Останній український президент

Понеділок, 26 жовтня 2009, 13:53

То за кого будемо голосувати? Багато друзів звертаються до мене, зважаючи на мою політичну активність у подіях новітньої історії Української держави, а відтак, вірогідну компетентність та перевірену часом і розчаруваннями політичну інтуїцію.

За кого голосувати на президентських виборах? Я чую втому друзів вже у самому запитанні. Я відчуваю у їхніх поглядах примарну надію зачепитися за мою відповідь як за останню соломинку, яка дасть надію та поверне впевненість у власній потрібності цій країні.

Необхідність відповіді на це некомфортне запитання насувалася на мене з неминучістю, як людське старіння чи необхідність платити податки. Тому я підсвідомо уникав її так довго, наскільки міг. І відчуваю, що так само чинили багато моїх співгромадян.

Але рано чи пізно з-під затишку "невтручання" та відмовки "всі вони однакові" пора виходити і підставляти своє серце під струми високих енергій, якими пронизані обіцянки, програми та обличчя кандидатів на лідерство нації.

І виявляється, що всі вони не такі однакові, як інколи спересердя здається. Що за однаковістю їхніх оптимістичних обіцянок та світлих облич приховується різне майбутнє країни, у якої було так мало власного минулого. А те, яке мала, було настільки незначне, що краще не брати з нього прикладу.

А ще, як і багато інших, відчуваєш величезну відповідальність за пораду, яку даєш своїм друзям. Значно більшу, ніж невідомі політтехнологи, які конструюють нереальні обіцянки та патетичні гасла, більшу, ніж відомі політики, які їх приймають, а самі не припиняють руйнувати образ країни в очах власного народу і світу.

Вони навчилися "кидати", але не навчилися домовлятися. Вони навчилися ображатись, але не навчилися пробачати. Вони навчилися дбати про своє, але не працювати для інших. І вони добре розуміють, що після результату, і переможці, і ті, хто зазнав поразки, забудуть про виконання обіцянок.

Зате усвідомлюєш, що якщо ти схибиш у відповіді, друзі можуть переглянути твій авторитет.

А ще гірше те, що зараз ситуація для мене (як і для мільйонів, чи бодай сотень тисяч) дійсно найскладніша за весь період нашої незалежності. Бо ніколи очевидність вибору не була настільки розмитою. Причому ця розмитість актуальна як для мешканців Заходу, так і для Сходу.

Ще донедавна (якихось п’ять років тому) більшість українців, що з ентузіазмом підтримали Віктора Ющенка, покладали великі сподівання на боротьбу з корупцією, нову якість влади, європейське просування України та інші великі і малі перемоги.

Це була не просто підтримка, а самовідданість, що нерідко межувала з героїзмом. Через це очікування прихильників Ющенка були дуже високі. Занадто високі, як на можливості людини, яка стала лідером нації. Людини, можливо, трохи випадкової, дещо невідповідної і недостатньо сильної.

Але у подіях 2004-ого була своя логіка, не особливо залежна від постаті лідера. Тому вже тоді можна було спрогнозувати глибину розчарування, яка настане у випадку невиконання високих сподівань.

Тому зараз маємо те, чόму навіть політологам важко дати означення. Але вибір однаково потрібно робити. Звичайно, залишається рятівна для совісті, але не для душі позиція "не підтримувати нікого".

Але вона якоюсь мірою позбавляє людину відповідальності за майбутнє. Тому кращою громадянською позицією є підтримка одного з кандидатів.

Я не маю на меті аналізувати активи та пасиви усіх чи навіть головних претендентів. Хочу лиш висунути аргументи на користь одного з них. Виразити мою особисту позицію, як відповідь і тим численним друзям, які запитували про неї, і тим читачам, які, можливо, прислухаються до неї.

Як не дивно, але чи не найвагомішим аргументом на користь Ющенка є такий, що позбавлений доказів та логіки - багато патріотів просто впевнені, що Віктор Ющенко найбільш український президент. Що він любить саме таку Україну, за яку боролись і про яку мріяли покоління батьків та дідів. Таке твердження непереконливе, але заспокоює совість людини, якій робити непростий вибір.

Історичний образ Ющенка як лідера нації максимально наближається до віртуальної мрії віртуальної України. Хоча невдач і помилок у президента було стільки, що годі перераховувати, але зараз вони тьмяніють.

Адже за нього просить мрія про Україну тих, хто за нього голосував. А у мрії не буває недоліків. Більше того, мрії породжують надії, які, як відомо, вмирають останніми.

Правда, про яку рідко пишуть, але часто говорять, полягає в тому, що жоден інший з реальних кандидатів не буде українським президентом у канонічному романтичному розумінні.

Правда, про яку частіше пишуть, але майже не обговорюють, полягає також у тому, що ті інші, в разі перемоги, будуть президентами держави Україна, але цілком іншої, ніж мріяли патріоти.

Парадокс у тому, що свою Україну отримають ті її громадяни, які ніколи не мріяли про незалежність або, принаймні, пасивно спостерігали за її народженням і становленням. І такими самими є їхні претенденти.

В їх особах пересічний малорос чи хохол віднайшов власне відображення у великій політиці, власну невизначеність геополітичних орієнтирів, виправдання власної нерішучості та толерації недружності східного сусіда, власне небажання бути геополітичним гравцем, від якого щось залежить.

Саме ця електоральна більшість переходить на російську "на ознаку поваги", саме вона толерує адміністративні назви з тоталітарними іменами, саме вона культивує балаганну народну культуру.

Зараз є велика вірогідність, що ця більшість переможе. Адже за п’ять років корозія ідентичності та мрій торкнулася переважно електорату Ющенка, і значною мірою на Західній Україні.

Поразка Ющенка означатиме поразку ідеї європейської України, держави з унітарною нацією, єдиною мовою, єдиною церквою, власне тієї держави, про яку мріяли покоління народників, революціонерів, націоналістів.

З перемогою ЮВТ розпочнеться реалізація побудови нової України, держави-компромісу. Цими компромісами стануть мовна двоєдиність, ідеологічна розмитість, поєднання європейських прагнень та комплексів перед Росією. Така держава легко адсорбує зовнішні традиційні атрибути (як от, герб, гімн, прапор, Шевченка, сало та шаровари), але при цьому відбудеться підміна понять і їх сутності.

Політична поведінка ЮВТ – це алгоритм такої трансформації. І тому її перемога аргументує логіку цих процесів і завершить більш ніж сторічний період боротьби за національну державу.

Як не дивно, але перемога Януковича необов’язково матиме настільки драматичні та незворотні наслідки, оскільки знову створить ґрунт для консолідації національно-демократичної опозиції та дасть їй шанси для майбутньої перемоги.

І рано чи пізно, але настане новий Майдан, який очолить інший лідер, уже точно не Ющенко, і вже напевно, рішучіший та жорсткіший.

Схоже, що підходить закінчення епохи президента Ющенка. І невірно думати, що її тривалість всього п’ять років. Це фактично цілий період незалежності України.

Ми йшли до перемоги нашого президента довгим складним шляхом, часом вихаркуючи кров’ю поразки. І прихід нашого президента готувався не лише Майданом, але й десятками інших акцій та сотнями тисяч активістів.

Логічним мав би бути новий президент, необов’язково Ющенко, але наш, український. На жаль, ані Ющенко, ані суспільство не підготувало такого за п’ять років. А це був шанс. Шанс для усіх нас, який ми разом з нашим президентом бездарно змарнували.

І той новий, хто прийде незабаром, уже не дозволить нам створити Україну такою, про яку мріяли. Швидше всього, ми отримаємо ФСБ-шний продукт незалежної Малоросії, за який наші сусіди не шкодували нафтогазових грошей, а вітчизняні політики – совісті.

Однак, мрії породжують надії. І в ситуації, коли сам президент уже не в змозі щось кардинально змінити, у кожного з нас ще є час, щоб зробити вибір. Щоб означення, винесене у заголовок статті, виявилось хибним. А ми знову переможцями.

 

Олег Яськів, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді