Комбриг Євген Мойсюк про аеропорт, Рейд і особливості дій ворога

Оксана КоваленкоOksana Kovalenko, Галина ТитишHalyna Tytysh
44971 перегляд
П'ятниця, 12 лютого 2016, 13:41

"...Я можу вам назвати свій позивний, але навіщо? Я й так змінюю його що два тижні", – посміхається комбриг 81-ї десантно-штурмової бригади Євген Мойсюк.

"Серйозно? А як ви їх всіх запам'ятовуєте?" – здивовано перепитуємо 36-річного полковника.

"Носимо з собою на папері, або на руках пишемо", – каже він.

Правила і їх дотримання для Євгена – не щось з серії бажаного, а зрозумілі й аргументовані вимоги, за якими мають діяти військові.

Євген Мойсюк – досвідчений військовий,десантник,  який пройшов миротворчі місії в Іраку та Косово. У розмові він не раз наголошує, що на війні будь-яке завдання, навіть надважке, потрібно виконувати.

Щоправда, при цьому треба бути відвертим зі своїми бійцями – вони мають розуміти, що їх чекає попереду.

Таких важких завдань Мойсюку і його бійцям доводилось виконувати чимало. Мойсюк не з тих, хто відсиджується – іноді він сам веде своїх бійців у бій.

Влітку 2014 року з ними пробивався по тилах бойовиків від Артемівська до Шахтарська, брав вогонь і сили бойовиків на себе – щоб колеги-десантники з 95-ї бригади дістались до наших підрозділів, заблокованих на кордоні з РФ, а з грудня 2014 року командував обороною ДАП.

Його бійці були останніми, хто тримав аеропорт.

Нині полковник Євген Мойсюк – комбриг 81-ої десантно-штурмової бригади, володар двох орденів Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів.

Особиста історія Євгена доволі типова. Приклад іншого військового – старшого двоюрідного брата, який служив у ВДВ – після чого школяр чернівецької фізико-математичної школи вирішує стати саме захисником Вітчизни.  Зрештою– вступ в омріяний навчальний заклад.

Євген потрапив до Одеського інституту сухопутних військ з другої спроби – перший раз 16-річного хлопця туди не взяли.

Після закінчення вишу почав службу у 25 бригаді, яка тоді базувалася в Болграді Одеської області.

Що було далі і як воює комбриг і його бійці на фронті ось уже 2 роки –у розповіді нижче.

КОСОВО Й ІРАК У ПОРІВНЯННІ З ЦІЄЮ ВІЙНОЮ – ЦЕ АБСОЛЮТНІ ДРІБНИЦІ

Я був командиром розвідвзводу, потім мене призначили командиром роти. Довелося виконувати обов’язки начальника батальйону, бо наш керівник відбув у відрядження в Ірак з першою ротацією.

Почали набирати ще дві роти десантників в Ірак. Не всі  хотіли їхати туди, а я – так.

Це однозначно був корисний досвід. Адже до цього я служив переважно зі строковиками, а в контингенті зібрались контрактники, та ще й старші за мене років на 10. Мені тоді ще й 25 не було.

Тепер можу сказати, що Косово і Ірак у порівнянні з цією війно – це дрібниці. Це все одно що навчання найслабшого пошибу.

Що я нового виніс з цієї війни? Я й так це знав, але зараз закріпилось ще більше: аби виконувати бойові задачі, потрібно до них серйозно готуватися, не жаліючи ні себе, ні людей в ході навчання.

Навчання мають  бути складнішими за реальні бої. У грудні у нас були бригадні навчання. На них особовий склад, починаючи від мене й до останнього солдата, вимучився набагато більше, ніж виконуючи бойові завдання на другорядних напрямках.

З'явилося розуміння, що крім теорії, практики, тактичної підготовки і стрільби – має бути ще суттєва психологічна підготовка.

Наприклад, військовослужбовець виконує наступальну вправу, рухається, веде вогонь, стрибає в окоп – але ж противник при цьому буде намагатися його вибити.

