Анатомія українського алармізму
Довіра – одна з найвищих цінностей будь-якого суспільства.
Для сучасних соціологів та соціальних філософів суспільна довіра насамперед асоціюється з "соціальним капіталом" – покажчиком, який вимірює схильність членів суспільства або суспільної групи довіряти одне одному.
Що вище рівень взаємної довіри, то легше і ефективніше дається співробітництво, то менше ресурсів витрачається за засоби контролю і примусу до виконання взаємних зобов'язань, – а отже, то багатшим, за інших рівних, виявляється суспільство в цілому.
Але не менш важливим для ефективного розвитку суспільства є і покажчик рівня довіри громадян до владних інституцій.
Коли цей покажчик падає нижче критичної позначки, навіть економічно чи політично адекватні дії влади починають "пробуксовувати", не маючи необхідної суспільної підтримки. Розвиток спільноти гальмується, або й переходить у суспільний регрес.
Сьогодні Україна переживає чергову, і досить гостру, кризу довіри громадян до влади.
Одна з очевидних причин – це брак налагоджених засобів суспільної комунікації, помножений на аморфність українського громадянського суспільства.
Але є ще принаймні дві не менш важливі причини. Недовіра до влади часто базується на низці сумнівних світоглядних настанов, які лише частково усвідомлюються і не піддаються критичному аналізу їхніми носіями.
Натомість – і це друга причина – згадані настанови, очевидно, дуже добре знають російські фахівці з інформаційних війн, які досить вміло використовують слабкості та застарілі хвороби української суспільної свідомості.
Спробуємо визначити кілька типових настанов, які зумовлюють апріорну і абсолютну недовіру частини українців до української влади, вказати на історико-культурне походження цих настанов, а також запропонувати міркування, які можуть нейтралізувати, або принаймні пом'якшити руйнівний вплив цих настанов на сучасну політичну ситуацію в Україні.
1. "Торгаш не може бути патріотом"
Ця теза найочевиднішим чином походить від радянської ідеологеми "імперіалістичної буржуазії", яка, за визначенням, не керується жодними іншими міркуваннями, крім збільшення власних прибутків.
Саме тому, якщо, скажімо, президент України досі причетний до володіння "липецькою фабрикою" – немає жодних сумнівів, що прибуток від неї йому дорожче за долю України.
Не обговорюючи тут особистість чинного президента, зазначимо, що ця загальна логіка хибна принаймні з двох причин.
По-перше, "буржуазії" зовсім не чужий патріотизм, що вже проявлялося тисячі разів за різних історичних обставин. Одним з численних прикладів цього є широка дискусія на тему "капіталізм і патріотизм" в сучасному американському суспільстві, де побутує навіть усталений термін "патріотичний капіталізм", patriotic capitalism.
По-друге, сучасний світ дедалі більше переходить від військових – до економічних засобів розв'язання конфліктів І хоча десь це поки що не може спрацювати, як-от ситуація з ІДІЛ, в багатьох інших ситуаціях – зокрема й у прагненні світу приборкати російську агресію – саме економічний тиск виглядає основним стратегічним засобом впливу.
Для успішної участі нашої держави в цій, кажучи прямо, економічній війні цивілізованого світу проти Росії, на чолі нашої держави найбільше потрібний саме "торгаш", звиклий розумітися на економіці й керувати бізнесом, а не "воїн", який добре знається лише на управлінні військовими загонами.
Російську агресію неможливо зупинити без армії. Але її також неможливо зупинити, маючи у своєму розпорядженні тільки армію.
2. "Не треба прогинатися перед Західною Європою; дослухаючись до інтересів Німеччини та Франції, ми тим самим зраджуємо власні інтереси"
В остаточному рахунку, цю тезу зумовлюють дві світоглядні настанови.
По-перше, це застарілий і нездійсненний у сучасному світі ідеал державної незалежності, якою її уявляли собі від середини XVII століття, у руслі так званої "Вестфальської системи".
По-друге, це уявлення про світову політику як хижі "джунглі", в яких гору завжди бере "право сильного", і кожна сторона обстоює виключно власні егоїстичні інтереси, якомога менше рахуючись з інтересами інших.
Якщо це так, і якщо Україна, в ідеалі, має бути настільки ж незалежною від решти світу, наскільки таким свого часу намагався бути СРСР, і то марно, – тоді, справді, нинішній союз України із Заходом виглядає як "нове покріпачення" нашої держави, на догоду тепер вже іншій "імперії".
Відповідно, цей союз "руйнує омріяну українську незалежність, за яку воювали наші отці, діди і прадіди".
