3679 переглядів
Четвер, 27 жовтня 2016, 12:00

Підготувала Роксана Касумова

Ірина Гусєва

Народилася: 5 серпня 1987

Здобутки в Ріо: срібло у дзюдо

Діагноз: ураження зору

Мотивують до перемог: рідні і близькі

 

5 серпня 1987 року у рівненської родини Гусєвих народилися одразу дві дівчинки – сестрички-близнючки Іра і Катерина. В майбутньому обидві стали видатними дзюдоїстками.

Пологи відбувалися дуже важко. Після народження дівчатка довго лежали в реанімаційному відділенні для немовлят. В дитинстві часто хворіли.

Одна з перенесених вірусних інфекцій спричинила серйозні ускладнення: в Ірини почав стрімко погіршуватися зір, у Каті – слух.

"Зараз одне око взагалі не бачить. В іншому, дякувати Богу, зір іще зберігається", – розказує Ірина Гусєва.

Близнюки швидко навчилися допомагати одна одній. Коли Іра, наприклад, не впізнавала когось з однокласників, сестра одразу приходила на порятунок.

"Катя стала моїми очима, а я – її вухами. За час навчання ніхто так і не розгадав нашу таємницю", – розповіла Ірина.

За словами їх тата, дівчата крізь все життя ішли разом: в дитинстві спали в одному ліжечку, у школі сиділи за однією партою, обрали один вид спорту – дзюдо.

Підтримку сестри відчувала навіть за океаном

Ірина зізнається, спершу в сім’ї не зрозуміли їх вибору. Адже дзюдо – жорстка боротьба.

"Батьки спочатку навіть не усвідомлювали, що це за вид спорту. Доводилося показувати прийоми, наочно знайомити з тонкощами дзюдо", – каже спортсменка.

Сестри Гусєви у дзюдо з 12-ти років. За цей час виграли купу медалей, але й отримали не менше травм. Батько по черзі водив доньок до лікарні.

"Коли медики дивувалися – мовляв, ви ж цю дівчинку вже нещодавно приводили – тато пояснював, що у нього дві такі", – усміхається Ірина.

Останні півтора роки вона боролася з травмою правого плечового суглоба. На лікування просто не вистачало часу – адже потрібно було пройти кваліфікацію на Паралімпійські ігри і підготуватися до виступу в Ріо.

Незадовго до Ігор, щойно з’явилася можливість, їй зробили три операції на плечі. В Бразилії рівненська дзюдоїстка боролася з блокадою проти болю. Тому, каже, і виступила гірше, ніж розраховувала.

"Також, вірогідно, не зовсім правильно налаштувалася психологічно, – зізнається Ірина. – У фіналі я програла суперниці, яку раніше перемагала, тому що десь помилилася технічно і тактично. Отже своїм виступом не задоволена. Хоча взагалі срібло – це добре як для дебютної Паралімпіади. У Токіо, звісно, хочу вже золото".

Чимала частина цієї медалі, за словами Іри, належить її сестрі Каті, яка сама є чемпіонкою Дефліпійських ігор (аналог Олімпіади для спортсменів з вадами слуху): "Вона завжди зі мною, допомагає тренуватися, виступає спаринг-партнером. Її підтримку я відчувала навіть на такій величезній відстані, за океаном".

Її найбільший мотиватор у спорті – батьки. Говорить, займалася і перемагала – для них.

"Коли я вперше виграла медаль, – згадує Ірина, – і привезла її батькам, то відчула, як сильно вони мною пишаються!".

Вона сама мріє створити сім’ю, реалізуватися як мама. Розповідає, нарешті знайшла людину, яка її розуміє і підтримує. Разом буде легше іти по життю.

Ірина Гусєва намагається жити повноцінно. Вона може самостійно себе обслуговувати, не має особливих проблем в побуті.

Водночас, розповідає, проблеми повністю незрячих людей залишаються на задньому плані, та й бентежить ставлення до людей з особливими потребами.

"Якось після футбольного матчу між "Карпатами" і "Динамо" люди на візках чекали на зірок київського клубу, – пригадує Ірина. – Коли гравці вийшли з роздягальні, супроводжуючі попросили їх підійти до інвалідів. Погодилися чомусь лише іноземці, а українські футболісти просто сіли в автобус. Тож – нам є, до чого прагнути".

Сергій Кліпперт

Народився: 31 березня 1989

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: слабкозорість

Мотивує до перемог: кохана дівчина Ніна

 

Машина збила 6-річного хлопчика просто посередині пішохідного переходу. Прийшов до тями він уже в лікарні – з численними переломами і забоями.

Від більшості травм Сергій з часом оговтався, але після аварії він почав втрачати зір.

З віком хвороба тільки прогресує. Чоловік постійно шукає варіанти для лікування, але поки що марно. В Україні, принаймні, зір йому повернути не можуть.

Кліпперт народився у Слов’янську Донецької області. У цьому ж місті ходив до спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для сліпих і слабкозорих. Вже у другому класі опинився у секції плавання і поступово прив’язався до спорту.

"В школі я вчився разом з іншими членами збірної України – Олександром Мащенком і Віктором Смирновим, – розповів Сергій. – Сашко першим почав займатися спортом, а поступово і ми підтягнулися".

Першими тренерами для нього стали Андрій і Світлана Казначеєви. Це тренерське подружжя виховало багатьох паралімпійських чемпіонів.

Говорять, підготовка спортсменів з особливими потребами не дуже відрізняється від підготовки здорових плавців: "Є, звичайно, своя специфіка, певна корекція тренувального процесу, зважаючи на травму спортсмена. Але ми не винаходимо велосипед.

Намагаємося, щоб наші підопічні відчували себе повноцінними. Щоб витримували ті ж навантаження, виконували ті ж вправи і ні в чому не поступалися здоровим. І великий плюс, коли вони самі це усвідомлюють".

Чемпіон-дев’ятикласник

Своє перше паралімпійське золото Сергій Кліпперт здобув у 15 років. Дев’ятикласник з Донеччини став наймолодшим серед усіх чемпіонів Афін.

З часом він переїхав до Києва, де займається у Ніни Кожух, тренера олімпійської чемпіонки Яни Клочкової. До Бразилії на рахунку 27-річного спортсмена було загалом вже 10 паралімпійських медалей.

Золоту нагороду Ріо на 100-метрівці на спині Сергій виборов у напруженій боротьбі з представником Азербайджану Романом Салієм. Українець програв старт і зумів випередити конкурента лише на останніх метрах дистанції. Перемога Кліпперта стала несподіванкою, адже у кваліфікації він плив ці 100 метрів майже на 2 секунди довше.

Першою з тріумфом його привітала дівчина Ніна. "Було більше емоцій, ніж слів, – розповів Сергій. – Вона у мене любить поплакати. Навіть коли все добре".

Вони познайомилися завдяки спорту. "Я плавав з її братом – він нас і познайомив, – ділиться історією кохання паралімпійський чемпіон. – З часом – зійшлися".

Бачаться вони рідше, ніж хотілося б. Сергій постійно на зборах, а Ніна зараз тимчасово живе в Англії, в місті Бірмінгем. Вона пише докторську і паралельно викладає в місцевому університеті. Попереду – ще рік розлуки.

Максим Крипак

Народився: 23 травня 1995

Здобутки в Ріо: 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: віра в нього рідних і колег

 

Максим Крипак став одним з головних героїв XV літніх Паралімпійських ігор. 21-річний харків’янин виборов одразу 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні. Це – найкращий результат серед усіх українських спортсменів та другий загалом на іграх. І це при тому, що до паралімпійської збірної він потрапив лише минулого року.

Максим – інвалід дитинства. Він народився з проблемною правою ногою – вона у нього значно коротша, ніж ліва.

"До того ж, ступню зовсім не відчуваю, – каже Максим. – Ходжу я самостійно, але з дискомфортом. Постійно відчуваю біль".

Плаванням почав займатися за порадою лікарів-ортопедів, адже проблеми з ногою почали давати ускладнення і на спину. Втім, батьки наполягли, щоб їх син плавав у секції для здорових дітей, на рівні з усіма.

"Вони дуже просили тренерів, щоб мене не виділяли серед інших. Адже діти можуть по-різному реагувати на таку проблему, як у мене, – пригадує плавець. – Звісно, було важкувато, тому що в мене є певні обмеження. Але завдяки тренерам і батькам – все вдавалося".

Батькам він вдячний і за те, що не дозволяли почуватися неповноцінним. Мама – вчитель початкових класів у харківській школі №99. Вона в родині "відповідала" за освітню складову – щоб єдиний син не виріс двієчником.

"Завдяки мамі школу я закінчив з гарними оцінками, – розповідає Максим. – А плавання – це більше батькова заслуга. Він мене возив на тренування, допомагав, налаштовував. Коли було важко, нагадував: якщо поставив собі ціль, то потрібно "землю рити" заради її досягнення. Він все робив для мене. Тому у нас з ним дуже сильний зв’язок".

Ледь не розпрощався із кар’єрою

Через хворобу хлопець думав уже розпрощатися із професійною спортивною кар’єрою, але йому вчасно запропонували приєднатися до паралімпійського руху.

В Ріо-де-Жанейро Крипак виграв медаль у кожній з восьми дисциплін, в яких змагався.