На навчаннях над військовими працюють набоями з кулемета або з автомата. Кулі свистять. Треба, щоб бійці його не боялися. Тоді вже у першому бою солдат не буде лякатись. Це вже бувалий солдат. Те саме стосується танків, мін, вибухів, снарядів.

Наше завдання – зробити так, щоб він прийшов на свій перший бій таким бувалим солдатом.

У ПУНКТІ ПРОПУСКУ УСПЕНКА РОСІЯНИ НАМАГАЛИСЬ ВВЕСТИ СВОЇ "МИРОТВОРЧІ ПІДРОЗДІЛИ"

Для мене війна почалась, коли я був командиром батальйону в 25-й бригаді, отримав завдання вийти на прикриття державного кордону у березні 2014 року в Амвросіївку.

У пункті пропуску Успенка – це найкоротший шлях від російського кордону до Донецька –росіяни намагались ввести свої "миротворчі підрозділи".

Читайте також
Аеропорт. Невідомі подробиці найтрагічнішої спецоперації АТО
Герой України Сергій Собко: Якби усі виконували задачі, які їм ставили – можливо, хід подій був би інший
Легендарний Адам. Герой України Євген Межевікін про танкову справу, бої і життя на фронті
Ми отримали завдання не допустити, щоб зайшли чужі війська. Тоді я зрозумів, що таке інформаційна війна.

Уявіть: стоять в одну шеренгу 15-20 кореспондентів російських ЗМІ, а 4-5 клоунів намагаються створити враження в цих журналістів, що маса людей перешкоджає руху техніки, починають стрибати під гусениці.

Тобто група людей невелика, а створюється така картинка, що там весь Донецьк перед нами стоїть і не пускає.

Ми намагались діяти рішуче. Стали під Амвросіївкою, зайняли район оборони. До нас підходили різні "напівволонтери", "доброзичливці", "колишні афганці, чорнобильці". Хотіли прощупати, до чого ми готові.

Вони: "А от якщо росіяни введуть миротворців?"  Кажу: "Хана всім миротворцям".

Думали, що це тільки я так кажу. Почали питати солдатів на КПП. Ті їм відповідали: "Хай заходять".

Можливо, це теж було стримуючим фактором.

Поки ми стояли під кордоном, інші підрозділи визволяли Слов'янськ. На нашому напрямку було відносне затишшя.

У наших діях у той час була ще якась нерішучість. Я ніби знаю, що противник поруч, зброя, кордон – але є міліція, СБУ, які мають цим займатись, це ще не моя справа.

Намагались зрозуміти, коли нам можна втручатись, а коли – ні.

Я прийняв рішення поставити блокпости. Тоді була інформація, що росіяни курсують вздовж кордону, перетинають його.

Пам'ятаєте бородатого сепаратиста Бабая? Його намагалися вивезти на лікування в Росію після поранення. А ми зненацька для них виставили блокпости. От вони на нас і нарвалися. Там стояла 3-я рота, яка їх зустріла і всипала.

Вони не зрозуміли, хто ми і скільки нас, спішилися. Тоді їм наші добре дали – не менше 7 осіб загинуло, близько 10 поранених було, сєпари ледь втекли. Так що Бабая через наші блокпости вони не змогли вивезти.

Потім наш перший батальйон пішов далі вздовж кордону, до Зеленопілля. Ми в наметах не спали – знали, що по нас працюватимуть з "Градів". Я особисто спав на глибині десь 1,20 чи 1,30 метри.

Як гробик – зверху брезент, намет, тому що йшли дощі. Туди все одно затікало, але ми всі жили нижче рівня землі.

А от тому підрозділу, який нас там змінив, не пощастило – їх потім обстріляли з "Градів"– це був перший випадок з великими втратами.

(Внаслідок атаки бойовиків з боку кордону з РФ на позиції сил АТО під Зеленопіллям вранці 11 липня 2014 року загинули 19 військовослужбовців, 93 отримали поранення – УП)

Потім нас вивели на відновлення боєздатності, бо ми близько 4 місяців вже були в АТО.

В цей момент з боку Росії на прикордонні ділянки почалися найбільш інтенсивні атаки.

Я вже знав, що ті, хто там залишились (72-а, 79-а бригади – УП), практично в оточенні, тож треба якомога швидше приводити себе в порядок. Я був упевнений, що ми підемо туди, їм назустріч.

Так і вийшло.

МИ ПРИМУДРИЛИСЯ ВИЖИТИ ЗДЕБІЛЬШОГО ЗАВДЯКИ НАШИМ РОЗВІДНИКАМ

У 20-тих числах липня 2014 року ми вийшли у рейд – через Дебальцеве на Шахтарськ, на Савур-Могилу.

Ми рухались першими, за нами йшла 95 бригада. Але не можна сказати, що ми робили якийсь коридор. Бо ми пробиваємо, а за нами все знову стягується. 95-та йде і знову пробиває.

Ми почали рух з боку Артемівська, обійшли Дебальцеве (його ще тоді не звільнили), пройшли на Некишине, Кам'янку. Зайшли у східну частину Шахтарська з півночі, потім пройшли на південну частину.

У мене була чітка інформація, що у Шахтарську сепаратисти зібрали не менше тисячі бійців з Кутейниково, Іловайська,Харцизька. Там ми взяли в полон близько десяти сепаратистів, які це підтвердили.

Я думаю, що в людини, яка планувала наш Рейд, було два варіанти: якщо вийде, я дійду зразу до Савур-Могили і створю умови, щоб вийшла 79-та бригада.  Другий варіант – я мав відтягнути на себе війська противника і дати можливість 95-ій бригаді забезпечити вихід військ з оточення, для цього одразу за нами йшла 95-ка.

Спрацював другий варіант. 95-ка обійшла мене і захопила перший раз Савур-Могилу, забезпечила вихід 79-ї бригади з цього оточення. Тож головну задачу вони виконали.

Ми йшли прямо по лігву бойовиків, зупинялись на відпочинок, навіть спали. Їсти, правда, зовсім не хотілося – чи то від спеки, чи від хвилювання, але доводилося себе змушувати. Так і йшли по тилах ворога.

Вам важко уявити, як ми примудрилися вижити? Здебільшого завдяки нашим розвідникам.

От у мене є Еміль. Він зі своєю групою йшов попереду. Тільки на шляху до Шахтарська вони викрили три засідки ворога. Завдяки йому ми й вижили.

В Еміля взагалі був найбільш результативний підрозділ. Ще під Дебальцевим саме вони знайшли місце, де його можна обійти без втрат.

При цьому вони там знищили групу 5 чоловік, забрали зброю. Тоді я вперше побачив ці російські РШГ (ручна штурмова граната) з прицільною дальністю стрільби до 600м.

Вони ще й машину їхню захопили. Приїжджаю, питаю: "Звідки?" – "У сєпарів віджали". Вони на цій машині потім працювали далі.

У Шахтарськ вони вже на частково броньованьованому "Уралі" заходили, за ними БРО (бойова рухома охорона) - танк, дві БМД; головні сили батальйону. В Шахтарську вони проскочили засідку, зайшли вглиб.

"Урал" підбили, водія поранили, танк ще далі проскочив. Тобто вони, виходить, в такому міні-оточенні, від нас десь кілометри на півтора. Там був короткий бій – сєпари злякались.

Завдяки цій розвідці ми нормально пройшли, бо були готові – вони викривали все, що можна було.

Так було і між Могилою Гострою і Шахтарськом. Я тільки їхав за ними, бачив – машина валяється, їхні 200-ті.

До речі, частина населення в Шахтарську нам давала інформацію. Машину нам пригнали. Приходили й відверто казали: "Вони на площі в центрі Шахтарська, 15 хвилин пішки від вас. Там цілий табір, вдарте по них з артилерії". Я серйозно кажу. Він тут живе і каже мені: "Вдарте по них із артилерії".

Але ми не вдарили. Можливо, даремно. Я про це думав. Ми б могли там такі втрати нанести… Із тієї тисячі чоловік, як мінімум, 400 були у наметовому містечку в 15 хвилинах від нас. Але це центр міста, і ми не вдарили.

 

Бої тривали на двох перехрестях на околиці Шахтарська, яке ми тримали кілька діб. Поки ми оборонялись на цьому перехресті, в нас загинуло два бійці, один поранений середньої тяжкості і багато легких.

У Шахтарську був ще такий випадок. Нас дуже сильно діставали міномети. Поставив задачу Емілю – треба їх знайти, щоб можна було знищити. Він разом з одним офіцером і ще трьома солдатами пішли. Були у звичайній формі, просто зняли жовті стрічки та шеврони.

Місто невідоме, кругом противник. Але ці п'ятеро пройшли, зустрілися перший раз із сепаратистами, але їх прийняли за своїх.

Потім ще якихось сєпарів - але все було нормально.

Противник не очікував такого "нахабства" – наші ж, не ховаючись, пішли. Але уявіть собі, скільки треба мати хоробрості, щоб це зробити. Ти йдеш, розумієш, що кругом ходять чужі, це ворог.

І от зустрічає їх група бойовиків, людей 20. Зупинили, підійшли: "Ви хто такі?" Почали опитувати.

А ми перед цим взяли в полон людей, мали інформацію, які групи у Шахтарську, хто командир. От група Еміля їм відповідала на всі ці питання.

"Що шукаєте?" – "От, нас призначили охороняти артилерію, а ми не знаємо, куди йти. Йдемо до школи".

Вони: "Та ні, її вчора перемістили, вона біля стадіону". – "А де це?"

І от, бере цей сепаратист карту і показує, де їхня артилерія…

При виході з Шахтарська, теж був бій. Тоді у нас були великі втрати.

ВОНИ ПІДІРВАЛИ ТЕРМІНАЛ, БО ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МОЖУТЬ ВТРАТИТИ АЕРОПОРТ

У кінці грудня 2014 року ми замінили 79-ту бригаду в районі Донецького аеропорту.

У мене в підпорядкуванні були два батальйони. Серед них тоді, як і зараз, контрактників майже не було. Ці два батальйони – це мобілізовані й добровольці.

Вони вже багато чого вміли, але це люди, які до АТО працювали вчителями, бухгалтерами, шахтарями – їм не вистачало досвіду.

У рамках операції в січні одним із наших завдань було деблокувати аеропорт –намагалися оволодіти монастирем у селі Веселому, що поблизу аеропорту. Якби ми його зайняли, це збільшило б нашу зону впливу, ми змогли б спокійно забезпечити особовий склад в аеропорту всім необхідним.

Під час однієї з таких спроб я туди виходив з бійцями мого 90-го батальйону і 2-го батальйону 93-ї бригади, яка мене не знала. Це був зведений загін, я для них був чужим командиром.

Довелося казати: "Хто вам ще потрібен? Я полковник ВДВ, командир бригади, виконую задачу максимум командира роти і йду з вами. Кого вам ще запросити – президента?"Вони всі вагались, але пішли.

Монастир ми так і не взяли. На це є багато причин.

По-перше, рішення зробити цю спробу приймалось дуже швидко, часу на підготовку не було. Танки противника "розряджалися" по терміналу майже щогодини, тому ми мали діяти максимально швидко. По-друге, це був зведений загін з різних підрозділів, ступінь готовності до спільних дій була невелика.

Метою цих боїв у Пісках, Спартаку, Веселому, куди зайшла 93-я бригада, було створити тактичну перевагу, підтиснути ще ближче до Донецька противника і зробити оборону аеропорту стійкішою.

Навіть зараз аеропорт у нас як на долоні, все видно. Якби не було обмежень на застосування зброї, там можна було б завдати противну великих втрат. Для противника ДАП – як дамоклів меч, який постійно над ним висить.

Бо якщо до Луганська далеко, і у нього там є буферна територія, то з ДАП все просто – ми майже в Донецьку.

Після того, як бойовики вперше підірвали термінал, ми намагалися ще раз розблокувати бійців і захопити додаткові споруди, щоб розширити зону впливу. Підрозділ, який пішов до терміналу, очолювала дуже хоробра людина – командир 90-го батальйону підполковник Олег Кузьміних.

Він особисто відводив свій батальйон і потрапив у полон.

… Думаю, не варто розповідати про деталі цієї операції, бо ще не все закінчилося. Де гарантії, що зараз через два-три місяці нам не потрібно буде там діяти? І частину тих планів, які ми намагалися реалізувати, знову будемо реалізувати. Тому це не дуже доречно.

Полковник Кузьміних потрапив у полон із частиною свого особового складу. Частина відійшла, частина зайшла прямо в термінал.

Ми знали, що бойовики контролюють перший поверх (підземний паркінг). Я так розумію, що є мережа підземних комунікацій. Бойовики з боку Донецька увійшли на підземний паркінг завдяки цим комунікаціям. Його неможливо було контролювати.

Я тут трохи поясню. Специфіка будівлі така, що другого і третього поверху практично немає.

Є перший поверх, потім велика коробка, балкончики по периметру, посередині пусто, і аж на самому верху стеля. Тобто другого і третього поверхів посередині практично не існує.

В останні дні наші бійці утримували ці два балкончики. Ворог підступив з іншого боку. Коли все лише починалось, кількість особового складу була невелика, і ми не могли контролювати всі лазівки.

Одну з них і використав ворог.

Коли бойовики зрозуміли, що не можуть захопити термінал, то вирішили його зруйнувати.

Мабуть, ДАП для них теж був якимось символом. Бо вони могли його з самого початку стерти з лиця землі. Але так не робили. Вони перейшли до цього, тільки коли зрозуміли, що нас по-іншому звідти не витиснути.

У них знайшлися два чи чотири відважних екіпажі танків, які під'їжджали до аеропорту з боку Донецька, розряджалися, від'їжджали, завантажувались боєприпасами, і знову розряджалися. Били по кутах.

Уявіть собі прямокутну будівлю терміналу: від обстрілів вона сиплеться, по тих руїнах вони спокійно залазили нагору. А наші – всередині. Стіни, стеля перед ними осідають і падають. Вони нічого не можуть зробити і не бачать.

Потім бойовики піднялися ще вище нагору по цій зруйнованій будівлі і повністю взяли під контроль верхній поверх.

Лише після звільнення з полону Рахмана я дізнався про подробиці того, що там сталося. Він розповів, що для того підриву сепаратисти приволокли дуже потужні протикорабельні міни (заряд таких може бути еквівалентний від 400 кг до 1 тони тротилу – УП).

Ці міни скинули з верхнього поверху, який контролював противник. Нашим бійцям на голову. Одна не здетонувала, кинули другу, тоді спрацювали обидві. У цей час я з іншими командирами знаходився у пункті управління – у підвалі у Водяному (не менше 6 км від терміналу – УП), і нас там сильно затрусило. Уявіть собі, що відчули ті, хто був у терміналі.

Деталі цих підривів досі до кінця не відомі.

Є хоробрий і вольовий солдат з 90-го батальйону з позивним "Сєвєр". Він був правою рукою загиблого героя України Івана Зубкова.

Сєвєр допомагав в організації оборони, а коли Іван Іванович загинув, взяв на себе частину цих повноважень. Він допомагав завезти туди Рахмана.

Сєвєр каже, що до цього потужного вибуху в терміналі дві доби (18, 19 і ранок 20 січня – УП), був відносний спокій. Наші батальйони (25-ки, 95-ки, 93-ї) ж в цей час атакували Спартак, Піски, роти, батальйони працювали, наступали.… Ті півтори-дві доби, поки ми тиснули з усіх сторін – у терміналі було тихо, вони змогли відпочити й організувати по-новому систему оборони.

І хоч наші атаки не вдалися, противник же не знав, чи планували ми наступні спроби.

Я думаю, що вони підірвали термінал, бо зрозуміли, що можуть втратити аеропорт.

Після другого потужного вибуху, зв'язок з бійцями був втрачений.

Начальник розвідки 81-ї бригади Андрій Гречанов "Рахман" пішки прийшов з терміналу, доповів обстановку. Тоді група під його керівництвом на трьох МТЛБ вирушила в аеропорт, щоб евакуювати поранених і решту вивести пішки.

