Справа Кучми і суд над системою

П'ятниця, 16 вересня 2011, 15:14

Бо в день радості над вами розпадеться кара
І повіє огонь новий з Холодного Яру.
Тарас Шевченко

Поки не завершиться судовий процес, ми не можемо з певністю стверджувати, що колишній президент Кучма дав вказівку вбити журналіста Георгія Гонгадзе.

Але ми сьогодні, як і в 2000-му, з повною впевненістю можемо стверджувати, що Кучма, очоливши авторитарну президентську систему, несе відповідальність не лише за переслідування свободи слова та інакомислячих, а й за соціальне пригноблення мільйонів українців в умовах побудованої у часи кучмізму системи олігархічного капіталізму.

І саме за це в першу чергу треба судити екс-президента та систему кучмізму.

Сталося дві несподіванки.

Несподівано, у березні 2011-го року, Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти екс-президента Леоніда Кучми.

Але ще більшою несподіванкою стало те, що політична опозиція охрестила порушення кримінальної справи проти Кучми заходом, спрямованим на відвернення уваги від економічних проблем України, від кримінального переслідування екс-урядовців, спробою створити враження, що влада переслідує не лише політичну опозицію, а й "своїх", що "справу Кучми" порушили лише для того, аби Кучму виправдати.

Більше того, політична опозиція фактично віднесла "справу Кучми" до розряду "політичних".

Прогнозованою була лише реакція сім’ї екс-президента. Сьогодні вони приділяють "справі Кучми" значну частину ефірного часу підконтрольних їм ЗМІ і, навіть, запросили російського режисера Кончаловського до телереабілітації екс-президента.

Свого часу, 2001-го, подібним чином вони запрошували англійця Кловера до зйомок фільму "Піар", покликаного дискредитувати громадянську акцію "Україна без Кучми". Захисники Кучми й досі не втомлюються повторювати, що його справа є замовною і замовники знаходяться за межами України.

Порушення справи щодо Кучми стало несподіванкою, бо режим Януковича небезпідставно вважають нащадком режиму Кучми. Позиція ж політичної опозиції тим паче стала несподіванкою, бо вона своїм піднесенням була зобов’язана критиці саме того режиму.

Зокрема, "помаранчеві" акцентували на необхідності розслідування справи Гонгадзе та на відповідальності за його вбивство особисто президента Кучми.

Сьогодні ж політична опозиція, очевидно, приміряла "справу Кучми" на себе. Але чомусь забула, що ця справа може бути приміряна і до Януковича.

Справді, "справа Кучми" – небезпечний прецедент для президентів, прем’єрів та міністрів. Але це й дуже важливий прецедент для нас – громадян України. Важливий тому, що свідчить: кожен президент може відповісти за вчинки, зроблені ним на найвищому посту.

Кожна з версій про те, чому, власне, порушено "справу Кучми", має право на життя, але незалежно від них існує ще одне. Роль екс-президента Кучми у "справі Гонгадзе" має бути розслідувана і для цього необхідно порушити кримінальну справу. Нажаль, цього розслідування не відбулося у "помаранчеву п’ятирічку".

Народ проти Кучми

Свого часу учасники "України без Кучми", яка вибухнула після вбивства Гонгадзе, говорили не тільки про необхідність відставки тодішнього президента Кучми, а й про необхідність подолання системи кучмізму. Соціально-політичної системи, яка виявила себе у президентському авторитаризмі, переслідуванні та навіть фізичному знищенні громадян за їхні погляди.

Окрім того – у політичному та економічному всевладді великого капіталу, соціальній прірві між невеликим числом наближених до президентської влади олігархів та масою українців.

Системи, яка виявила себе не лише у вбивстві журналіста, але й у непомічених пресою тихих смертях людей, які не мали достатнього пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, зрештою, навіть не могли придбати достатньої кількості продуктів харчування. За час правління Кучми населення України зменшилося на кілька мільйонів.

Досить показовим було здивування президента Кучми восени 2000-го тим, що люди на Майдані говорять про зникнення одного журналіста, коли в Україні щороку безвісти зникають тисячі людей, яких ніхто не знаходить!

От, власне, проти такої Системи й виступили українці взимку 2000-го року.

Про закордонну руку

Що ж, це характерна риса усіх диктаторів – шукати руку Вашингтона чи Москви у тому, що проти них повстав власний народ. Замість того, щоб, бодай на пенсії, задуматись над іншим: може це я щось зробив не так?

У документальному фільмі "Обличчя протесту" одними з героїв є селянки, які всупереч волі свого сільського начальства прихистили учасників маршу УБК з Житомира до Києва у лютому 2001-го.

Навряд чи вони знали, хто такий Гонгадзе. І навряд чи їх хвилювали політичні розклади в Києві. І точно їх не водила жодна закордонна рука. Але вони найщирішим чином долучилися до УБК.

Насправді вихід групи людей на Майдан у грудні 2000-го з приводу вбивства журналіста Гонгадзе, коли почалася УБК, став сірником, який піднесли до бочки з порохом. Порохом, який накопичувався і набирався своїх вибухових властивостей протягом всього зовні спокійного авторитарного правління Кучми.

У грудні 2000-го соціальні протиріччя українського суспільства вилились на вулиці Києва та багатьох українських міст.

Вимоги учасників протестів вийшли за межі "справи Гонгадзе". Вони домагалися не лише відставки президента Кучми та повалення системи президентського авторитаризму, але й зміни Системи соціальних, економічних та політичних відносин. Ця вимога – вимога системних змін – саме тоді була вперше артикульована в Україні.

І вимоги протестуючих не обмежувалися заміною одного президента на іншого. Їх вимоги йшли набагато далі. В УБК разом брали участь люди, які позиціонували себе і як "ліві", і як "праві". Але для всіх головною метою був демократичний лад в Україні.

Не президент Кучма творив Україну, а громадяни тоді, всупереч президенту, творили Україну.

Екс-президент плутає свої приватні інтереси з інтересами національними, коли говорить, що "справа Гонгадзе" була змовою проти України та національних інтересів.

Якщо це і була змова, то це була змова проти авторитаризму. Змова за демократичну Україну.

Насправді національні інтереси України полягають саме у тому, щоб ми були демократичною і правовою країною. Країною, де злочини, вчинені навіть міністрами і президентами, не ховалися під килимком як сміття, яке не варто виносити з хати.

Ми будемо демократичною нацією лише тоді, коли відверто визнаємо, що один або кілька з наших президентів – злочинці. І лише тоді станемо демократичною нацією, коли дамо цьому злочинові адекватну оцінку. Так само, як колись Англія і Франція визнали своїх монархів злочинцями.

Суд над Системою

"Україна без Кучми" хотіла суду над Кучмою, уявляючи його як суд над Системою. Зрозуміло, що за президентства Кучми такого суду не могло відбутися.

Але його не могло відбутися і за "помаранчевих". Виступивши у своїх гаслах проти кучмізму, "помаранчеві" продовжили цю Систему розбудовувати і вдосконалювати. Ті ж самі порушення громадянських прав, переслідування політичних опонентів та намагання повернути президентський авторитаризм.

"Помаранчева" міліція так само розганяла мітинги, як і міліція часів Кучми, а "всенародне" обговорення "народної Конституції" Ющенка мало чим відрізнялося від організації кумівського конституційного референдуму 2000-го року.

Прірва між "великими українцями" та українцями "маленькими" (вислів Ющенка) не лише не зникла, а й поглибилась. Заводи та природні багатства України приватизовувалися із ще більшою швидкістю, ніж за часів Кучми.

Соціальна держава в Україні була демонтована практично повністю. Освіта, медицина і гідне пенсійне забезпечення залишились такими ж недосяжними, як і за Кучми.

За "помаранчевих" Система кучмізму залишилась. Просто у Кучми тоді було інше прізвище. Можливо, навіть два.

Зміна влади в Україні 2010-го, як і 2004-го, не призвела до системних змін. Кучмізм як Система виявився тривалішим за терміни повноважень президентів та прем’єрів.

Соціальні та політичні тенденції, які були започатковані у 90-тих, за влади Януковича та Партії регіонів лише знайшли свій подальший розвиток. Ті ж самі порушення громадянських прав, те ж, і навіть глибше соціальне розшарування, ті ж "реформи" для капіталу і в ім’я капіталу.

Насправді суд над кучмізмом стане не лише судом над Кучмою особисто, а й судом над "помаранчевими" вождями і "реформами" теперішніх українських правителів.

***

Не важливо, внаслідок яких політичних чи фінансових причин була порушена справа проти Кучми. Навіть не так важливо, чим ця справа завершиться.

Саме по собі відкриття справи проти екс-президента є для України надзвичайно важливим і позитивним фактом.

Важливо, що тепер будь-який авторитарний президент в Україні, включно з Януковичем, який вже приміряв на себе диктаторську мантію Кучми, знатиме, що він може відповісти за свої дії. Відповісти хоча б у формі регулярного ходіння до прокуратури та очних ставок з неприємними йому людьми.

Для цього нам потрібен суд над Системою, який має початися із суду над Кучмою.

Як мінімум, суд над Кучмою відкриє українцям багато інформації про функціонування першого кабінету країни. Інформації, яка раніше була таємницею. Як максимум, покаже, що авторитарна влада, це – не "порядок", а злочин.

Напевно Кучма сам не вбивав. Можливо, Кучма й не давав прямих вказівок вбити журналіста. Але Кучма як авторитарний президент має відповісти не лише за смерть Георгія, а за тисячі смертей українців, які дочасно пішли з життя через витворену екс-президентом диктаторсько-олігархічну Систему.

Ми ще не знаємо, чи вбивав Кучма. Але ми точно знаємо, що вбивала Система, витворена за Кучми. В тому числі й система "орлів" з правоохоронних органів.

Кучма має відповісти якщо не юридично, то, хоча б, морально. Хоча б для того, аби ті часи не повторювалися.

А в тому, щоб перетворити суд над Кучмою в суд над кучмізмом як соціальною системою, це вже наша справа, а не прокуратури.

І якщо Печерський і, навіть, Верховний Суд виправдає конкретного громадянина Кучму, то суд історії не виправдає кучмізму – системного терору над українцями.

Головне, що у цьому суді історії зроблено перший крок: Кучма –  підсудний.

Володимир Чемерис, Інститут Республіка, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!