Вже одинадцятий рік, і ці "трошки" не закінчуються". Історія піхотинця, який отримав повістку в 2015 році та досі в строю
Отримавши влітку 2015 року повістку, Костянтин Чикачков почав танцювати. "Був такий мрячний день, з неба щось накрапувало, – згадує він. – Дивлюсь у вікно, а там тьотя Женя з сільради приїхала. У неї очі по п'ять копійок: "Що з тобою, Костя? Чого танцюєш?".
"Бо так довго чекав цього моменту", – відповів їй майбутній сержант батальйону "Вовкодави" 57-ої бригади. "А я сьогодні чотирьом повістку принесла, і мене всі послали на х*р", – дивувалась реакції чоловіка жінка.
За спиною 36-річного бійця з позивним "Чикіст" – бої на Луганщині, Херсонщині, в Бахмуті, на Куп'янському напрямку, у Вовчанську. Він з дитинства хотів стати військовим.
"Коли вперше викликали у військкомат – це був 2006 рік, я навчався у 9 класі – то запитали, ким бачу себе в армії. Не знаю чому, може, чуйка підказала, але я сказав імєнно чотко, конкретно: “Хочу в піхоту”", – розповідає боєць.
"Добровольцем на початку АТО мене не взяли, – каже піхотинець. – На той момент я вже мав трьох дітей, з дружиною ми тоді ще не розписалися. І я хотів у воєнкоматі по-нормальному домовитися, але там пояснили: "Кость, у тебе все одно буде документ про склад сім'ї, де буде вказано про дітей. Йди додому".
Довелось чекати майже рік. "Отримав повістку, – продовжує Костянтин. – Поїхав на ВЛК. Дали обхідний лист, з ним заходив у кожен кабінет і відразу казав: "Не перевіряйте, повірте на слово – зі здоров'ям в мене все добре. Просто ставте печатку: придатний, придатний і придатний!".
В інтерв'ю "Українській правді" піхотинець розповідає про найгарячіші бої зі штурмовиками ПВК "Вагнер" і "Шторм Z", про зіткнення на Агрегатному заводі у Вовчанську та містичний Чорний ліс під Синьківкою.
Далі – пряма мова.
Лізли з усіх щілин
До 24 лютого 2022 року наш підрозділ був на Луганському напрямку. Вже 19–20-го числа нас почали "вітати". Ми розуміли, що це вже пристрілка йде, бо до того була тиша, а тут раптом все так заворушилося. Було ясно, що справа серйозна, недарма нас так накривають.
Найцікавіші, незабутні бої у мене вперше відбулися в Бахмуті та Cиньківці на Куп'янському напрямку. На Бахмут нам наказали висуватися 19 листопада 2022-го після звільнення Херсону. Зайшли на позиції, де були п'ятиповерхівки, щоб замінити бійців, у тому числі з Третьої штурмової. Тоді ми ще не знали, що зіштовхнемось з ПВК "Вагнер".
Вийшло так, що дислокація, яку нам дали – та сама, де я стояв у 2015 році. Можна сказати, бумеранг повернувся туди, звідки прийшов (сміється). Цього разу нас було 15 бійців, старший групи – позивний "Повар". Ну, виходить, ми так чисто й називалися – "Група Повара".
Вагнера лізли з усіх боків, щілин. Крєпілі з усього озброєння. Найбільше здивував момент, коли на одну з наших двох кулеметних точок йшов просто накат за накатом живої сили. І от кулеметник Ваня з М240 потрапляє одному в область чи то шиї, чи то грудини. Той падає, потім різко підривається та продовжує далі бігти, тільки ще швидше. Вони cто відсотків були під якимись речовинами.
Вагнера, з якими ми там зустрілися – серйозні бійці, я вам скажу. Особливо ті, які проходили Сирію, інші точки. Вони були заряджені, знали тактику. Їм наказували штурмувати, та вони штурмували. Підходили до цього, бл*дь, дуже специфічно (не рахували втрати – УП), але всю цю їхню специфіку ми зустріли дуже добре. Їхні поранені пів дня кричали: "Допоможіть, допоможіть!".
Їх було дуже, прям дуже багато. Їх постійно технікою підвозили, підвозили, підвозили. Вони перевищували живою силою, запасами боєприпасів. Сипали цілий день, як дощем, поки не стемніє.
Закінчилось тим, що вони підійшли до нас прямо лоб у лоб, щоб взяти в кільце.
Читайте також: Рота знищених росіян, ампутація ножем і сирі фазани. Історія піхотинця Бумера, який вийшов з оточення на Запоріжжі
Вогонь на себе
Позиція в Бахмуті була десь за 2 кілометри від заводу шампанського (Artwinery – УП), може навіть менше. Завод тоді ще був під нами. Мабуть, вагнера так серйозно лізли, щоб попити нашого українського шампанського (посміхається). Вже потім я бачив пару відео в інтернеті, як вони там зробили свій штаб чи КСП (командно-наглядовий пункт – УП).
Ми дуже щільно забарикадувалися в будинку, який тримали. І ось вагнера дісталися до дверей і так просто постукали, ніби хтось прийшов у гості. Завдяки радіоперехопленням вони вже були в курсі, що ми – Група Повара. Тільки не знали, скільки нас. Сказали, щоб ми здавались, що гарантують нам життя, й одразу після цього почали закидувати у вікна все, що можна.
Нас біля входу було четверо, ще семеро – у підвалі. І ще четверо побігли на третій поверх. Нас крили, а ми жорстко, на емоціях кричали: "Йдіть нах**!". У нас з'явилися трьохсоті. Вагнера намагалися зламати двері – не вийшло. Тоді вдарили двічі з СПГ (протитанковий гранатомет – УП) з терикона неподалік. У вході утворився отвір, який дозволяв вже пролізти бійцю середньої комплекції. Ми просікли цей момент і хотіли проскочити у підвал, але вони почали поливати кулеметами.
Ми з Поваром глянули один на одного, розуміючи, що це вже все, на цьому типу баста, ми у кільці. Ми тоді не знали, що наша кулеметна точка в районі будівлі ще жива, ще працює. Тому вирішили викликати вогонь на себе. Рація ще трохи пілікала, ми кілька разів виходили на зв'язок: "Бийте прямо по нас! Ми і так, і так вже у кільці".
Слава Богу, наші снаряди по нас не влучили. Ми встигли нарешті проскочити в підвал. Там теж були вже трьохсоті, тому що вагнера закидали підвал гранатами. Так спритно завалювали, за п'ять хвилин, мабуть, ящик витратили. Все горіло.
Під час під*рського штурму, виходить, по нашій кулеметній точці працював їхній танчик. Але він влучив у торець нашої будівлі, в самий низ. Там була діра, через яку ми потім почали виходити. Наші кулеметники були на позиції десь за 70 метрів від п'ятиповерхівки та кинули по нас гранату (сміється). Слава Пресвятій Богородиці, вона нікого не зачепила. Ми такі: "Коля! Ваня! Що ви робите?! Свої!". Вони думали, що ми всі загинули, що це вже під*ри вилазять.
Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині
Чорний ліс
Вперше, що таке скиди з "мавіків", ми відчули на собі восени 2023-го. У червні – лютому того року на інших напрямках, на тому ж Бахмутському, ворог вже працював скидами. Але саме в лісі біля Синьківки на Куп'янському напрямку ці скиди були в такій кількості, що це стало великою проблемою. Війна менше ніж за рік конкретно змінилася.
Ми заїжджали в той ліс під Синьківку на заміну "Вовків да Вінчі" та вперше зустрілись там із "Шторм Z". Через радіоперехоплення ми знали, що їм надали приказ нікого з нас не брати у полон. Ну, а ми, як завжди, добрий український народ, навіть їм медичну допомогу надавали.
"Шторм Z" також йшов масовкою, але, скажу чесно, робили це по-тупому. Просто йшли лісом у напрямку нас, від дерева до дерева перебігали – таким макаром намагалися штурмувати. Щоправда, у них були на диво серйозна комплектація штурмових груп – це ми дізналися від полонених. У кожній групі були два кулеметника та їх два помічника, два снайпера з двома помічниками та два "ерпегешника" (РПГ, ручний протитанковий гранатомет – УП) також з помічниками.
Якщо б не величезна кількість скидів, не підтримка артилерії в гігантських об'ємах, у під*рів у тому лісі не вийшло би жодних просувань.
У нас там теж були втрати, але ми ворога там дуже щільно поклали. Від лісу по ітогу нічого, грубо кажучи, не залишилось. Вони його просто перепахали, покришили. Могли собі дозволити на пару наших бійців по 10–15 пострілів танчиком зробити.
Ліс під Синьківкою ми назвали Чорним через причини, які для мене досі загадка. Відстань між нашими позиціями була 20–25 метрів. Були ситуації, коли боєць, який перебігав від однієї до іншої, просто зникав. Ось він біжить від "еспешки" (СП, спостережний пункт – УП) до іншої, а звідти по рації запитують: "Де він?". Ти такий: "Як де? До вас побіг, я тільки що бачив". Вони відповідають, що теж бачили, але він не добіг.
Коли висунулись з позиції, почали розвідку, пройшлися, немає ані бійця, ані тіла, нічого. Як це пояснити? Може, трохи уходили випадково зі стежки? Точно не можу сказати. Були такі здогадки: позиція стояла на такому ніби піщаному хребті; можливо, боєць не занижав силует під часу руху, в нього влучали, й він скочувався вниз, у бік росіян... Але це тільки припущення.
Ну й ще був такий момент з Чорним лісом. Ми з ротним із позивним "Раптор" якось заводили групу на позицію. Буквально через дві хвилини повертаю голову, бачу, що з тієї стежки, звідки ми привели людей, біжить під*р, просто в наш бік! Я його двохсотю, говорю ротному: "Звідти під*ри біжуть!". Він: "В сенсі? Там же ж наші". Потім через хвилин 7 ще один біжить, я його теж положив. А коли повернулися з Раптором, вперлись по тій стежці у нашу СП, почали з'ясовувати: "Як ви могли їх про*бати? Вони нам у тил бігають!". "Та ніхто тут не пробігав! Ніхто, крім вас, тут не ходив", – почули ми.
Читайте також: Батько дев'ятьох із позивним "Лєший": По селах ловлять простеньких хлопців, а здорових бичків не чіпають
Агрегатний завод
Мій перший захід у Вовчанськ був ще в 24-му році, місто ще було ціле, хоча його вже засипали КАБами, бо не могли пробити нашу оборону. Ми там дуже добре закріпилися.
Другий захід у Вовчанськ вже був трохи важчим для мене. Групою з сімох бійців ми дійшли до однієї точки, де щось потужне на нас скинули. Двоє, на жаль, загинули, а всіх інших затрьохсотило. Слава Богу, ми вийшли, всіх витягнули. Проблема була в тому, що доводилось виходити через річку, по кладці, яку росіяни бомбили, намагалися перебити.
Після лікування в 2025 році я повернувся – це вже був сам Агрегатний завод у Вовчанську. Особливості боїв там у тому, що контакти відбувались на мінімальних дистанціях. Якщо у них (росіян – УП) виходило проскочити по одному, вони намагалися одразу закопуватися. І потім задача була йти та вибити їх звідти.
І ось ти йдеш цілеспрямовано штурмувати русскіх, а потім береш когось в полон, і виходить, що там конкретно цілий, бл*дь, інтернаціональний легіон. І китайці, і корейці, і афганці, і пакистанці, і колумбійці, і африканці. Таке відчуття виникає, що ти не з РФ воюєш, а з половиною світу.
На Агрегатному був один такий момент веселий. Біжить, значить, російська двоєчка. Одного ми кладемо, а інший продовжує рух. З радіоперехоплення ми знали, що їх мали зустріти на голосовий контакт, і що їм мають подати сигнал червоним ліхтариком. І той недобитий боєць, що залишився, біжить, а ми такі йому: "Давай, давай, сюда! Быстрее, быстрее!".
Він добігає, відхаркується, виходить на радіостанцію й каже командирам: "Все, я на місці, у своїх". Йому типу відповідають: "Добре, на зв'язку". Ми йому: "Ну що, доповів? Все, давай рацію, ти в полоні". Він перелякано: "Як в полоні?". І щоб ви розуміли, його відправили з одним магазином в автоматі й двома кулями в кишені. Такий був цілий штурмовик, тувинець за національністю.
Читайте також: Бойовий розвідник Павук: Беру з собою воду, мед, АКС-47, 20 ріжків та чотири гранати
Божий подарунок
З конкретних поранень за останні роки в мене три. Інші, дрібні, та численні контузії я навіть не рахую.
Перше серйозне поранення, осколочно-рване, отримав ще в 2022 році на Луганському напрямку. По нас била "Нона". Якоїсь миті не вистачило заскочити в укриття. Зачепило тазову частину, відірвало шматок тіла. Вибух був такий сильний, що, коли я біжав, у повітрі мене розвернуло в протилежний бік.
Друга травма – у Берхівці під Бахмутом. Рухалися на позицію, проходили біля хатинок, і тут – прильот. Пощастило, що гомілковостоп перебило каменем якимось. Якщо б був уламок, то стопу просто відрубало би.
Третє поранення – це вже 25-ий рік, Агрегатний завод. Там проскочила троєчка росіян, через яких загинув мій побратим Амбал. Мені поставили завдання їх штурмувати. Через загибель Амбала я був у ярості, трошки піднакрило від злості.
Другим номером був позивний "Щука", а третій номер, "Інь", залишився на точці, на підтримці. Орків штурмували впритул, вони сховалися за плитами. Ми заходили з флангу, а один із них кинув прямо мені під ноги гранату. Щука встиг відскочити, а я – ні, бо під ногами арматура, камені, залишки стін. Я трохи прошкрібнувся, грубо кажучи, майже на місці. Залишалась секунда й на відстані трохи більше метра я ліг до гранати спиною.
Осколки зайшли, виходить, у дві ноги, у руку та бочину. Коли зайшло в ноги, я не почув, бо лупив адреналін. По руці потекла кров. Я відчув тільки, що щось зайшло в бочину. Вдихнув на повні груди, зрозумів, що легені не пробиті, пневмотораксу немає, можна працювати далі. Відкотився трохи до Щуки, взяв у нього гранату та закинув тому пєтуху, що кинув по нас. Побачив тільки, як від вибуху вилетів з укриття автомат. Ця вогнева точка одразу затихла.
Наступного дня я зрозумів, що моя нога якось не так працює. Пізніше дізнався, що там залишився уламок, який перебив нерв.
На ту ротацію на Агрегатному заводі випало моє тридцятип'ятиріччя. І так сталося, що саме на цей день прийшлося пасхальне перемир'я. Я виходив з позиції трьохсотим – це був Божий подарунок. Вихід для нас пройшов спокійно.
А ще головним подарунком був торт, який спекла моя дружина. Вона у мене кухар-кондитер. Спекла торт і відправила мені "Новою поштою", а наші командири, наші пілоти зробили все, щоб доставити його на позицію. Все, що було на тому торті – візерунки, прикраси, написи, зроблені кремом, – залишились в ідеальній формі. Я навіть вирішив пригостити полоненого пакистанця, а він казав: "Гуд, гуд, гуд".
Після всього, що було, я жодного разу, скажу відверто, не думав про те, щоб зараз зупинитися.
Коли у країні буде мир, коли мої рідні та всі оточуючі люди будуть у реальній безпеці, тоді можна подумати, щоб пожити трохи для себе.
Моя дружина питає: "Костя, коли ми вже поживемо нормально, як повноцінна сім'я?". Я їй кажу: "Та от вже скоро, ще трошки, трошки". "Скільки цих "трошки"? – перепитує вона. – Вже одинадцятий рік, і ці "трошки" не закінчуються".
Витягнути все, що відбувається на війні, мені допомагають мої діти, рідні, думки про них. Я завжди говорив, буду говорити і скажу зараз: я готовий віддати за них своє життя. Це моє покликання як чоловіка. Чоловіки, як ніяк, саме для цього створені – захищати своїх жінок і дітей.
Євген Руденко – УП