На шляху до терміналу машину Рахмана підбили, вона перекинулася, загинув механік-водій. У Рахмана були опіки очей, його практично вивели звідти.

Так закінчилася остання спроба евакуювати з терміналу людей.

Які були помилки, і чому ми втратили аеропорт?

Мені здається, що ще не час про це казати. Я розумію, що всі шукають чиїхось помилок, хочуть чиєїсь крові. Насправді там усі – від солдата до начальника Генштабу – доклали максимум зусиль.

Мабуть, більшого й не можна було зробити.

Уявіть собі: на передостанньому етапі, до того, як наші пішли на Спартак і Піски, були спроби деблокувати, зняти це напруження. Бойовики були дуже близько, було настільки важко, що особовий склад у терміналі викликав вогонь на себе.

ПРОТИВНИК

Противник теж зміцнився за рахунок кадрового потенціалу Російської Федерації. Там в багатьох підрозділах керують кадрові офіцери.

Ви ж розумієте, створити з нуля бригади і корпуси складно. А у нас є розвідка, ми багато чого знаємо. Є дані, хто цими корпусами керує, бригадами, батальйонами – російські офіцери.

Наприклад, в ДАП у сепарів в якийсь момент змінилась тактика. Якщо раніше вони намагалися "тупо штурмонути", то потім все це змінилось. Вони приволокли багато артилерії. Перед атаками подавляли нашу артилерію, а вже потім штурмували.

Відчувалося, що це був уже нормально спланований захід з артилерією, з мінометами, з танками, з правильним штурмом. Це все і в ефірі чулося, і відчувалося по результатах.

У них була звичка: вискочити, прокричати "Аллах акбар!", стрільнути. Хоча були слов'янської зовнішності. Але там були й чеченці, і вся ця покидь.

Якось 79-та бригада взяла в полон частину зборняка цього "Гіві" й "Мотороли". "Зборняк" – тому що в них були проблеми з тим, хто може воювати.

Один полонений каже: "Я такий-то з Санкт-Петербурга, подзвоніть моїй мамі". При ньому був мобільний телефон, одразу подзвонили. Спитали: "Де ваш син?" – вона каже: "На Північ поїхав гроші заробляти". У нього були поранення, несумісні з життям, він загинув.

Ми пораненим полоненим надаємо допомогу. У Шахтарську в нас був один сєпар з серйозним пораненням ноги. Його разом з нашими пораненими відправили.

Ті, хто не був поранений, залишались з нами. Ми з ними спілкуємося, вони кажуть: "Нам розказують, що ви знищуєте міста, артилерією працюєте".

"От ви з нами вже три дні. Де наша артилерія? Працює? Не працює. А по нам же постійно працює".

Тобто вони усвідомили, хто по кому б'є.

Коли ми виходили з Шахтарська, забрали їх. Видно переляк в очах – думали, що їх зараз будуть розстрілювати. Ми їх завантажили разом з нашими пораненими, вийшли. Вони зі мною їздили не менше 2 тижнів. Їх в мене було 8. Один з них росіянин, але шифрувався. В нього навіть документів не було.

У той час ми самі обмінювали. Був там у них командир зведеної бригади, яка проти нас воювала – Кононов. Щоб забрати своїх солдат, я тримав з ним контакт. Кажу: "От ваших 8, моїх у вас три і ще два поранених – п'ять, я готовий поміняти всіх на всіх". А той тягнув, звинувачував нас у чомусь.

В якийсь момент я не витримав. При пацанах, яких ми взяли в полон, подзвонив йому, телефон на голосний зв'язок поставив і кажу: "Так що, ви поміняєте чи ні? Вони вже зі мною 2 тижні їздять!"

Тягнули вони дуже довго, але врешті-решт я своїх забрав.

ЩЕ СУНЬ ЦЗИ КАЗАВ, ЩО ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ ВОРОГА – "ПОСІЯТИ В ГОЛОВАХ СОЛДАТ НЕВІРУ В СВОЇХ КОМАНДИРІВ"

У мене нема переліку того, чого ми не робимо. Є радше те, "що треба робити".

