Чи загрожує Україні бунт?

Поки політична опозиція займається з’ясуванням міжпартійних стосунків, входить та виходить з власноруч створених і прогнозовано безпомічних комітетів, громадські рухи протистоять владі саме там, де можна досягти результату – на вулиці.

В похмурій атмосфері поліцейської держави, на яку дуже швидко перетворилася Україна, інші форми захисту своїх прав вже не діють.

Опозиція в парламенті не зробила нічого, щоб влада з нею рахувалася. Її нинішні дії нагадують спроби відбитися згорнутою в трубку газетою від озброєного пістолетом грабіжника.

Професійні патріоти сховалися за кулісами політичної сцени, вони не готові особисто протистояти аргументам у вигляді кийка та важкого чобота беркутівця. Урочистими покладаннями квітів до пам’ятника Шевченка владу не зміниш, а на інше вони, схоже, не здатні.

Опозиційні партократи також не пропонують своїм прихильникам варіантів розвитку подій, продовжуючи мислити категоріями виборів. Вони не розуміють, що суспільство знаходиться в тому стані, коли його вже не цікавить політика як процес. Нині лозунг "Юлі – волю" – ніщо, можливий голод – все.

Замість того, щоб власною присутністю підтримувати температуру кипіння нинішніх громадських протестів, опозиціонери склали зброю задовго до головних боїв, причаївшись на безпечній відстані від лінії фронту.

Хоч один з загальнонаціональних вождів опозиції спробував взяти відповідальність і повести людей за собою? Хоч хтось із них спробував об’єднати підприємців, чорнобильців, афганців та інші протестні рухи спільною ідеєю та планом її досягнення?

Не дивно, що в політичних колах вперто ходять чутки про те, що на Банковій давно відбуваються кастинги на місце "дозволеної опозиції". І бажаючих набагато більше ніж вакансій.

Втім, виступи чорнобильців та афганців теж стали причиною розповсюдження конспірологічних теорій, які нібито викривають імена істинних натхненників соціального протесту.

Скептики пов’язують активізацію вуличних заворушень з інтригами у вищих ешелонах влади, а все те, що відбувається під стінами Ради, Кабміну, біля регіональних органів влади – "контрольованим випуском пари".

При цьому називають конкретне прізвище Андрія Клюєва, який начебто є "сірим кардиналом" соціального протесту, мета якого – вижити з крісла прем’єра Миколу Азарова.

Звичайно, применшувати значення тих масових виступів, що відбуваються в останні місяці до рівня "платних мітингів", як мінімум, наївно.

Знесені паркани, майже щоденна штовханина протестувальників зі спецпідрозділами міліції, голодування та захоплення будівель Пенсійного фонду в регіонах стали можливими саме тому, що в глибинах суспільства, при максимальному "сприянні" влади, зріє справжній бунт.

Бунт, який на відміну від революції, важко очолити і ще складніше приборкати. Тому що його коріння не в політичних чварах і не в абстрактних дилемах цивілізаційного вибору. Вони походять з простого і всім зрозумілого бажання їсти, жити та розмножуватись. З того, що відноситься до категорії інстинктів, і вже ніяк не до філософії буття.

Тому, якщо громадські акції протесту якимось чином інспіруються для вирішення конкретного тактичного завдання, тобто зайняття певним політиком певної посади, тоді очевидно, що він дуже ризикує стратегічно, бо втримати народний бунт в берегах вкрай складно. А за нинішнього економічного становища в країні  – неможливо.

Особливо показові в цьому сенсі настрої на Донбасі – вотчині регіоналів, де у робочого люду остаточно розвіявся не тільки донецький патріотизм, який проявлявся в голосуванні за своїх, але й пропав страх перед хазяями життя, що культивувався десятиліттями.

Отже, за всіма ознаками, це може перерости навіть не в революцію сучасного типу, мотором якої мала б стати молодь – студенти, наймані працівники та підприємці, яким потрібен драйв та відчуття причетності до перетворень, а в похмурий і безжальний бунт пролетаріату. Історичних прикладів є достатньо.

1 червня 1962 в російському Новочеркаську почалися неймовірні для СРСР події. Робочі Новочеркаського електровозобудівного заводу підняли бунт.

