Фактор духовності

П'ятниця, 28 серпня 2009, 10:09

Ніч у Карпатах. Тут все інакше – зорі ближче і сяють яскравіше. Ніч дороги – і я перенісся у гори, покриті лісами, від яких складно відвести погляд. А скільки садів, а скільки природних цілющих джерел! А скільки інших багатств, дарованих нашій землі!

Чого ми не маємо для гарного життя? Незалежність – маємо. Лани для хліба – маємо. Європейську демократію (вибачте за набридлий термін) – теж маємо. Депутати пишуть закони. Заводи виробляють сталь та добрива. Порти перевалюють грузи тощо.

Господар мого будинку, пан Василь, у якого я зняв житло, розповів як ще десь у 1991 році Плющ розмовляв з його тестем. "Будемо незалежні, будемо гарно жити, все буде добре" – казав він. "Чому ж народу буде добре?" – допитувався тесть мого знайомого. "Ну як же!" – дивувався політик. "Як Ви не розумієте! Будемо незалежні – будемо добре жити". "От і живемо", – підсумував пан Василь.

Ніколи б не подумав, що пересічний мешканець Карпатського селища з такою гіркотою буде говорити про своє життя та сучасну українську владу. Для мене, людини з півдня, де підтримка помаранчевих подій 2004 року була дивним виключенням, отака громадянська позиція стала повною несподіванкою!

А потім пан Василь усе пояснив. Він розповів про те, що все навкруги захоплено, про те як вони писали в КРУ, у прокуратуру, і як приїжджали поважні чиновники з Києва та тикали пальцями у землі, які треба було записати на їхніх людей. І як потім прийшов голова селищної ради і сказав – "ну що дописалися?Ось скільки напишете – стільки землі з ваших пасовищ віддадуть генералам та чиновникам з Києва".

"Розкажу Вам, як я судився за землю, яку обробляв багато років, – продовжує розповідь пан Василь. – Хотів її приватизувати. По всій Україні це можливо, але не тут, де депутати та чиновники будують свої хатинки – та й ще які депутати та чиновники! Не дали мені можливості приватизувати землю.

Подав я до суду. На перші три засідання представники районної селищної ради просто не прийшли. Я тоді вдався до хитрощів. Пішов до нашого землевпорядника та й питаю: слухай, чого це ваші не приходять на суд? А він каже: "Любий мій – усі справи по землі вирішуються у цьому кабінеті, а не у суді".

Ну добре.

Пішов я на третє засідання суду і кажу: "Пане суддя, землевпорядник сказав, що всі справи вирішуються у нього в кабінеті". Звичайно, суд тут же видав ухвалу на мою користь. Ну то й що? Знаєте, що мені відповіли у селищній раді? Якщо у суду є земля, то нехай він сам тебе її і дає".

Це було влітку. Голова та інші пороз’їжджалися за кордони. Отямилися ці хлопці тільки через два місяці, коли і всі терміни подачі апеляції пройшли. Подали вони апеляцію у вищий суд – і все. Занести що треба – і суд постановив передати цю справу на нове доопрацювання у потрібне місце. Ось Вам, пане Юрію, і вся справедливість".

Дивно це мені зараз оце все чути. Я вважав, що південь України – це промисловість, а захід – це духовний та культурний центр розвитку держави. А виявилося…

Тутешні люди живуть так само, як і по всій країні. Так само керують та володарюють тут ті, хто до звичайних людей ставляться як до непотребу.

Отже, беззаконня та несправедливість влади однакова по всій країні. Яка різниця на якій мові та під якими політичними прапорами роблять свою справу пани, які швидко поділили поміж собою все те, що мало б приносити добробут у кожну українську сім’ю?

Ба, більше! Нашим керманичам вигідно підтримувати ворожнечу між заходом та сходом. Це хоч якимось чином покриває їхні безвідповідальність, непрофесійність, лінощі та іншу неспроможність якісно розбудовувати Україну.

Кілометрів за п’ять кордон з Румунією. Коли дивишся на цю красу, то починаєш розуміти, чому упродовж всієї історії усі бажали володіти цією землею.

От і румуни хочуть і висувають територіальні претензії. Та якби ж тільки проблема була у стосунках із Румунією... Чи прийняли б нас в ЄС? Адже Болгарія і Румунія, які були набагато менш розвинуті ніж Україна, туди вступили.

Що ж вдіяти? Треба шукати інше джерело розвитку, іншу концепцію, інший фундамент побудови успішної країни.

Але де він – цей фундамент, де це нове джерело? Що може об’єднати громадян сходу та заходу у боротьбі і праці за свою країну? Політики – навряд чи. Національна ідеологія – теж, адже сучасна Україна багатонаціональна держава. За яким виміром оцінювати оцю титульну націю.

Куди не поглянеш – глухий кут. Чи є інші чинники, які можуть сприяти розвитку нашої України?

У нас начебто є всі складові для успішної розбудови квітучої країни. Але не вистачає того, що має бути у серці людини. Це совість, моральність, людність, співчуття, милосердя, патріотизм.

На жаль, ці складові не можливо завезти з Європи чи з Росії, купити, взяти в оренду. Якщо це є, то політики та службовці дбають про країну та народ, а немає – то ці ж самі політики та службовці перетворюються на ненажерливих хижаків, для яких українське та українці – це виключно ресурс для забезпечення своїх потреб.

Що ж сприяє розвитку цих людських якостей і особливо серед людей, які мають приймати ключові рішення щодо розбудови країни?

Може, спеціальні техніки? Дійсно, можливо значно підвищити професійний управлінський рівень, комунікаційний, організаційний тощо, але щодо совісті, моральності, людяності – то техніками тут не допоможеш. Це духовні питання, з іншої сфери…

Це споконвічна сфера духовного пошуку людини, пошуку вічних цінностей, відповіді на принципові питання буття – хто я, навіщо я на цій землі, для чого я існую, куди йду, що очікую від майбутнього коли прийде час піти з цієї землі.

Звичайно, є такі люди, для яких ці питання ніколи не стануть пріоритетними. Їхні шлях та буття будуть підпорядковані матеріальному світосприйняттю, у якому є тільки вони, їхні задоволення, їхні потреби.

Але мене надихає те, що Україна та українці упродовж всіх часів були і є нацією, яка шукала відповідей на екзестенційні питання у християнський площині.

Так, християнство часто було полем розбрату. Конкуренція між католицькою та православною церквами упродовж сторіч не сприяла духовному зростанню нації. Дуже часто ці протиріччя використовували й політики для того, щоб розділити та послабити українців, щоб легше було панувати.

Сімдесят років випалювання християнської віри з українського народу, звичайно, послабили духовні підвалини нації. Але цей час минув. Християнські церкви відроджуються. І я впевнений, що розвиток України має початися із сердець самих людей. Найперше, із усвідомлення ними, що не жадоба до матеріальних цінностей є головним чинником життя.

Достатньо звернути увагу на теперішню світову кризу, яка була спричинена виключно жадобою до нових прибутків та нових придбань, більшість з яких принципово не потрібні людям.

Ця криза показала, що регуляторні механізми Європи чи Америки опинилися безсилими перед аморальністю, жадобою  людей.

Отже, якщо ми не хочемо плентатися у хвості світової історії, нам треба звернутися до тих інститутів, які формують у нації принципово інші, духовно та морально спрямовані якості.

Яка це має бути церква? Католицька, православна, баптистська, тощо? Головне, до чого ми маємо прагнути – це виключення релігійного розбрату в Україні.

Необхідно опікуватися розвитком усіх Церков України – усіх, які несуть людям християнське віровчення та всіляко сприяють впровадженню духовної просвіти нашого народу.

Зрозуміло, що питання чистоти християнського віровчення – це складна тема і зараз, власне, не про неї. Втім, напевно погодяться усі, що єдиний показник чистоти віровчення – це коли життя людей, які належать до церкви, відповідають тому, що написано та заповідано у Святому Письмі.

Чому я впевнений, що наявність у серцях моїх співгромадян чистого християнського віровчення може якісно збагатити життя нас усіх?

По-перше, більшість країн, які ми називаємо розвинутими, у яких є високі стандарти якості життя побудовані на християнських основах. Я маю на увазі країни, які показали світові приклади ефективного соціального захисту, приклади можливості заробити свій статок не крадіжками, як це було і мабуть ще є у нашій країні, а розумом та працьовитістю.

Я маю на увазі такі стандарти життя, коли різниця у статках багатих та бідних невелика, коли політики та держслужбовці не рвуть країну на шматки, а дослухаються до проблем бідних, тощо.

…Ранок у Карпатах. Який же він красивий! Зелені гори покриті легкою парою…

А потім під сонцем ця пара стає прозорішою і зелені велетні все більше лоскочуть серце своєю красою.

Пан Василь ще зрання побіг на роботу. Цікава він усе-таки людина. Спить вночі дві години і дві години у день. Весь іншій час працює. Що не кажіть, а вміють та люблять на Україні люди працювати. На жаль, оті бовдури, які керують, не дають людям розвернутися та розкрити отой потенціал, що закладений в них Богом.

 

Юрій Старчевський, директор Південного центру політичного консультування, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!