Свобода слова в контексті системних змін, або повний ігнор

Часто-густо в вітчизняних політично заангажованих колах полюбляють поторочити про те, що, чи не єдиним більш-менш сталим надбанням суспільства з числа демократичних свобод в Україні є свобода слова.

А особливо зловживають цією тезою на різноманітних клоноподібних "свободних" ток-шоу. Котрі, до речі, як на мене, до свободи слова мають таке ж відношення, як галаслива сварка базарних торговок до вільного поширення інформації.

Єдина цінність цих ток-базарів в тому, що народонаселення може наочно усвідомити усю ницість та недолугість нашого так званого політбомонду та здатність до пристосування обставинам, тобто безхребетність низки українських та заїзних "віртуозів фарсу".

Насправді ж, свобода слова в Україні надзвичайно куца. І справа навіть не в тому, яке місце в другій сотні в рейтингу "Freedom House" займає Україна, чи що там із приводу свободи слова у нас маракують Держдеп США чи ПАРЄ.

Чесно кажучи, мені ці оцінки до одного місця. Бо кому, як не мені – громадянину України та професійному журналісту – краще за все знати, який насправді стан справ зі свободою слова в нашій державі.

Я би міг навести масу прикладів різноманітних прямих утисків чи спроб накинути цензурного, фінансового, технологічного чи навіть законодавчого або ж правового намордника на свободу слова.

Починаючи від дурнуватих намагань СБУ, МВС або ж якогось там комітету чи то з питань моралі, чи то цензури, чи то нацбезпеки під приводом, або ж боротьби зі злочинністю та із поширенням порнографії, контролювати інет-простір, і завершуючи часто-густенькими парламентськими, кабмінівськими чи секретаріатськими ініціативами змусити ЗМІ розповідати про цих достойників лише хароше.

Але спроби влади загнати шакалів пера до якої-небудь штучно-законодавчої резервації або ж приручити цілком зрозумілі. Така природа будь-якої влади. Але ж існує і так звана самоцензура та редакторська цензура, запакована останнім часом у новомодне поняття неформат.

Я вже років із десять, як співпрацюю виключно із київськими або ж так званими центральними виданнями, а тому майже позбавлений радості безпосередніх контактів із редакторами чи представниками редакцій, а спілкуюся переважно шляхом листування.

Нещодавно перебираючи мотлох, що накопичився в шухляді письмового столу, натрапив на стару касету із давно почилого ПК, де й віднайшов деякі шедеври такої епістолярної творчості 8-10 річної давнини.

В багатьох із цих листів мова велась про відмову в публікації того чи іншого матеріалу з причин далеких від його якості чи обсягів – політичних, персоналізованих, кон’юнктурних тощо.

Порівнявши це старе листування із більш свіжими зразками, я зробив висновок: ситуація, навіть в центральних ЗМІ в цьому сенсі за останні десять років практично не змінилася. На сьогодні маємо десь півдюжини більш-менш відомих незаангажованих інет-видань і все.

До речі, половина із тих видань, з котрими я вів такого роду листування, вже гикнулись або ж дихають на ладан. І, можливо, не в останню чергу через отаку от вибірковість.

Тобто свобода слова в Україні вкрай обмежена. І в тому числі, обмежена через страх. Страх, навіть не того, що тебе можуть покалічити, принизити, посадити чи навіть убити. А страх того, що знайдуться захисники тих, хто журналістів пресує.

Як знайшлися захисники Корчинського після побиття тим, хай і епатажного та незручного, але все ж таки журналіста Ульянова, як віднайшлись захисники депутата-регіонала Шенцева після побиття ним харківського фотокора Авдошина, як знайшлись захисники Ющенка після публічної образи Гарантом журналіста, що мав сміливість задати питання про фортелі президентського сина-мажора, як знайшлись захисники екс-нардепа Калашникова.

Як із цим боротися?