Важка економічна ситуація, підвищення роздрібних цін на продукти в середньому на 30%, а також значне зниження заробітної плати змусили працівників заводу розпочати страйк, до якого вже через кілька годин приєдналися тисячі страйкуючих з інших підприємств міста.

Армії не вдалося заблокувати бунтівників на території заводу, і незабаром натовп посунув до центру міста – до міськкому КПРС. Протестувальники увірвалися в будівлю міськкому і заходилися трощити вікна, двері, меблі.

Солдати почали розстрілювати бунтівний натовп. Загинуло 24 людини, декілька десятків були поранені. Трупи загиблих вночі вивезли за межі міста і поховали в чужих могилах на різних кладовищах. Незважаючи на масові арешти, народні обурення не припинялися ще кілька днів.

Якщо в тоталітарному СРСР, при всій потужності репресивної державної машини, були можливі й відбувалися подібні події, з якого дива чинна влада сподівається не допустити цього в Україні?

Втім, схоже, керівники держави все ж намагаються випробовувати деякі запобіжники, використовуючи тактику "розділяй і володарюй".

Нещодавно Микола Азаров заявив, що кошти, які підуть на підвищення пенсій чорнобильцям з початку наступного року, будуть взяті з інших видатків бюджету, в тому числі і соціальних.

Чорнобильський протест був наймасовішим та найнебезпечнішим для влади. Якщо, приміром, протестуючі підприємці вимагали нормальних умов для роботи, то чорнобильці вимагали грошей на життя – ліки та їжу.

Тому й шли на сухі голодування та обіцянки прийти вмирати на сходах адміністрації президента, бо інших варіантів добитися свого не мають.

Навіть президент Янукович, який спочатку обурювався тим, що чорнобильці вимагають у держави "по 60-70 тисяч гривень", дав задній хід: "Люди почали протестні акції, коли зрозуміли, що рівень соціального захисту може бути знижений. Це природно.... Треба сісти за стіл переговорів з громадськими організаціями та владою і вирішити це питання".

Але поки що переговори з боку влади в основному проводять спецпідрозділи "Беркуту" в повному бойовому обмундируванні.

Чим далі, тим більше тиск на мирні протести стає демонстративно безжалісним. І якщо смерть донецького шахтаря Геннадія Конопльова, яка сталась під час розгону наметового містечка, була трагічним випадком, то дії правоохоронців проти голодуючих у парку напроти Кабміну чорнобильців (серед них – чимало інвалідів), у яких відібрали намети, обігрівачі і біотуалет та залишили сидіти на морозі просто неба, – це навмисний садизм проти виснажених людей.

Громадський протест зріє і готовий прорватися в будь-який момент. Можливо, не в Києві, на Печерських пагорбах. Можливо, подалі від центру політичних баталій, в регіонах, де місцеві царьки відчувають себе в повній безкарності і тому все більш безконтрольні у своїх діях.

В Україні слабо розвинений профспілковий рух, на відміну від Франції, тут немає такої кількості пасіонаріїв, готових до вуличних боїв як у Греції чи Італії.

Але ситуація швидко змінюється. І змінюється вона не за помахом руки у високих кабінетах, а там, де і повинні відбуватися основні зміни – в головах звичайних громадян країни.

Спостерігати за тим, що і хто стоїть за протестом набагато корисніше не біля екранів телевізора, а, приміром, поспілкувавшись з його учасниками. Тоді картинка набуває зовсім іншого вигляду. На цих обличчях вже не гнів і образа, все набагато серйозніше – це рішучість.

Ті ж самі підприємці – люди прагматичні і конкретні у досягненні своїх цілей. Вони знають, заради чого виходять на вулицю. Це люди, які готові брати відповідальність на себе – і не важливо як і хто це буде називати – бунтами, революціями чи контрольованим випуском пари.

Важливо, що буде відбуватися і до чого це може призвести.

…Одним з популярних нині гасел білоруської опозиції з легкої руки музиканта Сергія Міхалка стала назва його пісні "Не быць скотам!".

Такий простий девіз очевидно керує і українськими чорнобильцями, і афганцями, і підприємцями. Вони теж худобою бути не хочуть.

Денис Денисенко, Центр політичного консалтингу, для УП