Цей хід міркування – хибний. Насамперед тому, що сучасний світ дедалі більше базується не на "співіснуванні абсолютних незалежностей", а на конструктивній взаємозалежності держав, яка і приносить їм взаємну користь, і також унеможливлює військові конфлікти між ними.
Френсіс Фукуяма був правий, коли стверджував, що в об'єднаній Європі фактично утворено локальну зону Кантового "вічного миру": адже сьогодні вже абсолютно виключені збройні конфлікти, скажімо, між Францію та Іспанію, або Німеччиною та Польщею.
Основу ж цього "вічного миру" заклали свого часу Роберт Шуман і Конрад Аденауер, розв'язавши суперечку між повоєнними Францією та Німеччиною довкола Руру і Саару шляхом створення "Європейської спільноти з вугілля та сталі" (яка стала прообразом і фактичним зародком ЄС).
Економічну взаємозалежність природно доповнює й система колективної безпеки.
Насправді жодна сучасна європейська країна нездатна самотужки відповісти на всі наявні силові виклики, особливо військові, надто якщо виклик кидає така – поки ще – потужна держава, як Росія. Відповідно, мрія про те, що Україна в прогнозованому майбутньому досягне такої військової та економічної моці, що зможе дозволити собі не спиратися на підтримку потужніших за неї світових гравців, або вести з ними розмову "з позиції сили", просто відірвана від реальності.
Ідеал "абсолютної незалежності", який плекали деякі теоретики і практики українського націоналізму в першій половині 20 століття, у сьогоднішньому світі нездійсненний ще більше, ніж він був за їхнє життя. Спроба ж його практичної реалізації була б для нашої держави просто самовбивчою.
Що ж до світової політики як "джунглів", де безроздільно панує "право сильного", – варто зазначити, що саме так її намагається бачити Путін. А теза "в найкращому разі, ви поміняли одне покріпачення на інше" постійно, від часів Майдану, зустрічається в міркуваннях російських та українських "антимайданівців", з притаманним їм антиамериканізмом.
Насправді ж сучасна Західна Європа є світовим лідером інтеграційних процесів нового типу: коли в добровільному об'єднанні держав задля взаємної користі кожна з них з власної волі поступається частиною своєї незалежності та своїх егоїстичних інтересів, щоб натомість отримати більше завдяки участі у цьому об'єднанні.
Цей світ є не неоімперським, а постімперським, і саме в тому полягає принципова різниця між "дружбою з Європою" та "поневольницьким союзом з Росією".
Скажімо простіше: з сучасною Німеччиною чи Францією Україна, не без складнощів, але може знайти гармонію національних інтересів, в якій всі сторони поступляться чимось, щоб разом здобути дещо більше. Власне, саме на цьому принципі й будується Європейський Союз як такий.
З сучасною ж Росією таке неможливо.
3. "А в мене особисто ви спитали?"
Ця претензія до влади базується на спрощених уявленнях про демократію та, загальніше, механізми дії сучасної політики.
Так, демократична влада має чути думку своїх громадян. Але з цього ніяк не випливає, що вона може – і мусить – з кожного важливого питання вислухати кожного громадянина окремо і особисто. Зрештою, для виразу як згоди, так і незгоди з діями влади існують вибори. А в період між виборами – різні форми колективного виразу своєї позиції через інституції громадянського суспільства: громадські організації, петиції, тощо.
Усе це в нас поки працює слабко – але кращих форм світ поки що не вигадав. Тож нам доведеться опановувати і робити працездатними саме ці. Влада буде дослухатися до громадянського суспільства то більше, що авторитетніше і вагоміше воно заявлятиме про себе.
Що ж до механізмів дії сучасної політики, це питання варто розібрати на прикладі все тих же Мінських угод – де лідери чотирьох країн схвалили "план дій", який зокрема передбачав внесення певних змін до Конституції України.
Як собі уявляють ситуацію ті, хто обурено каже "А в мене особисто ви спитали?" саме з цього конкретного приводу? Невже президент України мав сказати президенту Франції та канцлеру Німеччини: "Даруйте, панове, але я такі питання сам не вирішую; ви тут місяць-два почекайте, а я поки вдома проведу з цього приводу референдум"?
Лячно навіть уявити, наскільки більше життів, у разі створення такого правового вакууму, забрали б подальші бойові дії на донбаському фронті...
Питати ж на референдумі про вже досягнуті домовленості "заднім числом" означало б підважувати не лише самі Мінські домовленості, а й ту західну підтримку, яка надавалася і надається нам за умови виконання цих домовленостей Україною.