Нагород могло б бути більше, але наш спортсмен може плавати тільки трьома стилями – вільним, батерфляєм і на спині. Брас йому не підкорився через фізичні особливості.

"Не очікував, що це трапиться так швидко. Боявся, що поки не готовий, – зізнається Максим. – Досі повністю не можу усвідомити всю ситуацію. Хоча мету перемогти, як завжди, перед собою ставив".

Його секрет – це підтримка і віра в нього рідних, тренерів, друзів, усіх, хто був поруч. Без них, каже спортсмен, такого результату досягнути було б неможливо.

Вже зараз хлопець будує плани на Токіо-2020 – показати своє найкраще плавання.

"А якого кольору будуть медалі, – каже, – не тільки від мене залежить. Суперники теж вдосконалюються і прогресують".

Своїм головним конкурентом на доріжці Максим називає партнера по збірній Дениса Дуброва, який в Ріо також виборов 8 медалей.

"Я з Дубровим хоч і дружу, але дуже сильно його боюся, – розказує він. – Адже Денис – надзвичайно сильний спортсмен. Просто, на цій Паралімпіаді мені пощастило трішки більше".

За свої успіхи на бразильській Паралімпіаді Максим Крипак отримав гідну винагороду від держави. Загалом – 278 тисяч доларів (по 40 тисяч за золото і по 26 – за срібло).

Всі ці кошти, за словами паралімпійця, витратить так, як скажуть батьки.

"Батьки – це мій пріоритет. Я зажди буду їм допомагати. Адже скільки вони вклали у мене фінансів, скільки зазнали душевних витрат – неможливо порахувати. Тож буду намагатися компенсувати", – говорить вдячний син.

Він обіцяє тренуватися ще більш завзято і наполегливо – щоб і надалі на весь світ показувати силу нашої країни.

"Я дуже люблю Україну, – каже паралімпійський чемпіон. – І дуже хочу, щоб нарешті скінчилася війна. Щоб хлопцям більше не потрібно було ризикувати життям, захищаючи нас. В нинішній ситуації усім нам складно морально, важко досягти своїх цілей. Але я робитиму все від себе належне, щоб прославляти державу. Допоки вистачатиме здоров’я".

Ярина Матло

Народилася: 23 жовтня 1990

Здобутки в Ріо: срібло у плаванні

Діагноз: ураження зору

Мотивує до перемог: звичка доводити справу до кінця

 

Їй пропонували піти ва-банк: все або нічого, повноцінний зір або тотальна сліпота. Ярина Матло відмовилася – каже, не настільки ризикова людина.

Вона – інвалід дитинства. Діагноз – слабкозорість – їй поставили ще у дошкільному віці. Років з 15-ти, розповідає, ситуація доволі критична – зір продовжує невпинно погіршуватися.

Тож двічі на рік спортсменка змушена переривати напружені тренування, щоб пройти курс реабілітації. Медики наполягають – лише таким лікуванням можна призупинити прогрес хвороби.

Розвиток науки і технологій, каже Ярина, йде повз неї. Але вона продовжує вірити, що варіант вирішення її проблеми вдасться знайти у майбутньому.

На зборах про дефекти забуваєш

Нині ж дівчина просить не ображатися, якщо вона раптом когось не впізнала. Значить – просто не побачила, хоч і пройшла зовсім поруч.

"Лише на зборах, – розповідає вона, – коли навколо інші люди з проблемами зору чи спортсмени-візочники, почуваєшся цілком повноцінною людиною. Там про дефекти забуваєш".

У жодному разі, на тверде переконання Ярини, не можна розділяти людей з особливими потребами і людей здорових:

"Я була свідком ситуації, коли таксист відмовився везти людину на візку. Сказав, що візок може подряпати машину. Це дико, адже у всіх людей однакові серце і душа".

Раніше, зізнається плавчиня, навіть її друзі дивно реагували, коли вона їм розповідала про свого товариша без рук, але зараз ситуація потихеньку змінюється. Таких людей сприймають з повагою і навіть гордістю – що не сидять вдома, працюють, досягають результату.

Якщо починаю справу – зобов’язана довести до кінця

Ярина Матло знайшла себе у плаванні. Спортом почала займатися у першому класі. З того часу, як сама говорить, "з сонечком прокидалася і з сонечком лягала спати".

За наполегливу працю зрештою отримала винагороду. На Паралімпіадах в Пекіні і Лондоні вихованка рівненського тренера Ольги Палюх виборола бронзові медалі, а в Ріо-де-Жанейро стала вже срібною призеркою на 100-метрівці на спині.

Каже, якщо результат покращився, то є сенс тренуватися й далі:

"Ви знаєте, мотивації як такої у мене немає. Але є почуття відповідальності. Якщо я починаю справу, то зобов’язана довести її до кінця – попри втому і травми".

Спорт – єдине джерело доходу для Ярини.

"Але я розумію, – каже вона, – що це не навіки. Тому здобула освіту".

Спершу опанувала "банківську справу", але з часом зрозуміла – не її це. Тому отримала ще й фах "фізична реабілітація".

"Я часто прошу у свого масажиста зробити мені "плановий техогляд". Лікарі, фізіотерапевти, реабілітологи дійсно піднімають людей на ноги. Спорт – це пекельна праця. І я буду рада допомогти комусь робити те, що сьогодні допомагають робити мені", – пояснила свій вибір Ярина.

Хоч у спорті вона представляє Рівне, живе сьогодні в Маріуполі. Переїхала туди до свого молодого чоловіка – плавця, 5-разового призера Паралімпійських ігор Данила Чуфарова.

Вони разом вже 8 років. На пару борються за права людей з інвалідністю.

Роман Павлик

Народився: 1 грудня 1983

Здобутки в Ріо: срібло і бронза у легкій атлетиці

Діагноз: дитячий церебральний параліч

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

 

Лікарі давали йому мізерні шанси на виживання – казали мамі, що надія є хіба що на Бога. Одразу після народження немовля помістили в реанімаційний інкубатор. Самостійно дихати Ромчик почав тільки на третій день!

Більше місяця мама з дитиною провели у лікарні. Новонародженому поставили діагноз – дитячий церебральний параліч. Якихось конкретних причин медики не назвали, адже вагітність проходила нормально.

Хвороба спричинила серйозні ускладнення. З дитинства Роман взагалі не чує на одне вухо, має проблеми з іншим – тож змушений користуватися слуховим апаратом.

Крім того, зовсім ослаб імунітет – виснажений організм майже не боровся проти недуг.

"Іноді просто до відчаю доходило: вийде на вулицю – захворіє, сидить дома – все одно хворіє", – пригадує мама Ольга Миколаївна.

Міг пекти пиріжки, але обрав спорт

Хвороби відступили тільки тоді, коли Роман почав займатися спортом. У спец-інтернаті, де навчався хлопчик, працювала секція легкої атлетики. Тренер Олександр Якубовський практично з перших занять зумів розгледіти потенціал.

Виявилося, що в Романа від природи чудові дані для бігу. Як розповідають тренери, сьогодні у нього 45-й розмір стопи і дуже довгі пальці – завдяки цьому він біжить м’яко і, водночас, потужно. До того ж, він дуже дисциплінований – до своєї професії ставиться вкрай відповідально.

Роман Павлик остаточно визначився зі своїм спортивним майбутнім вже після закінчення школи.

Однак, батьки наполягли, щоб він опанував ще й більш звичну, "робітничу" професію. Тому в ПТУ він вивчився на пекаря. Каже, якби не відібрався до збірної України, то пішов би пекти хліб і пиріжки.

"Але я дуже хотів поїздити по світу, подивитися, як люди живуть, – розповідає легкоатлет, – тому почав дуже серйозно тренуватися. І не шкодую про свій вибір. Я укріпив здоров’я і забезпечив своє майбутнє. Спорт – це моє життя, моя реалізація".

З 2004-го року він – член збірної України. Виступає у класі спортсменів з найбільш важкими ураженнями ДЦП. Рідні і близькі безмежно ним пишаються – адже із жодних змагань він не повертався без медалі.

Найбільші перемоги в кар’єрі – золото Паралімпійських ігор в Пекіні (у бігу на 100 і 400 метрів) і в Лондоні (біг на 200м і стрибки в довжину).

В Ріо-де-Жанейро в його активі ще дві нагороди: срібло в бігу на його улюбленій дистанції 400 метрів та бронза у стрибках в довжину.

"Дякувати Богу, приїхав з медалями. Бо без них немає сенсу повертатися додому. Хотілося краще виступити, але загалом – я задоволений", – підбив підсумки Паралімпіади в Бразилії наш спортсмен.

Більшість заробленого витрачаю на лікування

У Львові за Романа Павлика уболівала велика родина – мама з татом, сестра, дід та баба. Вони живуть усі разом – в квартирі, яку Роман зумів купити в кредит на зароблені спортом гроші.

Хоча більшу їх частину він змушений витрачати на лікування – фармакологію і курси реабілітації. В міру можливостей, підтримує і батьків.

Заради них продовжує наполегливо тренуватися п’ять-шість днів на тиждень. У вихідні, окрім домашніх клопотів, дозволяє собі і трохи відпочинку – зустрітися з друзями, порибалити, погуляти вулицями Львова.

Він любить ходити до кінотеатрів, слухати музику, читати газети. Роман живе життям звичайного українця. Тільки досягти цього йому вдалося надзвичайними зусиллями.



powered by lun.ua