В очікуванні нового лідера

Вівторок, 6 жовтня 2009, 16:22

З точки зору формальної логіки, розгортання президентської виборчої кампанії відбувається за прозорим сценарієм і у більшості наших громадян майже не виникає сумнівів, що у другий тур вийдуть Віктор Янукович та Юлія Тимошенко.

Третім йде Арсеній Яценюк, який розкручує свій політичний бренд під наступні дочасні парламентські вибори. Інші кандидати другого ешелону не дотягують своїм рейтингом до важковаговиків і безнадійно відстають. Проте, так ситуація виглядає лише на перший погляд.

Стартові умови

Країна до сих пір залишається розколотою, а провідні політактори набувають регіональної специфіки. Партія Регіонів, на сьогоднішній день стабільно контролює лише східну Україну. "Наша Україна", на чолі із діючим президентом, залишається популярною лише на Західній Україні, однак, поступово втрачає свій електорат, програючи БЮТу.

Команда Тимошенко, у свою чергу, тримає центральну Україну, і доволі впевнено знаходить все більшу підтримку у західних областях. Жоден з перерахованих регіонів України не може забезпечити кандидатам у президенти необхідної більшості голосів у першому турі.

Недоговороздатність кандидатів. Після провалу конституційної змови ПР та БЮТ, основні кандидати в президенти обрали конфліктний сценарій розгортання кампанії.

Існуюча політична еліта демонструє суспільству хронічну нездатність домовлятися не тільки між собою, але і з народом. Це означає, що в разі обрання Тимошенко чи Януковича, протиріччя між гілками влади та політичними силами не лише не зникнуть, а, навпаки, посиляться.

У людей виникає слушне запитання: а чи є сенс обирати їх, якщо сварка між Вітею та Юлею не зникне?

Погіршення соціально-економічної ситуації. Складна економічна й соціальна ситуація в країні продовжує корегувати рейтинги політиків, тим самим плутаючи карти основних претендентів на президентську посаду.

Прогнози експертного співтовариства щодо пожвавлення економічної активності в реальному секторі не збулися: обсяги промислового виробництва впали на третину в порівнянні з відповідним періодом 2008 року; майже на 40% скоротилися інвестиції в основний капітал; більш ніж на 10% знизилася реальна заробітна плата.

За інформацією Державного комітету статистики, у серпні середня заробітна плата українців зменшилася на 4,4% порівняно з липнем. Не рятує й "доларова прив'язка": якщо зарплата була встановлена в доларах, то виплачується вона за курсом 7 гривень (враховуючи, що курс НБУ перевищує 8 грн./дол.).

З урахуванням фактичного зниження зарплат і зміни курсу долара можна говорити, що з вересня зарплати впали на 35-50%. Росте й заборгованість по зарплатах.

На 1 вересня 2009 року розмір невиплачених зарплат збільшився на 3,9% порівняно з 1 серпня 2009 року і тепер цей показник становить 1 619,909 млн. грн.

Результати дослідження Державного інституту розвитку сім’ї та молоді, свідчать, що 96,8% українців повністю відчули на собі негативні наслідки фінансово-економічної кризи. 74% респондентів вважають, що відповідальність за погіршення їх добробуту цілком лежить на владі в цілому (не роблячи різниці між КМУ, президентом та ВР).

Відсутність селекції еліт. За станом на вересень 2009, українські партії практично перетворилися в другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали ФПГ із їх фінансовим і медійним потенціалом.

Роль партій зведена до ролі інструментів у боротьбі ФПГ за владу й наступний перерозподіл ресурсів країни після виборів 2010.

Після проведення політичної реформи, з ослабленням держави, українські фінансово-промислові групи різко збільшили свою капіталізацію. Гегемонію в економічному просторі вони закріплюють шляхом все більшого впливу на політику.

Провідні ФПГ країни усе тісніше входять у владу й поступово монополізують її (перш за все через посилення впливу на БЮТ та на ПР).

Великий бізнес намагається зменшити політичні ризики й підсилити свій вплив двома шляхами: створенням власних політпроектів (Яценюк, Тігіпко), так і методом участі у вже існуючих (підтримка одночасно Януковича та Тимошенко).

Вищезазначена тенденція несе в собі як позитивні, так і негативні моменти.

Невелика кількість акторів може посприяти більшій стабільності й передбачуваності політичного режиму. Позитивом, насамперед, може стати більша стабільність і збалансованість складної системи, що на політичному рівні оформить баланс інтересів основних ФПГ (за умови досягнення консенсусу олігархів).

З іншої сторони, існує небезпека, що цей процес пройде занадто швидко, і фактично знівелює процес формування повноцінних партій. У такому випадку може відбутися остаточне оформлення партій у якості винятково політичних "дахів" для бізнесів-об'єднань, корпоративних груп.

Це ставить іншу проблему перед українським політикумом – проблему селекції еліт. Як показали дострокові вибори 2007, провідні політичні сили істотно не змінюють склад своїх партійних списків.

Тим самим ФПГ консервують якісний склад політеліти, блокують соціальні ліфти та створюють передумови для консервації стабільної нестабільності в державі (що означає хронічне відставання України від розвинених держав світу та відмову від політичного і інноваційного модернізаційного прориву).

Сам принцип формування партійних пулів політиків та висунення кандидатів на державні посади не змінюється і носить кулуарний, закритий характер. Отже в Україні відбувається формування такої політичної системи, яка закріпить домінування олігархічних династій.

В разі збереження подібної тенденції, навіть після проведення нових дострокових виборів до ВР, може виникнути ситуація фактичної двопартійності з можливим "молодшим партнером".