Не системно – у кожного свій рецепт. Я особисто типажів на кшталт Герман, племіша Кушнаря, Діми-літератора, скаженої Іннес тощо, просто відправляю в ігнор.

Тобто, якщо не виникає суто технічної потреби (переважно репортерської) згадувати прізвище журналістофобів та їх захисників, я їх прізвища просто не згадую, а тематичного матеріалу про таких персонажів, знову ж таки без суто технічної потреби, ніколи не напишу.

Під технічною потребою я маю на увазі наступне, ну не можливо написати про велику політику в Україні без згадки прізвища Ющенка, Тимошенко чи Януковича. Але спеціально про них окремий матеріал я ніколи вже писати не буду. Не кажучи вже про більш дрібну, репресивну щодо журналістів, сволоту...

Що стосується стосунків із редакціями, то, слава Богу, ще існують оті самі 5-6 незаангажованих інет-видань, мається значна кількість менш відомих маргінальних сайтів, є можливість висловлюватися в блогах. Але поширення інформації у двох останніх випадках – це все рівно, що поширювати серйозну публіцистику чи аналітику серед моїх гусей. У відповідь можна почути лише га-га-га...

Що робитиму, якщо прикриють і таке задоволення ? (До речі ПРіБЮТ-івці як вкупі, так і поокремо цього надзвичайно прагнуть). Певно, що андеґраунд, дієве підпілля, самвидав із кінцевими барикадами – іншого вибору вони таким, як я не залишають.

Системно ж боротися можливо, я вважаю, лише одним шляхом, як це зробили американці – влупивши через Білль про права в Конституцію – свобода слова без будь-яких обмежень. Усьо крапка. Тобто через системні конституційні та законодавчі зміни.

І я, колись вже пропонував, аби забезпечити свободу слова в Україні для початку треба внести деякі зміни в нашу Конституцію, а точніше в статтю 34. Залишивши в ній лише перших два речення і видаливши останнє, починаючи зі слів "Здійснення цих прав може бути обмежене...".

Але реалізація будь-якого права мусить бути відповідальною. Тобто, якщо здійснення права свободи слова порушує чи обмежує чиїсь інші права, або ж наносить шкоду державі та суспільству, мусить наступати відповідальність. Тому нині б я пропонував викласти статтю 34 наступним чином:

"Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Цензура не допускається.

Реалізація цих прав має бути відповідальною. Якщо в ході здійснення цих прав в демократичному суспільстві будуть порушуватися інші права і свободи особи, виникатиме загроза національній безпеці, територіальній цілісності, громадській безпеці, охороні здоров"я та моралі, наступає відповідальність, в тому числі, і кримінальна, яка, відповідно до законодавства, мусить встановлюватися виключно в судовому порядку".

Що дає таке формулювання? Наприклад, необмежену свободу щодо права збору та оприлюднення будь-якої інформації, після чого наступає відповідальність, чи то за наклеп, чи то за спричинення шкоди нацбезпеці, чи то, за утиск якихось інших права чи свобод.

Але підкреслюю: відповідальність ПІСЛЯ, а не ДО збору та оприлюднення. А міру відповідальності мусить встановлювати лише суд, а не редакторський клерк чи якийсь чиновник із комітету по цензурі чи щось таке.

Втім я не даремно трохи вище використав словосполучення "для початку". Бо навіть, якщо якимось дивом подібну правку і пощастить внести до Конституції, це за існуючої системи влади майже нічого не дасть.

Бо головним арбітром мусить бути суд. Зважте, наш український суд. Котрий чи то за бабло, чи то під тиском, чи то просто від того, що суддя вчора хильнув зайвого з прокурором, може прийняти будь-яке антиконституційне рішення.

Тобто, аби нормально діяла стаття 34, треба змінювати вітчизняну судову систему.

А судову систему ми можемо перебудувати лише в разі.., правильно системно-змінного зламу існуючої постсовкової влади.

Отака-от системно-змінна свобода слова вимальовується...

 

Валерій Семиволос, Харківська область, село Губарівка, для УП