Уроки наклепу та шанс на зміни
Незалежні та впливові медіа в найбільш розвинених країнах світу не з’являлися на пустому місці. Цьому становленню та впливу завжди передували шлях та боротьба за незалежність.
Наприклад, американські ЗМІ, які сьогодні є взірцем свободи, ще не так давно відрізнялися цілковитою лояльністю до влади. По суті, вони активно почали боротися проти політичного впливу в процесі війни у В’єтнамі. Тоді 90% новин в ЗМІ стосувалися цієї війни, що сформувало відповідну громадську думку.
Після В’єтнаму та усвідомленого бажання власників та редакторів ЗМІ стати незалежними гравцями, США пережили Уотергейт, коли саме журналісти, по суті, звільнили президента Ніксона.
Як писав Хантінгтон, "в двох найдраматичніших конфліктах ніксоновської адміністрації – публікації документів Пентагона та Уотергейта – ЗМІ кинули виклик та призвели до поразки глави виконавчої влади. Преса зробила те, що не вдавалося жодному окремо взятому інститутові, групі чи комбінації інститутів в американській історії – залишити президента-тріумфатора без посади".
Уотергейтський скандал був справою не одного журналіста, це була справа солідарності, що врешті і сформувало критичну громадську думку. І, одночасно, дало можливість ЗМІ стати незалежними та впливовими гравцями, чітко навчило журналістів та власників грати на власному полі, яке, за умови дотримання правил, дає велику силу та вплив.
Так медіа в США стали реальною "четвертою владою".
З історією про наклеп українські журналісти чи не вперше отримали досвід солідарної, одностайної та ефективної взаємодії з лобіювання корпоративних та суспільних інтересів.
Суть досвіду: журналісти, топ-менеджери та власники можуть вирішувати низку питань, використовуючи свої сильні унікальні сторони. Серед них – спроможність швидко координуватися, спільно формувати громадську думку та точково тиснути на політиків, вимагаючи від них конкретних кроків.
Одним із сильних уроків цієї історії стало також і те, що спроможність політиків чути громадську думку не є слабкістю, а навпаки, є сильною стороною, адже це прибирає гострі кути у взаєминах і дає можливість досягати мирного компромісу. Все інше ж закладає передумови до значно більш критичних сценаріїв.
Дифамаційний досвід може стати першим, але вагомим кроком для того, аби українські медіа поступово почали усвідомлювати власну силу та рухалися в напрямку реалізації свого найбільшого потенціалу – не винятково заробляти, а реально впливати на процеси в країні, формувати запит на іншу якість політики, запит на умови для нормального ведення бізнесу, в тому числі, і в медіа сфері.
Але це усвідомлення та його утвердження має відбуватися паралельно зі становленням інших необхідних передумов, без яких системні зміни не можливі як в медіа-середовищі, так і в країні загалом, і про які трохи докладніше.
Умови існування медіа ринку
Перша умова для існування ринку – можливість заробляти та конкуренція. Без цивілізованої конкуренції ніколи не буде росту якості. Без можливості заробляти – взагалі мотивацій продукувати та продавати інформацію.
Умови функціонування ринку має визначати держава, і українська держава, в особі кожної владної команди, робила все, аби медіа ринку в країні просто не було.
Для цього створювалися всі можливості керувати ринком "вручну", починаючи з керування національним регулятором електронних ЗМІ – Нацрадою, – закінчуючи впливом на суди.
Ну хто в країні може отримати ліцензію на теле- чи радіомовлення, якщо половину членів Нацради призначає президент і може звільнити будь-якої миті без пояснення причин? А другу половину – парламентська більшість?
В кого вищі шанси: в компанії, яка запропонує найкращий концепт мовлення, запропонує заповнити пусті ніші інформаційного простору країни, чи компанія, яка може домовитися з політичними силами, від яких залежить призначення членів Нацради? Питання риторичне.
