Покоління неоплаченої жертви?
Поволі стихає хвиля інтернет-незадоволення доволі прикрим казусом української політики, який увійде в історію під назвою "лист групи 148". Правильно відреагував своєю статтею президент Леонід Макарович, і водночас неприємно розчарував ностальгійною апеляцією до розуму, честі й гідності тої епохи.
Так звані порядні нардепи виявились заскоченими дурною ситуацією. Їм би в знак протесту скласти мандати й піти на другий гектар електорального поля – але ж занадто цей мандат дорогий... Багатьом хочеться швидше забути, щоб не натягувати й без того напружені нерви, розуміючи факт – ніхто цю групу не розпустить і не переконає у фатальній помилковості дій.
Це ж не випадковість. Існує дивний зв'язок між прийняттям нового КПК, "антифашистським маршем" і "листом групи 148". І це ще не кінець. Вочевидь нас чекає ще декілька подібних болючих уколів-тестів, мета яких двояка:
1) онлайн-випробовування терпіння українців;
2) призвичаювання їх до безсилого, терплячого ковтання чергового клубка образи на власну долю, бо на владу ображатися марно.
Ми вже майже звикли до приниження, бо в загальній масі не бажаємо жертвувати. Покласти край хуцповим витівкам явно ворожих українству політиків може тільки усвідомлена жертва того покоління українців, яке на це відважиться. Прошу не сприймати це як заклик до нетолерантності та екстремізму. Ідеться не про революцію чи особисту жертву смерті. Плодами першої бажають скористатися багаті негідники, а жертва смерті невластива людині від природи.
До особистої жертви українців завжди змушує обставина крайності, коли буває надто пізно. Зараз – ще не пізно. І йдеться про жертву безкровну й не дуже важку – змінити свій спосіб життя.
Тільки змінивши своє ставлення до себе й держави, ми зможемо змінити осточортілу систему влади. Усі про це говорять, але не змінюємось не тільки ми – переважно не бажають щось віддати заради загального блага навіть наші діти.
Чому ж так? Адже покоління українців минулих століть платили набагато більше – жертву смерті?! Вони не здобули державності – лише захищали мінімум гідності в умовах колонізації та воєнного стану.
Нам усе пішло не так – бо зріле покоління 90-х років не віддало своєї жертви.
Мантри про те, що незалежність не впала з неба, а була оплачена авансом попередниками – недоречні. Після проголошення незалежності ми масово ходили на ритуальні мітинги проти злочинного комунізму – а тим часом комуністи обживали кабінети нової влади.
Хтось кинувся спекулювати совкотоваром по америках і європах – решта садила картоплю, заводила кіз і пекла хліб із муки на зарплату. Комусь пощастило гарно балакати й мати підпору товариства. Ті пішли до парламенту, і бавилися політики на пару з "групою 239", дивуючись дивній вибірковій поступливості комуністичної більшості. А ті потай боялися української жертви, і для страховки заробляли перший мільйон.
Так наше покоління проґавило час власної жертви.
Тим, хто на той час заробляв перші мільярди, стало зрозуміло – це покоління не здатне на жертву для захисту гідності. Ми це відчуваємо, тому й депресія.
Заради сатисфакції втоптали в болото такого-сякого, але таки українського президента – легше не стало. Потім топтали своїх нацдемократів і противсіхів, відтак затаєно принишкли під владою чужої сили, яка й мови українців не шанує. Зріле й старе покоління українців так і не віддало свою жертву, сподіваючись на "владу", "президента", "працюючу за всіх Юлю", і "національну ідею, яка прийде сама й утвердиться як Божа справедливість".
Від нас не вимагалось нічого надзвичайного.
Особисто й завжди поважати державу, шануючи державну мову, символи, Конституцію й закони, змушуючи до цього ближніх.
Не бути електоральним стадом, обирати кращих із поміж себе у владу.
Не з'їсти зайвий шмат сала, а дати кілька гривень на українські організації. Не найматися за цент чи рубль в організації ґрантоїдні, іноземні.
Не посидіти зайву годину за пивом чи перед зомботелевізором, віддавши особистий час українській організації чи партії, дбаючи про їхню силу та справедливість.
Зрештою, мав увірватися терпець тим, хто біля телевізора, адже в ньому майже немає українського життя. Ми не навчили власників українського інформаційного простору рахуватися з фактом – в Україні живуть і українці теж...
Така жертва – це особисті проблеми та незручності. Але якщо б на це погодилась більшість –наше життя змінилося б на краще без "покращання". Наших дітей навчали б як українців, а після навчання вони мали б роботу як люди.
Європейці живуть добре, бо вони звикли жертвувати чимось для загального добра. Немає особистої жертви – немає й перспективи добробуту, поваги до самобутності українців, нормального майбутнього для дітей.
У глибині душі ми це розуміємо, але момент втрачено. Тому й народ у депресії.
Мабуть, ми переклали естафету особистої жертви на молоде покоління й молимося, щоб ця жертва була мирною. Злоякісний рецидив "групи 239" у вигляді "групи 148" – це клопіт уже нового покоління, ровесників незалежності. Чи готові вони, які дають клятву жертви життя, довершити естафету втраченого покоління, яке розгубилось під тиском немилосердних змін?
Це молоде покоління політиків явно не готове робити особисту жертву – тобто рішуче змінюватися й змінювати навіть стиль життя батьків. Не будуть готовими доти, поки ми будемо продовжувати їхню ілюзію дорослого дитинства, оплаченого пенсіонерами й батьками-заробітчанами.
Ми повинні сказати їм чесно – їхній час настав.
Поки що молоді до цього не готові.
Хтось буде заперечувати, нервувати – але про це свідчить незадовільний результат чужого тесту: молоді українці занадто спокійно відреагували на лист групи 148. Не випадково злу увагу нації переключили на міліцію, яка вже не з народом.
Мовляв, перемелеться й забудеться.
Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП
