Цена Медали. История паралимпийских чемпионов в Рио. Часть 6

Четверг, 27 октября 2016, 12:00

Підготувала Роксана Касумова

Ірина Гусєва

Народилася: 5 серпня 1987

Здобутки в Ріо: срібло у дзюдо

Діагноз: ураження зору

Мотивують до перемог: рідні і близькі

 

5 серпня 1987 року у рівненської родини Гусєвих народилися одразу дві дівчинки – сестрички-близнючки Іра і Катерина. В майбутньому обидві стали видатними дзюдоїстками.

Пологи відбувалися дуже важко. Після народження дівчатка довго лежали в реанімаційному відділенні для немовлят. В дитинстві часто хворіли.

Одна з перенесених вірусних інфекцій спричинила серйозні ускладнення: в Ірини почав стрімко погіршуватися зір, у Каті – слух.

"Зараз одне око взагалі не бачить. В іншому, дякувати Богу, зір іще зберігається", – розказує Ірина Гусєва.

Близнюки швидко навчилися допомагати одна одній. Коли Іра, наприклад, не впізнавала когось з однокласників, сестра одразу приходила на порятунок.

"Катя стала моїми очима, а я – її вухами. За час навчання ніхто так і не розгадав нашу таємницю", – розповіла Ірина.

За словами їх тата, дівчата крізь все життя ішли разом: в дитинстві спали в одному ліжечку, у школі сиділи за однією партою, обрали один вид спорту – дзюдо.

Підтримку сестри відчувала навіть за океаном

Ірина зізнається, спершу в сім’ї не зрозуміли їх вибору. Адже дзюдо – жорстка боротьба.

"Батьки спочатку навіть не усвідомлювали, що це за вид спорту. Доводилося показувати прийоми, наочно знайомити з тонкощами дзюдо", – каже спортсменка.

Сестри Гусєви у дзюдо з 12-ти років. За цей час виграли купу медалей, але й отримали не менше травм. Батько по черзі водив доньок до лікарні.

"Коли медики дивувалися – мовляв, ви ж цю дівчинку вже нещодавно приводили – тато пояснював, що у нього дві такі", – усміхається Ірина.

Останні півтора роки вона боролася з травмою правого плечового суглоба. На лікування просто не вистачало часу – адже потрібно було пройти кваліфікацію на Паралімпійські ігри і підготуватися до виступу в Ріо.

Незадовго до Ігор, щойно з’явилася можливість, їй зробили три операції на плечі. В Бразилії рівненська дзюдоїстка боролася з блокадою проти болю. Тому, каже, і виступила гірше, ніж розраховувала.

"Також, вірогідно, не зовсім правильно налаштувалася психологічно, – зізнається Ірина. – У фіналі я програла суперниці, яку раніше перемагала, тому що десь помилилася технічно і тактично. Отже своїм виступом не задоволена. Хоча взагалі срібло – це добре як для дебютної Паралімпіади. У Токіо, звісно, хочу вже золото".

Чимала частина цієї медалі, за словами Іри, належить її сестрі Каті, яка сама є чемпіонкою Дефліпійських ігор (аналог Олімпіади для спортсменів з вадами слуху): "Вона завжди зі мною, допомагає тренуватися, виступає спаринг-партнером. Її підтримку я відчувала навіть на такій величезній відстані, за океаном".

Її найбільший мотиватор у спорті – батьки. Говорить, займалася і перемагала – для них.

"Коли я вперше виграла медаль, – згадує Ірина, – і привезла її батькам, то відчула, як сильно вони мною пишаються!".

Вона сама мріє створити сім’ю, реалізуватися як мама. Розповідає, нарешті знайшла людину, яка її розуміє і підтримує. Разом буде легше іти по життю.

Ірина Гусєва намагається жити повноцінно. Вона може самостійно себе обслуговувати, не має особливих проблем в побуті.

Водночас, розповідає, проблеми повністю незрячих людей залишаються на задньому плані, та й бентежить ставлення до людей з особливими потребами.

"Якось після футбольного матчу між "Карпатами" і "Динамо" люди на візках чекали на зірок київського клубу, – пригадує Ірина. – Коли гравці вийшли з роздягальні, супроводжуючі попросили їх підійти до інвалідів. Погодилися чомусь лише іноземці, а українські футболісти просто сіли в автобус. Тож – нам є, до чого прагнути".

Сергій Кліпперт

Народився: 31 березня 1989

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: слабкозорість

Мотивує до перемог: кохана дівчина Ніна

 

Машина збила 6-річного хлопчика просто посередині пішохідного переходу. Прийшов до тями він уже в лікарні – з численними переломами і забоями.

Від більшості травм Сергій з часом оговтався, але після аварії він почав втрачати зір.

З віком хвороба тільки прогресує. Чоловік постійно шукає варіанти для лікування, але поки що марно. В Україні, принаймні, зір йому повернути не можуть.

Кліпперт народився у Слов’янську Донецької області. У цьому ж місті ходив до спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для сліпих і слабкозорих. Вже у другому класі опинився у секції плавання і поступово прив’язався до спорту.

"В школі я вчився разом з іншими членами збірної України – Олександром Мащенком і Віктором Смирновим, – розповів Сергій. – Сашко першим почав займатися спортом, а поступово і ми підтягнулися".

Першими тренерами для нього стали Андрій і Світлана Казначеєви. Це тренерське подружжя виховало багатьох паралімпійських чемпіонів.

Говорять, підготовка спортсменів з особливими потребами не дуже відрізняється від підготовки здорових плавців: "Є, звичайно, своя специфіка, певна корекція тренувального процесу, зважаючи на травму спортсмена. Але ми не винаходимо велосипед.

Намагаємося, щоб наші підопічні відчували себе повноцінними. Щоб витримували ті ж навантаження, виконували ті ж вправи і ні в чому не поступалися здоровим. І великий плюс, коли вони самі це усвідомлюють".

Чемпіон-дев’ятикласник

Своє перше паралімпійське золото Сергій Кліпперт здобув у 15 років. Дев’ятикласник з Донеччини став наймолодшим серед усіх чемпіонів Афін.

З часом він переїхав до Києва, де займається у Ніни Кожух, тренера олімпійської чемпіонки Яни Клочкової. До Бразилії на рахунку 27-річного спортсмена було загалом вже 10 паралімпійських медалей.

Золоту нагороду Ріо на 100-метрівці на спині Сергій виборов у напруженій боротьбі з представником Азербайджану Романом Салієм. Українець програв старт і зумів випередити конкурента лише на останніх метрах дистанції. Перемога Кліпперта стала несподіванкою, адже у кваліфікації він плив ці 100 метрів майже на 2 секунди довше.

Першою з тріумфом його привітала дівчина Ніна. "Було більше емоцій, ніж слів, – розповів Сергій. – Вона у мене любить поплакати. Навіть коли все добре".

Вони познайомилися завдяки спорту. "Я плавав з її братом – він нас і познайомив, – ділиться історією кохання паралімпійський чемпіон. – З часом – зійшлися".

Бачаться вони рідше, ніж хотілося б. Сергій постійно на зборах, а Ніна зараз тимчасово живе в Англії, в місті Бірмінгем. Вона пише докторську і паралельно викладає в місцевому університеті. Попереду – ще рік розлуки.

Максим Крипак

Народився: 23 травня 1995

Здобутки в Ріо: 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: віра в нього рідних і колег

 

Максим Крипак став одним з головних героїв XV літніх Паралімпійських ігор. 21-річний харків’янин виборов одразу 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні. Це – найкращий результат серед усіх українських спортсменів та другий загалом на іграх. І це при тому, що до паралімпійської збірної він потрапив лише минулого року.

Максим – інвалід дитинства. Він народився з проблемною правою ногою – вона у нього значно коротша, ніж ліва.

"До того ж, ступню зовсім не відчуваю, – каже Максим. – Ходжу я самостійно, але з дискомфортом. Постійно відчуваю біль".

Плаванням почав займатися за порадою лікарів-ортопедів, адже проблеми з ногою почали давати ускладнення і на спину. Втім, батьки наполягли, щоб їх син плавав у секції для здорових дітей, на рівні з усіма.

"Вони дуже просили тренерів, щоб мене не виділяли серед інших. Адже діти можуть по-різному реагувати на таку проблему, як у мене, – пригадує плавець. – Звісно, було важкувато, тому що в мене є певні обмеження. Але завдяки тренерам і батькам – все вдавалося".

Батькам він вдячний і за те, що не дозволяли почуватися неповноцінним. Мама – вчитель початкових класів у харківській школі №99. Вона в родині "відповідала" за освітню складову – щоб єдиний син не виріс двієчником.

"Завдяки мамі школу я закінчив з гарними оцінками, – розповідає Максим. – А плавання – це більше батькова заслуга. Він мене возив на тренування, допомагав, налаштовував. Коли було важко, нагадував: якщо поставив собі ціль, то потрібно "землю рити" заради її досягнення. Він все робив для мене. Тому у нас з ним дуже сильний зв’язок".

Ледь не розпрощався із кар’єрою

Через хворобу хлопець думав уже розпрощатися із професійною спортивною кар’єрою, але йому вчасно запропонували приєднатися до паралімпійського руху.