Годі й казати, що за цих конкретних, насправді доволі скрутних політичних обставин вимога безмежної "прямої демократії", з безпосередньою участю кожного громадянина у прийнятті невідкладних політичних рішень, перетворюється на маніпуляцію – для тих, хто розуміє її практичні наслідки, та руйнівну силу – в особі тих, хто цих наслідків не розуміє.
4. "Де справедливість?"
Звичайно, що держава має прагнути справедливості.
Але жодна держава у світі не може подужати забезпечення досконалої справедливості для всіх своїх громадян і негайно. На заваді цьому стоять і економічні обмеження, і недосконалість правової системи, і ті політичні компроміси, без яких функціонування держави також неможливо.
Зрештою, жодна влада не може дозволити собі розкіш мати надто багато політичних супротивників одночасно!
Не враховуючи цього, можна будь-який окремий факт несправедливості перетворити на фатальний вирок для держави в цілому: "Навіщо потрібна ця влада, якщо корупціонер Х (або олігарх Y) досі не сидить?", "Яка ж це українська влада, якщо місцевий політик N знов обирається у мери?" – і таке інше.
В якості "ліків" від цього нереалістичного радикалізму, можна запропонувати оцінювати ситуацію в динаміці: чи є вона сьогодні більш або менш несправедливою, ніж ситуація річної чи дворічної давнини?
Якщо ж тенденція загалом позитивна, але не задовольняють темпи поліпшення – то перед тим, як винести вирок, варто подумати, які саме обмеження (економічні, правові, політичні) не дозволили ситуації змінюватися швидше.
Як наслідок, предмет обурення можна буде конкретизувати й локалізувати, замість огульно звинувачувати в усьому "владу" в цілому.
5. "Між абсолютним добром і абсолютним злом".
Вимога забезпечити максимальну справедливість "всім і негайно" є лише одним з проявів загальнішої світоглядної настанови, яку можна назвати "чорно-білою", або "маніхейською" картиною світу.
В цій картині немає напівтонів та відтінків; кожне явище розцінюється або як абсолютно добре, або як абсолютно погане.
Історично такий "чорно-білий" світогляд справді притаманний східнослов'янській духовній традиції, де для правителя, наприклад, існували лише дві оцінки: або він був втіленням самого божественного блага, або, навпаки, втіленням самого сатанинського зла. Іноді той самий правитель проходив в очах народних мас своєрідну інверсію: спершу його вважали божим ставлеником, а потім сатанинським – зокрема, так було з Іваном Грозним і Петром Першим. В Україні, вже у наш час, таку саму ідеологічну модель – "абсолютне добро проти абсолютного зла" – намагалася, спершу небезуспішно експлуатувати Юлія Тимошенко.
Про вади цієї світоглядної моделі можна було б сказати багато.
Але головне, напевно, те, що цей світогляд виключає будь-який прогрес – тобто, поступовий суспільний розвиток від відносно гіршого стану до відносно кращого.
У рамках "чорно-білого" світогляду покращення можливе лише як миттєвий стрибок зі "світу зла" у "світ добра", без будь-яких подальших вдосконалень. Крім того, носій такого світогляду прирікає себе на довічне життя "у державі поза державою".
Справді: оскільки держава не є втіленням абсолютного добра, вона є втіленням абсолютного зла – а інших можливостей цей світогляд не передбачає. Отже, потрібно здійснити "ще одну, останню" революцію, щоб повністю знищити "злу" державу і встановити замість неї "добру" ("справедливу", "патріотичну" тощо); втім, реальна держава не може бути втіленням ідеального добра просто за визначенням. Отже, і нова держава – хай би якими були її керманичі – швидко виявляється "нічим не краще за попередню" (деякі наші співгромадяни щиро кажуть так про сьогоднішню Україну порівняно з Україною часів Януковича). Отже, потрібна "ще одна, остання" революція – і …
І проблема заходить у хибне коло. А носій такої свідомості, по відношенню до держави, залишається в ролі її постійного і неконструктивного опонента.
* * *
Цей список руйнівних світоглядних настанов та їхніх поширених симптомів – не є ані вичерпним, ані системним. Просто здалося, що саме ці настанови в наших суспільних дискусіях зустрічаються найчастіше, а їхній деструктивний вплив є найбільшим.
Якщо не хочемо загнати себе, за прикладом Росії, у чергове історичне "замкнене коло" – у Росії це коло імперської державності, а в нас, навпаки, коло анархічної бездержавності – з цими настановами треба щось робити.
Щонайменше слід витягти їх у "світле поле свідомості" і щиро розсудити, наскільки справедливими є вони самі, а відповідно, і зроблені на їхній підставі судження та висновки.
Треба принаймі спробувати.
Олексій Панич, доктор філософських наук, провідний науковий співробітник НВО "Дух і Літера", спеціально для УП