Наприклад, у мене пункт постійної дислокації – Дружківка, Костянтинівка. Ми мали переконати мирне населення, що нас не потрібно боятись. Думаю, що цю задачу зараз ми виконали, нарікань від місцевого населення практично немає.

Найголовніше – це не робити погано.

Можливо, мені пощастило, але у мене не було проблем з поповненням, яке приходило до мене.

Моє розуміння таке: солдат, сержант, офіцер, генерал – кожен з них "СОЛДАТ". Ми всі солдати для нашої Батьківщини.

Різниця тільки в тому, що в солдата-гранатометника чи кулеметника коло обов'язків вужче, і менший ступінь кваліфікації. Йому не треба мати тактичні, оперативно-тактичні знання, розбиратися в техніці тощо.

А офіцер – це такий самий солдат, просто в нього повинно бути більше знань, у нього більша відповідальність.

Ще Сунь Цзи казав, що перше завдання ворога – "Посіяти в головах солдат невіру в своїх командирів".

Так було в Першій Світовій війні. В солдатів вселяли невіру, а німці при цьому браво наступали.

Мене до глибини душі обурює, як деякі передачі показують солдата на передовій, який голий і босий – а міністр доповідає, що всі вдягнуті.

Треба насправді розібратися. Чия це відповідальність? Міністра чи того сержанта з матеріально-технічного забезпечення?

Саме сержант відповідає за те, щоб у нього люди були нагодовані, вдягнуті, в теплі і з боєприпасами. Це не міністр робить.

А сержант на камеру каже: "Нам нічого не дають". Він – та людина, яка повинна поїхати, отримати, привезти і роздати. Він цього не зробив. Але обіллє брудом усіх – а журналіст це все знімає і думає, що це нормально.

У нас зараз форма в рази краща, ніж була. Це раз. Друге – вона на всіх є. І якщо хтось не вдягнутий в цю форму, то це недопрацювання конкретного сержанта, старшини, який має цим займатися.

Ще півроку тому були проблеми з резервами, з яких видавалась форма у разі пошкодження. Зараз обмінний фонд накопичується, одразу на багато його не буде.

А в нас є тенденція, що деякі військовослужбовці кажуть: "Її вже немає, вона вже погана, я вже її стер". А ніяких дій особливих не було. Просто одна людина за собою слідкує, знаходить можливості помитися, побритися, а комусь просто ліньки. Він як жив десь у себе, так і тут – зачуханий, нестрижений.

Чи суворий я командир?

Не буває несуворих командирів. Якщо не суворий командир, значить, немає підрозділу. Це 100%. Тільки вимоглива людина може бути командиром. Причому найперша вимогливість – це до себе.

Коли ми навчаємо сержантів, командирів взводів використовуємо принцип "Роби як я або краще за мене". Відповідно так само вони вчать своїх підлеглих.

Людина повинна бути лідером і за морально-діловими якостями, і за своїм досвідом.

У Збройних Силах не повинно бути такого, щоб добровольців відбирали на завдання – є підрозділ, йому визначається задача. Абсолютно всі завдання мають той або інший ступінь ризику. Є з великим ступенем ризику, з великим ступенем імовірності того, що завдання не виконається. Але ми для цього й служимо.

Якщо мені визначили завдання взяти Савур-Могилу – у мене навіть думки не виникне його не виконати.

Але найголовніше для командира – ніколи в житті ніхто нікого не обманює. Якщо це завдання важке або надважке – про це повинні знати всі, до останнього солдата, розуміти, що їх очікує.

Інакше взагалі нічого не буде.

У нас найкращі, хоробрі солдати. Коли вони знають ступінь ризику, розуміють, як ми будемо діяти, вони сміливо та ініціативно виконують завдання.

Оксана Коваленко, Галина Титиш, УП



powered by lun.ua
Чумацький шлях. Як Гриценко змінює свій виборчий штаб
Коломойський проти України: хто кого перемагає в українських судах
Про що мріють у Лаврова: які плани російських дипломатів зірвалися в ОБСЄ
Президентський бартер: як розподілили в “БПП” округи на Київщині
Усі публікації