Чи можлива конкуренція в країні, де не працюють антимонопольний комітет, суди, де поруч з приватними існує величезна кількість державних та комунальних ЗМІ, які отримують гроші з бюджету та конкурують на ринку реклами? Чергові риторичні питання, які мають одну відповідь, – українська держава умов для функціонування ринку не забезпечила.
Саме тому на ринку суспільно-політичної інформації немає іноземних інвесторів. Вони можуть продавати глянці з рецептами та "історіями зірок", але не розслідування, аналітику, дослідження.
Це ще одна "ахіллесова п’ята" кожної влади, яка будь-яку незалежну та критичну інформацію про себе сприймати просто не може. За цим їй скрізь видаються чиїсь замовлення. Головним товаром стає лояльність та піар, але їх вже не готова купувати аудиторія.
Як результат – залежні від українських власників ЗМІ по максимуму вихолощують контент від бодай натяків на критичність. І втрачають в цьому саме цінне – думаючу, а значить і заможну аудиторію, людей, які щось роблять і вміють ухвалювати рішення.
Вони просто вже зосереджені в Інтернеті. І це остаточно вбиває медіа-ринок традиційних ЗМІ, бо він можливий лише за тієї умови, якщо виробники інформації вільно та за правилами конкурують між собою за аудиторію.
Суспільний запит
Інший аспект – низькоякісна інформаційна пропозиція можлива лише там, де суспільство готове з такою якістю миритися.
Українське суспільство, здавалося б, ідеальне в цьому сенсі. Виховане на радянських зразках масової пропаганди – "Правда", "Известия", Перший канал – воно готове сприймати повну однолінійність в подачі та відсутність елементарних журналістських стандартів. Хоча б тому, що про ці стандарти якості інформації взагалі нічого не знає.
Аудиторія, яка звикла читати між рядками, не ставить високих вимог, її легко "годувати" банальними гачками масової культури у вигляді вічно працюючих п’яти "С" – страху, сміху, скандалу, смерті та сексу.
При цьому, і тут є суттєва відмінність з країнами західних демократій – вітчизняній аудиторії не пропонують жодної альтернативи. Такою альтернативою мало б бути суспільне мовлення, що забезпечує ті потреби, які приватні ЗМІ забезпечувати не зобов’язані, орієнтуючись більше на прибуток, аніж на соціальну функцію.
Проте, попри відповіді про високу довіру до ЗМІ, вище якої хіба довіра до церкви, насправді вплив низькоякісних ЗМІ на суспільну думку в Україні дуже відносний. І це демонструють численні вибори, які виграють зовсім не ті, хто постійно присутній на телеекрані в найкращих пропагандистських іпостасях.
Ефект від низької якості інформації дуже часто прямо протилежний очікуваному. Депутати та міністри, які політикою вважають участь у вечірніх телешоу, практично не замислюються, що саме через такий формат шоу, який не передбачає конструктиву, вони перетворюються на спеціальних шоу-зірок, які мають розважати, а не пропонувати Шлях та втілювати його в життя.
Від таких політиків люди не чекають якихось змін, вони очікують лише на скандали. А це дуже знижує довіру до політики та цілих політичних інститутів. Ну який сенс довіряти "цирку", від нього ж нічого не залежить, окрім можливості отримати кілька годин шоу.
Змінити це спроможні самі медіа, які добровільно візьмуть на себе функцію просвітництва, даючи суспільству уявлення, як мають відбуватися політичні дискусії, які стандарти існують для новин і так далі.
Ну, і звісно, якщо будуть їх дотримуватися. Реальна довіра до медій з’являється тоді, коли в медіа люди отримують відповіді на важливі для себе питання – як жити, що робити і які ризики існують.
Інший шлях, шлях на побудову віртуального інформаційного світу, який не має нічого спільного з реальністю, призведе лише до того, що телебачення вже дуже скоро втратить статус інформаційного ЗМІ і залишатиметься винятково розвагою для заробляння грошей, поступившись Інтернету.
Друковані ЗМІ просто атомізуватимуться відповідно до чітких потреб певних фрагментованих аудиторій. Натомість основну масовість в сфері інформації візьмуть соціальні мережі, які діють за принципом – я читаю те, що вважають за цікаве мої друзі.
І там працює зовсім інший відбір та інші сита, позбавляючи журналістів однієї з головних їхніх функцій – бути суспільним фільтром для суспільно важливої інформації, що в інформаційному світі критично важливо. Країна просто ризикує зачитатися історіями про "котів".
Саморегуляція
Свобода слова та преси напряму залежить від спроможності усвідомлювати переваги цієї свободи та бажання її відстоювати. Поки що цього усвідомлення найбільше у журналістів, бо без свободи вони перестають бути журналістами, втрачають професію.
І цей процес в Україні дуже помітний. Чи знаєте ви імена більшості ведучих новин на провідних каналах? Навряд, бо сприймаєте їх всього лише як суфлерів.
Чи можна бути журналістом, якщо не можна ставити гострі питання політикам, а потім показувати відповіді в ефірі? А цього робити вже давно не можна.
Чи можна бути журналістом, якщо теми та ракурси їх подачі визначають політтехнологи? Тому журналістів, реальних журналістів, а не людей з мікрофонами, практично не лишилося на телеканалах. А новини, які роблять студенти, виконуючи домовленості та використовуючи записані політтехнологами синхрони, думаючим людям просто не цікаві.
Саме тому з середовища журналістів починаються процеси усвідомлення необхідності відстоювання своїх прав та боротьби за професійні стандарти та галузеві інтереси – як у випадках з дифамацією.
Але це усвідомлення – суті медіабізнесу та його прямої залежності від свободи, стандартів та якості – має з’явитися і в медіавласників, без яких саморегуляція є доволі ілюзорною. Реальна саморегуляція може бути тоді, коли в ній беруть участь журналісти, профспілки, громадські структури та власники.
Тільки якщо всі ці суб’єкти зможуть визнати головні для себе проблеми, знайти компроміс щодо їхнього рішення, та спільно діяти, саморегуляція стає реальною і може вирішувати різні питання: від єдиної і незалежної від влади прес-карти, до проведення сильних інформаційних кампаній.
Українські власники, які сьогодні більше опікуються переділом медіаринку та продовжують завзято брати участь у процесі первісного накопичення ресурсів, мають зрозуміти: без адекватного та грамотного управління та розвитку їхніх медіаімперій, вже за кілька років імперії лишатимуться дуже умовним засобом впливу на масову свідомість, хіба що на рівні розваг, а відтак і їхня вага суттєво знизиться.
Чи ж багато важать власники, наприклад, нічних клубів?
Розвиток інформаційного світу ставить їх в доволі жорсткі рамки: або ти продукуєш реальний контент, базований на принципі суспільної важливості, або ти лише розважаєш втомлені після трудового тижня маси скандальними політичними баталіями.
Саморегуляція – це спроможність закріпити встановлені межі медіаринку та почати спільно його розвивати, відстоюючи корпоративні інтереси і відвойовуючи головне – свободу, без якої не буває впливу та ваги.
***
І останнє. Не буває політиків, які не хотіли б впливати та тиснути на ЗМІ, хоча б тому, що в сучасному світі політиків творять саме ЗМІ.
Проте, від самих ЗМІ у конкретному зв’язку власник-менеджер-редактор-журналіст залежить, чи погоджуються вони бути лише інструментом в руках політичних маніпуляторів, отримуючи при цьому якісь крихти зі столу, де розпилюють державний бюджет та інші можливості країни.
Чи навпаки, – усвідомивши свою силу та можливості, навчаться чинити спротив політичному тиску, спиратися не на політичну підтримку, а на власну аудиторію – і почнуть самостійно формувати рамки, в яких відбуватиметься політика.
Як свідчить досвід боротьби з наклепом – це не питання можливостей, це питання лише вибору для самих ЗМІ про те, хто вони і яку роль хочуть відігравати. Але без правильного вибору, цей позитивний урок може виявитися дуже тимчасовим. Таким собі виборчим ефектом, який після виборів повернеться у ще більших наступах.
Вікторія Сюмар, ІМІ, для УП
