Анотація відживлення української демократії або Що б сказав Жан-Франсуа Ревель

23 перегляди
Юрій Залізняк, для УП
П'ятниця, 14 січня 2011, 15:31

Анотація відживлення української демократії або Що б сказав Жан-Франсуа Ревель

Юрій Залізняк, для УП

Нарешті добіг свого довгоочікуваного кінця рік старий. У масштабах країни він став своєрідним казаном чергових безпідставних замилувань у гаслах політиків та закономірних розчарувань у власній вагомості цілого народу.

Це був не рік, а калейдоскоп несподівано-логічних і водночас неосяжно-гуманних рішень "слуг народу", які без жодної видимої вдячності прийняли правила гри, дарованих наївно-лінивим електоратом. 2010-й у державі минув під знаком реформ – будь-яких, окрім однієї найважливішої – моральної.

Натомість ми отримали словесний потік, який подібно до селевого нещадно заливав нам вуха монотонністю мантр про відновлення порядку, підйом економіки, соціальну турботу, міжнародну повагу та стабільний рух до професійно прогнозованого світлого майбуття. Зрештою, усі ці тенденції чітко проглядаються за посередництва аналізу окремих фактів на сторінках УП за минулий рік.

Рік Новий із перших днів дозволяє припустити існування певного правонаступництва проблем, що їх так і не було вирішено роком попереднім.

Ґрунтовно їх описав та спробував запропонувати вихід і Олексій Толкачов, доволі гостро поставивши питання руба про наші перспективи.

Таки справді, любов як всеосяжна енергія творення може слугувати нам за основний орієнтир на шляху гармонізації ненависних буднів безвиході. Проте не слід сподіватися на швидку зміну реалій. Навіть за якнайшвидшого поширення "вірусу добродійства" у суспільстві.

Принаймні на таку думку наштовхує опрацьована кілька років тому монографія французького письменника, публіциста, політолога й політичного філософа Жана-Франсуа Ревеля "Відживлення демократії".

Одна річ, коли читаєш цей текст у поїзді "Таліс" сполучення Берлі –Париж через Брюссель, сподіваючись на післяреволюційні зміни в рідній країні. І зовсім інакше все сприймається за 5 років, після перемоги реакціонерів, для яких поняття НАРОД, ДЕМОКРАТІЯ, КУЛЬТУРА, ПРАВО й інші – є лише прерогативою дефектної інтерпретації на телевізійних шоу.

Виявляється, нібито далекий від наших проблем француз пише чимало слушного про реалії життя чужого йому народу.

Коли ж слухаєш словесні виверти однієї з "найщиріших" (бо галицького походження?) речниць чинної влади, від формальної логіки яких давньогрецькі софісти, мабуть, вклякли б на місці, починаєш сумніватися в ординарності її окулярів, крізь які пані бачить світ.

Не хотілося би вдаватися до зудару її логіки з окремими, поданими в посторінковому порядку тезами Ревеля, але вони здаються надто доречними в сучасних реаліях.

Хтозна, може, розпочнеться дискусія: спершу в кожному із читачів, а далі – у суспільстві, члени якого через байдужість можуть скоро втратити свою "хату з найкращого краю у світі".

Отже, до вашої уваги добірка з 592-хсторінкової книги Жана Ревеля, що вийшла друком у 2004 році в київському видавництві "Критика" –

Відживлення демократії

Політична демократія зовсім не розкіш, призначена для багатих, вона необхідна й для бідняків, бо є інструментом передачі послань громадянського суспільства політичній владі, засобом позбавитися некомпетентного й корумпованого уряду, знаряддям економічного розвитку (сторінка 14).

Стрімкість повороту, спровокованою розпадом підточеного власною неспроможністю комунізму, не повинна приховувати від нас тієї істини, що навіть найабсурдніші тоталітарні спокуси завжди реальні (сторінка 29-30).

В інтелектуальному плані покоління наслідують попередників, не усвідомлюючи цього, і мислять у їхніх звичних термінах, вірячи, однак, що насправді цих термінів зреклися (33).

У політиці мені наплювати на довгострокову перспективу, тут важать короткі строки, адже людське життя коротке (38).

Називатися реформаторською заслуговує лише та політика, яка не дає людям набути того чи іншого гіркого досвіду – а не та, чию шкідливість помітили вже запізно, і коли виявились усі її найзгубніші наслідки (40).

Свобода не випливає із самого лише факту виборності. Вибраний уряд може бути загарбницьким, мстивим і деспотичним. Невибраний уряд може надавати широку автономію індивідам, регіонам, містам, мистецтву й літературі (44).

Право, котре можна зруйнувати простим парламентським голосуванням, – тобто стосовно якого ви не певні, чи воно збережеться після наступного засідання асамблеї, – це не право. Це просто тимчасовий дозвіл (45).

Функція демократичної держави полягає в сприянні розквіту й установленню законних меж свобод особистості, а не у виробленні приписів щодо їх використання (48).

"Більше держави" щораз означає "менше законності". Таке інституційне звиродніння не є сумісним з демократією. Це ще не диктатура, а своєрідний політичний байстрюк, якому можна дати ім'я "демократура" (50).

Рівень свободи суспільства визначається кількістю індивідів, які почуваються в ньому відносно автономними, та сфер діяльності чи дозвілля, де вони можуть діяти за власною ініціативою. Визначається він також і гарантованістю їхніх прав та відсутністю почуття загрози з боку політичної влади (53).

Виборча демократія – це не обов'язково свобода, якщо вона не доповнюється іншими гарантіями. Натомість стародавня й модерна історія подають нам приклади суспільств, де влада, не походячи від народного голосування, залишає індивідові незмінний набір непорушних прав і реальних свобод (53).

Ідея революції спирається на переконання, мовляв, існує єдиний, радикальний, негайний і остаточний засіб масового вжитку, котрий може зарадити поганому станові, що в ньому, як уважають, перебуває суспільство. Це переконання, своєю чергою, передбачає, що суспільство страждає на одну-єдину, чітко діагностовану, універсальну й згубну хворобу (65).

Революціонери, сприймаючи наслідок за причину, уявляють, що все йде погано через опір мас, тому й нищать маси (69).

Революціонери завжди проти держави доти, доки вони нею не заволодіють, а потім після завоювання влади, вони починають виступати за тотальну державу (76).

Меншість в уяві осягає й коронує себе як більшість, а тоді збирається силою накинути свої погляди справжній більшості. Та оскільки справжня більшість цього анітрохи не хоче, уявна більшість вважає, що повинна вплинути на справжню більшість терором (76).

Закон не є джерелом прав людини, він має бути їхньою кодифікацією. Він випливає з них. Законодавець не створює якогось права людини довільно, істинні права людини існували до виникнення закону. Жоден закон не може їх скасувати, так само, як і створити (86).

Нюрнберзькі процеси завжди влаштовувались лише стосовно переможених. Наше міжнародне право трохи застаріле. Воно залишилось в тому часі, коли, за кримінальним правом, отець сімейства мав право на життя та смерть своїх дітей (88).

Спроба зовнішніми завоюваннями тимчасово виправити внутрішнє зубожіння на багатства, ідеї та людей незрідка увінчувалась успіхами в історії (127).

Демократія виходить далеко поза межі економіки, охоплюючи такі речі, як гідність, мораль, щастя. До того ж, і в моральному, і в економічному планах демократія переформульовує давні стосунки між громадянами й державами. Тепер уже не держава має громадян у своїй власності, а самі громадяни викликають до життя державу, призначають і звільняють осіб, які беруть на себе тягар її турбот, схвалюють чи відкидають урядові програми, розробляють їх залежно від потреб і сподівань суспільства (282).

Що більше змішуються економіка і влада, тим більше розквітає корупція (405).

Хто переслідуватиме державу, коли вона сама – шахрай? (406).

Демократія має ту перевагу, що дозволяє суспільствам здійснювати добро, попри наявність поганих урядів (444).

Потрібно послабити державну всемогутність і безкарність, а також відповідно посилити урядову компетентність і відповідальність. Відживлення демократії не має іншого джерела, окрім цієї практичної необхідності, оскільки людство не може собі дозволити невпинної саморуйнації. За наших часів демократія більше не є кінцевим пунктом прогресу, який буде здатен зупинити смертоносну лавину експропріації народів їхньою політичною верхівкою. Існування планети в цілому перебуває під загрозою через низку локальних безумств (448).

Як довела постколоніальна історія, слово "незалежність" – не синонім демократії. Часто воно означає повну протилежність. Отже, право народів розпоряджатися власною долею відтепер має бути визнане за ними не лише в міждержавних питаннях, але й у стосунках зі своєю власною державою (451).

Люди здатні задумати й побудувати політичні інституції, раціональніші за них самих, і навіть свідомо коритись їхнім правилам, добровільно ухваленим. Але ми, мабуть, ніколи не побудуємо такого світу, який у цілому був би відчутно кращим за нас самих (453).

Політиці належить звільнити людину від політики або, іншими словами, навчити її діяти самостійно, а не чекати, що їй скаже спільнота. Звідси стає очевидною помилка тих критиків, які докоряють ліберальному суспільству тим, що воно більше "не пропонує ідеалів". Адже саме в цьому й полягає вся його шляхетність і навіть мета. Людина тоді потребує, аби суспільство "запропонувало їй ідеал", коли вона не здатна запропонувати його собі сама (454).

Немає стабільної демократії без культурної автономії громадян, кожного зокрема. Саме демократія дозволяє народитись вільній людині, проте лише вільна людина дозволяє демократії тривати (сторінка 455).

Зреферував та осмислив

Юрій Залізняк, спеціально для УП



powered by lun.ua
Слід Зеленського
Як побудувати персональний бренд: план дій від Ярослави Гресь
"Український Єрусалим". Перевернутий Ісус, "Вій" і підземелля в Седневі
Подкаст "Кляті питання": Керівництво МОЗ не розуміло, що їхній внутрішній конфлікт є більш масштабним
Усі публікації