Кому потрібна свобода слова і навіщо?
Насправді ні перші, ні другі уявлення не мають що таке свобода слова і яка її роль для розвитку держави та соціуму.
Для них неважливо, що бо без цього інструменту суспільство ніколи не знатиме, що реально відбувається в країні. Їх влаштовує, що без цього - політична відповідальність - це лише набір слів.
Їм байдуже, що без вільної преси стає значно менше майданчиків для обговорення стратегії розвитку держави, без цього не з'являться нові люди, що здатні впливати на громадську думку, без цього менше ідей, реальних дискусій, а отже, і шансів на реальні зміни.
Свобода слова - це не просто право вільно висловлювати свої думки. Це право на захист, бо публічність - це реальний інструмент захисту прав саме суспільства.
Існує лише та проблема, яка існує в інформаційному просторі, кажуть технологи, а тому і вирішити щось можна лише започаткувавши відповідну дискусію.
Але для декого - це ще один аргумент, чому цієї свободи не має бути багато і чому її треба обмежувати. Бо ці дехто хочуть режисувати інформаційний простір і "вкидати" в нього ті теми і тези, які потрібні декільком їм, а не нам - мільйонам.
А впливати можна лише тоді, коли для цього є можливості впливу, коли існує чимало законодавчих та інституційних шпаринок, які дозволяють впливати на процеси, які мали б бути незалежними.
Саме тому в країні так і не відбулося жодної реформи в цій сфері за останні 5 років. За гарними розмовами про свободу слова та красивими деклараціями - маса шпаринок для втручання та впливів. Окреслю декілька позицій, які доводять, що в Україні немає нормальних умов для побудови сучасного та конкурентного інформаційного простору.
1. Суспільне мовлення
В демократичних країнах традиційно існує система незалежного суспільного мовлення. Воно фінансується у різний спосіб, але контролюється незалежною редакційною радою. Власне, це - головна противага приватним ЗМІ, які більше орієнтовані на заробіток грошей, а не на інтереси суспільства.
В Україні про відданість ідеї суспільного мовлення говорили всі, кому не лінь. Але реально Ющенко зупинив відповідні перетворення державного телеканалу в суспільний у 2005-2006, а Наша Україна, БЮТ та Партія Регіонів не додавали потрібних голосів за відповідний законопроект.
Сьогодні Юлія Тимошенко багато говорить про те, яка вона прихильниця суспільного мовлення, але важливим є не стільки зробити відповідну реформу. Важливо створити справді суспільні канали.
Канали, які були б позбавлені бодай хоч якоїсь можливості політичного тиску. На численних нарадах, на яких мені доводилося бувати щодо законопроектів про створення суспільного мовлення, постійно лунала одна і та ж теза: через парламент ніколи не пройде документ, якщо там не буде записано, як депутати зможуть впливати на формування наглядової ради.
Відтак, існує дуже сильна спокуса просто перевісити вивіски з "державний" на "суспільний", а паралельно ще й здобутки собі додаткові бали, але реально нічого не змінити по суті.
2. Роздержавлення
Україна залишається однією з небагатьох пострадянських країн, де поруч з приватними ЗМІ спокійно співіснують державні так комунальні. Ці державні та комунальні ЗМІ отримують гроші з бюджету, але паралельно конкурують з приватними ЗМІ за рекламні надходження. Це ніяк не можна назвати нормальним конкурентним ринком.
Але головне не це. Головне - це залежність таких ЗМІ від тих, від кого залежить це бюджетне фінансування. Напишеш погано про районного керівника - грошей не отримаєш.
Звідси виникає залежність, і вона стає основою редакційної політики. А це вже не інформація, це пропаганда. Звісно, це стосується не всіх, поза тим система сприяє розвитку саме таких стосунків між пресою та владою.
Законопроект про роздержавлення досі не може дійти до парламентської зали, бо кожен політик чи держслужбовець думає не про нормальні умови для розвитку ЗМІ, а про те, як використати залежні медіа як власний інструмент.
3. Ліцензування та контроль
Чим менше втручання держави в регулювання медіа - тим краще. Бурхливий розвиток інтернет ЗМІ лише це доводить.
Водночас, частоти на мовлення знаходяться у власності держави, а відтак, вона має регулювати їх видачу. Цей процес в Україні надзвичайно непрозорий.
Цим опікується Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення. Насправді, саме цей орган мав би відповідати за ситуацію в інформаційному просторі держави. Саме Нацрада розробляє умови, під які видають ліцензії телерадіоорганізаціям.
Відтак, за те, що в країні є декілька радіо-шансон, ХітФМ, "Русское радіо", але немає Классік-ФМ, Джаз-ФМ, кількох ток-радіо чи ФМ для дітей, мала б відповідати саме Нацрада.
Те ж саме і з телеканалами та дотриманням ними законодавства. В Нацради є інструменти, аби контролювати ситуацію з замовними матеріалами, російською мовою в ефірі та з тотальним засиллям неукраїнського телепродукту. Адже, такі речі чітко прописуються в умовах ліцензії, і тижневий моніторинг дає можливість чітко простежити виконання чи не виконання таких умов.
Однак, Нацрада цього не робить. Причини прості - це корупція та залежність. Спробуйте податися на ліцензію і ви зрозумієте, наскільки фантастичним завданням в цій країні є бажання чесно вести медіа бізнес.
Інша проблема - залежність від політиків. Членів Нацради призначає президент та парламент. При чому, президент може у будь-який час змінити будь-якого члена своєї четвірки, що Віктор Ющенко зробив вже двічі.
Його останнє призначення - просто в стилі всієї кадрової політики діючого президента: Лясовський дізнався про свою відставку з інтернету, зате на його місце потрапила нікому не відома Оксана Головатенко.
Навіть Google ім'я цієї пані видає тільки у зв'язку з її призначенням. Спробуй зрозуміти, чому саме ця особа має формувати інформаційний простір держави...
Складно і з парламентською четвіркою, адже її представникам доводиться постійно балансувати між фракціями та групами впливу. Тут не до різких рухів по захисту прозорості та конкурентності інформаційного простору.
Ця система формування Нацради має бути реформована, туди мають приходити незалежні люди, інакше, інформпростір завжди буде залежати від політичної кон'юктури.
4. Прозорість та демонополізація
За останні 5 років структура медіа власників в Україні практично не змінилася. Переважно, найбільш рейтинговими ЗМІ в країні володіють представники великого бізнесу, які дуже тісно пов'язані з політикою. Надії на те, що після 2004 в країну прийдуть західні медіа-холдинги, не виправдалася.
Для нинішніх власників ЗМІ все ще не стільки бізнес, скільки інструмент впливу на політиків або ж предмет торгу з політиками. Хтось за це отримує відшкодування ПДВ, хтось підприємства, хтось міністерські посади... Або і те, і друге, й третє зразу.
Інформація в нинішніх умовах коштує дорого. Дмитро Фірташ швидкою та ефективною розкруткою Арсенія Яценюка на Інтері зайвий раз довів вплив медіа на громадську свідомість.
Держава має жорстко відстежувати, чи не відбувається монополізації медіа і забезпечувати диверсифікацію системи власності. Також держава має забезпечити прозорість медіа власників.
Бо нині - це таємниця. Чітке розуміння що кому належить - це норма для ведення медіа бізнесу. Без цього - тиск власників на редакційну політику буде посилюватися, як і їх бажання виторгувати якомога більше в обмін на інформаційну лояльність.
5. Захист прав
Держава має забезпечити право журналістів на інформацію та їх право на професію. Злочини проти журналістів мають розслідуватися, а замовники та виконавці бути покараними. Звісно, це стосується злочинів і проти всіх громадян.
Та все ж, не реагування на злочини проти журналістів стає ще одним аргументом щодо можливості силового тиску як форми впливу на інформаційну політику.
Ми вже це пройшли, переживши вбивство Гії Гонгадзе. Але сьогодні більшість нападів на журналістів так і залишаються не розслідуваними, а якщо в них задіяні представники влади - то такі справи просто закриваються.
Достатньо пригадати справу Калашнікова, якого тепер голова комітету з питань ЗМІ Ганна Герман(!) публічно пропонує повернути в списки кандидатів у депутати.
***
Та свобода слова - це відповідальність не лише політиків та держави. Навряд чи варто чекати, що всі перетворення вони зроблять з власної волі чи усвідомлення творити незалежну та сильну державу. Досить наївно сподіватися, що одного дня ці люди усвідомлять значення свободи слова.
Адже їм вона точно не потрібна. Одному не потрібні гострі запитання про спосіб життя його сина, другій не хочеться дискутувати в прямому ефірі з тими, хто може поставити їй гострі запитання і докладе зусиль, щоби отримати не заготовлені відповіді, третій може без проблем повчати журналіста, які питання ставити і не погоджується на інтерв'ю без узгодження цих питань.
Бо для них преса - це лише інструмент для власного піару і досягнення мегазавдання - влади заради влади. А демократія - це лише гарне слово, яке треба частіше говорити іноземцям. І якщо вони не зможуть натиснути на ЗМІ, вони будуть пробувати їх купити, як це успішно роблять сьогодні...
Інша справа - чи дозволимо ми їм це робити постійно? Чи здатні ми чинити ефективний спротив джинси, замовним ефірам та сюжетам, спробам нав'язати їхні правила гри в наших редакціях? Це ключове питання.
Не варто сподіватися на свідомість політиків, варто розвивати в собі здатність чинити спротив та захищати власні права. Без цього ніяких змін на краще не буде.
Свобода слова потрібна нам, бо в цьому суть нашої професії. Свобода слова потрібна суспільству, бо вона дає можливість розвитку держави та є ефективним інструментом захисту прав людини.
Це треба усвідомити, пригадавши безсмертну фразу Ільфа і Петрова: "Спасение утопающих - дело рук самих утопающих"...
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації, для УП
