1999 – 2009: десять років потому

Тоді ми теж готувалися до виборів президента. Леонід Кучма, відбувши перший строк, йшов на наступний, як усім здавалося, другий. Насправді, суспільство ще не відало, що за кілька років Конституційний Cуд визнає, що перший термін не рахується, отже Кучма був президентом тільки одну каденцію.

Та ці кульбіти ще попереду, а починалося важко, як зараз у Ющенка – чи не з п’яти-шести відсоткового рейтингу. Навіть найзавзятіші прихильники і оптимісти висловлювалися обережно, прогнозували стримано.

Про те, що Кучма переможе, не йшлося. Однак застосування політичних технологій та вміло побудована стратегія зробили, здавалося, неможливе. Президентські перегони-1999 завершилися тріумфом Кучми і нищівною поразкою його опонентів.

Спектакль було розіграно, як по нотах. До другого туру вийшов якраз потрібний кандидат – чи не єдиний, кого Кучма міг на той час здолати – комуніст Петро Симоненко.

До цієї технології наразі пильно придивляються Регіони. Їхній кандидат таки, схоже, набере найбільше голосів за підсумками першого туру. А от в другому на нього чекають серйозні проблеми. Уже зараз можна почути від авторитетних фахівців: шанс стати президентом у Януковича єдиний – це вийти в другий тур з Ющенком.

Який був би реванш! Не ризикуючи помилитися, скажу: ми маємо всі підстави стати свідками нового "братання" Ющенка і Януковича на ґрунті дружби проти Тимошенко.

Обом конче вигідно не пустити її до другого туру. Чи можливо це? Чому б і ні?

Адже, коли Леонід Данилович у властивій йому афористичній манері заявив при отриманні кандидатських посвідчень у ЦВК: "Я – перший, а він – другий!", мало хто сприйняв серйозно його слова. А воно, зрештою, так і сталося.

Звичайно, і нині діючий президент залюбки зіграв би у такі політичні піддавки з Петром Миколайовичем. Хоча, насправді, не певен, що Віктору Андрійовичу до снаги випередити такого слабкого політичного гравця як Симоненко.

Трагедія Ющенка, який ще п"ять років тому користувався чи не стопроцентною довірою народу, і якого наразі звинувачують ледве не в усіх бідах, гідна пера шекспірівського штибу.

Такий собі Король Лір, що й наступників не підготував, і любих друзів розбазарив.

За таких обставин благородно було б не ґвалтувати націю, про яку він, нібито, стільки печеться, оголосити дострокові вибори й піти з політичної арени. Та хто ж у нас і коли добровільно зрікався влади?

"Поступитися місцем? Було б кому!" – такі аргументи сповна характеризують українську ментальність, фундамент якої – то непомірно роздуті власні амбіції.

Недавно довелося почути: "Хай би Ющенко став президентом ще раз. Ото була б політкомедія!". Скоріше трагедія. Для нього самого, ще більше – для України. Страшно уявити, до якої глибини морального падіння опустилися б лизоблюди, коли сьогодні вони, без совісті й честі, закривають ганчірками вивіски й рекламу, виконані російською мовою, "аби батько не побачили".

Ото гідні нащадки запорізьких козаків? За це й орден пожалували з барського плеча, і, що властиво для рабської психології новітніх українців, не тільки не гребують, а й повчають, сидячи по самі вуха в багнюці: ось як треба насправді жити, щоб бути успішними.

Тоді, десять років потому, завершився перший етап первісного накопичення капіталу, майже одночасно почалася бандитська прихватизація, котра не оминула і політичні партії.

Чи не єдиним, хто рішуче виступив проти цього, був "останній романтик" В"ячеслав Чорновіл, який прагнув зберегти Рух і об"єднати демократичні сили в єдину правицю. Він, наївний, ставив на мораль

По другий бік барикади – потужні синдикати молодих олігархів з по зав"язку набитими грошовими мішками. Як співав Висоцький: "как школьнику драться с отборной шпаной"…

Недавно, риючись у старих блокнотах, натрапив на кілька записів з тих часів. Як буває в таких випадках, сплило разом у пам"яті все – спекотний червень, стояли утрьох, через вікна другого поверху парламентських кулуарів було видно як падали на охайно підстрижену траву антонівські яблука.

У притаманній йому енергійніо-жвавій манері говорив Чорновіл: "Вони радше за всіх зрозуміли, що через парламент можна створити надто вигідні умови для підприємництва, і що він може стати надійним дахом, бо не протече. Запорукою тому – недоторканість, ними ж і випестувана. І що більше у Верховній Раді "своїх" – то й умови для бізнесу кращі. Ось для чого їм потрібні партії, й вони взялись за їхню приватизацію!".

Гортаю далі, навмання, десь має бути його оцінка банківської мафії, яку він найпершим розгледів:

"... Поряд з Рухом крутиться із своєю агентурою Марчук (тоді – кандидат у президенти). Надії на перемогу в нього примарні, але певні можливості є, щось відтягнути на себе він-таки може. Отож на правому фланзі точитиметься боротьба за голоси між Кучмою, Марчуком і Рухом. Більше нікого тут немає і не буде. Цікавою була б участь Віктора Ющенка, але його добре налякали, вказали, на якому місці треба сидіти, а він, виявляється, людина слухняна, особливо, коли влада каже...".

Жити Чорноволові залишалося всього нічого. Саме тоді почалася кампанія на фізичне його знищення.

Черга таких лицарів від політики не скоро прийде в Україні. Не виключено, що й ніколи відтепер. На самому початку своєї незалежності Україна пройшла повз шанс обрати свого Гавела.

Комуно-кадебістська машина кістьми лягла, щоб завадити. Пригадується цинічний віршик тих часів: "Наша лінія така – голосуй за Кравчука! Ну а те, що дупа гола – запитаймо з Чорновола!".

Хоч за нього й проголосував кожен четвертий виборець, перемогу святкувала партноменклатура, котра швиденько перефарбувалася в жовто-блакитні кольори – про людське око. Чорновіл переживав поразку діалектично: "Для мене то – не трагедія. Чого не скажу про Україну. Вона надто застряла на перехідному періоді...".

На якому "перехідному" періоді застрягли ми зараз, десять років потому? Чи буде покладено край розчаруванням й невірі, викликаними бездарним правлінням Ющенка, повною безкарністю сьогоднішніх "господарів життя", які брутально й цинічно грабують Україну?

Чекайте відповіді після виборів, кажуть нам. Українці, відомо, народ терплячий, і почекали б, і перетерпіли.

Тільки, як бути, коли й нинішні вибори – без вибору?