Розбалансування системи управління. Українська бюрократія, не має чіткого ідеологічного чи політичного забарвлення. Можна говорити лише про певні традиційні форми її обрядовості – данина існуючій політичній системі ("побутовий" тест на лояльність).

Процес формування тактичних альянсів для досягнення короткострокових завдань наочно продемонстрував, що чиновник сьогодні має практично необмежену владу і прагне законсервувати існуючу систему.

Консолідація бізнес-інтересів та інтересів бюрократії хоча й взаємовигідна, але має певні межі. Неможливо втримати під адміністративним контролем комерційний інтерес, не йдучи йому на поступки.

Тим більше, одна політична сила (по суті, що не має чітко вираженої ідеології) не в змозі за допомогою адміністративного тиску втримати інтереси бізнесу. Згодом бюрократія переходить на службу до нової політичної сили, підтримуваної більш сильним економічним лобі.

Економічний прагматизм української бюрократії є загальновідомим і "ідеологічне" геройство в її середовищі не вітається. Особливо коли в адміністративній вертикалі існує жорстка конкурентна боротьба між НСНУ, БЮТ та ЄЦ.

В разі, якщо Віктор Ющенко остаточно вирішить балотуватися на другий термін, перед ним постане завдання мобілізувати бюрократичний прошарок на місцях, створити механізми "прив’язування" його до себе (створити певну внутрішню корпоративність) і втримати під своїм контролем.

Це залежить від низки економічних, соціальних і політичних факторів.

Крім того, перспективи самого Віктора Ющенка залежить від адекватної комунікації з ФПГ. Групи капіталу зацікавлені у зниженні економічних та політичних ризиків та в унеможливленні волюнтаристського перерозподілу влади, який відбудеться в разі перемоги Тимошенко.

Проте, на даний момент втрачено час та ресурси для такої консолідації. Єдине що зараз можливо – це пропозиція "третього" кандидата при підтримці Банкової та формування під нього пулу ФПГ.

Адмінресурс в Україні дуже чуттєвий до зміни політичної й економічної кон'юнктури. Команда президента виявляє ознаки слабкості в політичному протистоянні з БЮТ, що призводить на місцях до саботажу і подвійної гри.

Тиск із боку більш мобільної й ефективної медійної кампанії зробить свою справу. Адмінресурс пом'якшиться і поступово почне саботувати команди, що надходять з центру. Консолідація адмінресурсу можлива лише за умови сильного і вольового менеджменту, оперативності й мобільності.

Потреба в "новому лідері"

Суспільний запит на "нового лідера". Поява таких кандидатів як Арсеній Яценюк та Сергій Тигіпко вносить певну новацію у політичний розклад. На сьогодні Яценюк може отримати до 14% голосів та скласти конкуренцію Тимошенко.

В разі проходження його до другого туру, мобілізаційний ефект сприятиме його перемозі над Януковичем. Проте, більшість експертів сходяться на тому, що електорат Яценюка (як і Тигіпка) є плаваючим.

Тобто, нестійким, і може до виборів-2010 року перейти до нового кандидата від "третьої сили".

Опитування Центру досліджень проблем громадянського суспільства (вересень 2009) показало, що виборці в основному не задоволені діяльністю нинішнього керівництва України та лідерів партій, представлених у Верховній Раді (75,3% респондентів).

86,8% опитаних бажають появи "нових облич" в політиці. У той же час, тільки 32,8% вважають, що таке оновлення протягом найближчих 2 років можливе.

Як показують результати фокус-груп, причиною такого песимізму є те, що більшість громадян розглядають нинішній політикум як корумповану, герметичну спільноту.

Маємо справу з відомим соціологам явищем розколу на "політикум" та "суспільство". Це два паралельні світи, які фактично не перетинаються між собою на рівні потреб та вимог.

Є політики, президент, прем’єр, уряд, які існують в своєму світі, де пріоритетними питаннями є: "геополітичні орієнтації", "боротьба за повноваження" та "конституційну реформу" і світ "пересічного українця", де основним є потреба майже фізичного виживання в умовах кризи.

Тому, громадяни, хоча і бажають змін, "нових облич" в політиці, тих в кого можна інвестувати свої інтереси, але не вірять, що це можливо зробити в найближчий час.

В той же час, попри очевидний песимізм та зневіру в політикумі, більшості опитаних, 23,2% респондентів вважають, що "нові обличчя" мають виникнути саме в середовищі партійних функціонерів.

21,1% вважають, що нові лідери мають зарекомендувати себе як професійні державні менеджери, 15,7% хочуть "політизації" бізнесу, 3,9% покладають сподівання на прихід в політику релігійних діячів, а 1,2% сподіваються на профспілкових активістів.

Проте, 12,3% респондентів вважають, що оновлення правлячої еліти може відбутися через політизацію нових соціальних рухів (громадянське суспільство).

Якщо ж розглядати ідеальний портрет українського політичного "нового лідера", то це має бути людина середнього віку (віком не більше 55 років) з незаплямованою репутацією, з хорошою освітою, вмінням говорити і з певним досвідом адміністративної роботи (не важливо де – бізнес, державне управління, громадянський сектор).

У той же час, понад 75% респондентів хотіли б щоб президентом України став представник силових структур.

Дослідження виявило і ще одне важливе протиріччя – комунікаційне. Більшість опитаних недовіряє "телевізійним політикам" (87,6%), але саме під впливом телевізійних ток-шоу основна маса громадян (94,7%) формує свої уявлення про кандидатів у "нові обличчя".

Ми сподіваємося на появу нових "нетелевізійних політиків", але ми їх "не впізнаємо", тому що на екранах бачимо лише офіційних ньюсмейкерів. Отже застосування принципу "відкритих списків" для реформування виборчого законодавства не гарантуватиме оновлення правлячої еліти.

 

Микола Семенюра, політолог, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді