Цивілізаційна модернізація: держава-партнер

16 переглядів
Віктор Андрусів, для УП
Понеділок, 14 березня 2011, 11:41

Підсумовуючи попередні аналізи можна виділити ряд ключових умов, які забезпечують успіх цивілізаційної модернізації: інноваційні рішення для зміни суто української інституційної реальності, виникнення суспільного інтересу, та безпосередня участь суспільства у змінах.

Це ставить завдання розробки спеціальної моделі організації суспільства, яка дозволяє вивільнити його інноваційний потенціал. Такою моделлю є держава-партнер.

Сама по собі ідея держави-партнера є не новою. Однак, цей образ часто дуже загальний і віддалений, щоб стати основою суспільного інтересу.

Держава-партнер не може служити вузьким інтересам ефемерного креативного класу чи конкретної соціальної групи, оскільки мова йде про організацію суспільства та його відносин в цілому. Спробуємо поглибити ідею держави-партнера та подивитись наскільки вона розв’язує українські проблеми.

Логіка держави-партнера

В державі-партнері влада виходить із усвідомлення свого інструментального призначення та пріоритетної ролі суспільної енергії в змінах. Фактично, основне завдання такої влади – розпоряджатись спільними ресурсами таким чином, щоб вивільняти інноваційний потенціал громадян через створення їм можливостей.

Кожний новий винахід, нова підприємницька ініціатива піднімає загальний рівень добробуту вище, ніж будь-які бюджетні вливання зверху. Система державного планування в будь-якій державі так чи інакше кінцевою точкою має громадянина, однак в державі-партнері ця точка і є ціллю, а не засобом.

Вищенаведене підводить нас до першого важливого принципу взаємодії держави та суспільства – двостороння комунікація.

Будь-яка реформа чи рішення, розроблене на рівні влади, буде залишатися теорією аж до моменту імплементації.

Безперечно, рівень компетентності громадянина дуже рідко дозволить йому бути фахівцем з конкретної реформи чи рішення, і часто це стає причиною неврахування його позиції.

Однак, ключовим внеском, який може здійснити громадянин, є відповідь щодо його можливої реакції чи поведінки в нових умовах. Так, активно вивчаючи думку "спрощенців", їх можливу реакцію на податкову реформу, державна політика не понесла б ті втрати, які відбулись, і ті, які відбудуться незабаром.

Двостороння комунікація – це не данина моді демократії, не ефемерний європейський стандарт, а звичайна вимога ефективної політики в частині зменшення ризиків витрат. І розуміння цього виходить не з вимог МВФ чи ЄС, а виключно із бажання зробити реальні зміни.

Поруч із конструктивним внеском адаптації державних планів до реальних умов, двостороння комунікація виконує функцію зростання рівня обізнаності суб’єктів реалізації рішення.

В пересічній реальності, між роботою і улюбленим серіалом, громадянин не може дозволити собі читати кількатомний податковий кодекс. В такій ситуації, за умови відсутності розвинутого громадянського суспільства, він стає заручником інформаційної політичної битви, коли опозиція згущує фарби, а влада малює рожеве майбутнє.

Звісно, недовіра до влади мотивуватиме його приймати часто не менш перекручені факти опозиції, що веде до політичної і протестної мобілізації.

Двостороння комунікація вирішує цю проблему: вона закріпляє розуміння в суспільстві того, що процес прийняття рішення неоднозначний, тривалий і об’єктивний. Це дозволяє приймати більш зважені рішення самими громадянами в умовах інформаційного політичного нагнітання.

Досягнення двосторонньої комунікації вже достатньо, щоб влада і суспільство разом виступали суб’єктами інституційних змін. Однак, участь в спільній комунікації передбачає прийнятний рівень взаємної довіри.

Тому формування солідарності між владою і громадянами – другий важливий принцип функціонування держави-партнера.

Неможливо досягнути комунікації між владою, яка розглядає суспільство як об’єкт своєї діяльності, і суспільством, яке розглядає владу як зграю корупціонерів.

Проблема взаємної довіри за звичайних демократичних умов вирішується шляхом виборів, коли громадяни беруть відповідальність за обрану владу, а остання за передвиборчі обіцянки. Але, знову ж таки, функціонування української демократії відбувається в специфічних умовах інституту "паралельних реальностей".

Це означає, що в даному випадку вибори є нагадуванням владі про важливість дотримання пакту "невтручання", а не інструментом політичної відповідальності. Таким чином, формування солідарності потребує додаткових кроків з боку влади.

Ключовим інструментом формування солідарності є громадянська просвіта.

Більшість державних установ є абсолютно невідомою територією для громадян, поки вони не стикаються з реальними проблеми.

Оскільки в Україні відсутні освітні програми щодо функціонування інститутів влади, які включали б відвідування відповідних установ, спостерігання їх роботи, вивчення організації тощо, то влада продовжує залишатись чимось страшним сакральним віддаленим.

Цей імідж часто помилково розглядається як необхідний для ефективної влади, однак, насправді породжує в суспільстві бажання ухилятись та уникати рішень, і, як наслідок, веде до безрезультатності будь-яких спроб щось змінити.

В державі-партнері громадянська просвіта є постійною ініціативою влади. Незалежно від того, наскільки суспільство використовує можливості отримувати інформацію та вивчати роботу державних установ, кроки в цьому напрямі розцінюються ним як правильні і викликають довіру, готовність вступити в комунікацію в разі необхідності.

Діючи на принципах двосторонньої комунікації та солідарності, держава-партнер створює передумови для реалізації ще одного, який і має стати основою політичного та економічного дива – опосередкування інтересу.

Приватна підприємницька ініціатива, в першу чергу, виходить від громадянина, і скоріше є результатом його цінностей, інтересів, оцінки власних можливостей, і тільки потім оцінки середовища.

В більшості випадків влада діє в напрямку створення зовнішніх умов, таких як зменшення податків, спрощення реєстрації, звітування тощо. Але навіть ці кроки (коли мають місце) не дають швидкого розвитку підприємництва.

Часто, громадяни стикаються з проблемою браку знань, інформації, консультацій, зрештою відсутністю бізнес-команди. Тобто, фактично, в суспільстві часто може виникати підприємницька ініціатива і залишатись не реалізованою.

Принцип опосередкування інтересу передбачає підхоплення приватної ініціативи на рівні держави. Мова йде про те, що ризик зникнення підприємницької ініціативи або перетворення її на інерцію (наприклад, ще один магазин) повинен бути застрахований державою через надання можливостей її розвитку.

Держава-партнер не дотує ініціативу через прямі вливання, а через: навчання, надання аналітичної інформації, і найголовніше – зведення зацікавлених осіб.

Наприклад, українські наукові винаходи часто припадають пилом через брак менеджерських та підприємницьких якостей у науковців. А з іншого боку, громадяни з цими якостями змушені конкурувати в торгівельному бізнесі китайських чи європейських товарів.

Опосередкувавши інтерес одних і других можна отримати необхідне зростання рівня ВВП, вибух інновацій, економічне диво.

Особливість опосередкування інтересу саме державними інституціями пов’язана з суто українськими реаліями. По-перше, незалежно від свого ставлення, ментально більшість громадян покладають відповідальність і очікування на зміни саме на державу.

По-друге, масштаб централізації суспільних ресурсів на рівні держави – колосальний, природно, що саме держава має найбільше можливостей для вирішення реальних проблем. І, по – третє, в Україні існує низький рівень соціальної взаємодовіри між громадянами та низька спроможність колективних дій.

Це означає, що для самоорганізації українців потрібні зовнішні структури. Оскільки рівень розвитку громадянського суспільства залишає бажати кращого, цю роль може виконати тільки держава. Але ця роль має бути тимчасовою.

Принципи логіки функціонування держави-партнера дозволяють трансформувати український інститут "паралельних реальностей", і зробити владу та суспільство суб’єктами реальних змін.

Держава-партнер – це модель, побудова якої повинна стати суспільним інтересом. Пересічний громадянин не може розбиратись в тонкощах і хитросплетіннях державної організації, але ключові принципи мають бути елементом його світогляду.

Механізми становлення держави-партнера

Логіка держави-партнера передбачає гнучку структуру на противагу командному центру. Децентралізація є необхідною умовою забезпечення двосторонньої комунікації, солідарності та опосередкування інтересу.

Однак, що ще важливіше: децентралізація – це єдиний спосіб покласти край корпоративним зв’язкам бюрократії та олігархії. Концентрація суспільних ресурсів на самому верху перетворює владу на приз, а не на інструмент змін.

Поразка будь-яких реформ закладена в самій українській політичній боротьбі, яка націлена на приз. Влада виступає мотивом політичної діяльності, концентрує фінансові та медійні потоки, але не суспільні інтереси.

Здійснивши децентралізацію управління ресурсами можна буде знищити мотивацію до захоплення "призу".

Однак, сама по собі децентралізація є небезпечним кроком з огляду на рівень компетентності та відповідальності самого суспільства.

Існує ризик, що передача більших повноважень на нижчі рівні буде способом скинути невирішувані проблеми. На всіх суспільних рівнях організації влади необхідно розвинути лідерську конкуренцію, просвітництво, самоорганізацію, і тоді децентралізація наступить як наслідок зростання інтересів громад та конкуренції нових еліт.

Запропонований нарис всього лише вступ до моделі організації української держави в інтересах суспільства та реальних змін. Однак, дискусії щодо розробки такої моделі та перспектив її втілення можуть стати основою появи так необхідного суспільного інтересу.

Віктор Андрусів, кандидат політичних наук, для УП



powered by lun.ua
Внутрішня депортація
Що мертве, померти не може. Як "Народний фронт" вийшов з коаліції і заблокував розпуск Ради
Моє звільнення нагадує рейдерське захоплення на початку 90-х – Станіслав Шевчук
Скільки повинні заробляти державні топ-менеджери
Усі публікації