в її площини з'явилися виборці. Й не тільки в якості тих, хто потребує мінімальної зарплати і має раз на п'ять років ходити до виборчої урни.
До речі, одним із втішних суспільних індикаторів, який демонструє, що Україна та вітчизняні політики вже отримали демократичне щеплення, є постійна апеляція до демократичних інститутів, та їхнє використання у власних цілях.
В яскраво авторитарних і тоталітарних режимах на ці інститути для досягнення цілей просто не звертають уваги як такої, якщо вони взагалі сформовані. Відтак українську демократію ще доведеться зробити демократією за суттю.
 |
Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД (
www.ucipr.kiev.ua), для УП