В Ріо-де-Жанейро Крипак виграв медаль у кожній з восьми дисциплін, в яких змагався.

Нагород могло б бути більше, але наш спортсмен може плавати тільки трьома стилями – вільним, батерфляєм і на спині. Брас йому не підкорився через фізичні особливості.

"Не очікував, що це трапиться так швидко. Боявся, що поки не готовий, – зізнається Максим. – Досі повністю не можу усвідомити всю ситуацію. Хоча мету перемогти, як завжди, перед собою ставив".

Його секрет – це підтримка і віра в нього рідних, тренерів, друзів, усіх, хто був поруч. Без них, каже спортсмен, такого результату досягнути було б неможливо.

Вже зараз хлопець будує плани на Токіо-2020 – показати своє найкраще плавання.

"А якого кольору будуть медалі, – каже, – не тільки від мене залежить. Суперники теж вдосконалюються і прогресують".

Своїм головним конкурентом на доріжці Максим називає партнера по збірній Дениса Дуброва, який в Ріо також виборов 8 медалей.

"Я з Дубровим хоч і дружу, але дуже сильно його боюся, – розказує він. – Адже Денис – надзвичайно сильний спортсмен. Просто, на цій Паралімпіаді мені пощастило трішки більше".

За свої успіхи на бразильській Паралімпіаді Максим Крипак отримав гідну винагороду від держави. Загалом – 278 тисяч доларів (по 40 тисяч за золото і по 26 – за срібло).

Всі ці кошти, за словами паралімпійця, витратить так, як скажуть батьки.

"Батьки – це мій пріоритет. Я зажди буду їм допомагати. Адже скільки вони вклали у мене фінансів, скільки зазнали душевних витрат – неможливо порахувати. Тож буду намагатися компенсувати", – говорить вдячний син.

Він обіцяє тренуватися ще більш завзято і наполегливо – щоб і надалі на весь світ показувати силу нашої країни.

"Я дуже люблю Україну, – каже паралімпійський чемпіон. – І дуже хочу, щоб нарешті скінчилася війна. Щоб хлопцям більше не потрібно було ризикувати життям, захищаючи нас. В нинішній ситуації усім нам складно морально, важко досягти своїх цілей. Але я робитиму все від себе належне, щоб прославляти державу. Допоки вистачатиме здоров’я".

Ярина Матло

Народилася: 23 жовтня 1990

Здобутки в Ріо: срібло у плаванні

Діагноз: ураження зору

Мотивує до перемог: звичка доводити справу до кінця

 

Їй пропонували піти ва-банк: все або нічого, повноцінний зір або тотальна сліпота. Ярина Матло відмовилася – каже, не настільки ризикова людина.

Вона – інвалід дитинства. Діагноз – слабкозорість – їй поставили ще у дошкільному віці. Років з 15-ти, розповідає, ситуація доволі критична – зір продовжує невпинно погіршуватися.

Тож двічі на рік спортсменка змушена переривати напружені тренування, щоб пройти курс реабілітації. Медики наполягають – лише таким лікуванням можна призупинити прогрес хвороби.

Розвиток науки і технологій, каже Ярина, йде повз неї. Але вона продовжує вірити, що варіант вирішення її проблеми вдасться знайти у майбутньому.

На зборах про дефекти забуваєш

Нині ж дівчина просить не ображатися, якщо вона раптом когось не впізнала. Значить – просто не побачила, хоч і пройшла зовсім поруч.

"Лише на зборах, – розповідає вона, – коли навколо інші люди з проблемами зору чи спортсмени-візочники, почуваєшся цілком повноцінною людиною. Там про дефекти забуваєш".

У жодному разі, на тверде переконання Ярини, не можна розділяти людей з особливими потребами і людей здорових:

"Я була свідком ситуації, коли таксист відмовився везти людину на візку. Сказав, що візок може подряпати машину. Це дико, адже у всіх людей однакові серце і душа".

Раніше, зізнається плавчиня, навіть її друзі дивно реагували, коли вона їм розповідала про свого товариша без рук, але зараз ситуація потихеньку змінюється. Таких людей сприймають з повагою і навіть гордістю – що не сидять вдома, працюють, досягають результату.

Якщо починаю справу – зобов’язана довести до кінця

Ярина Матло знайшла себе у плаванні. Спортом почала займатися у першому класі. З того часу, як сама говорить, "з сонечком прокидалася і з сонечком лягала спати".

За наполегливу працю зрештою отримала винагороду. На Паралімпіадах в Пекіні і Лондоні вихованка рівненського тренера Ольги Палюх виборола бронзові медалі, а в Ріо-де-Жанейро стала вже срібною призеркою на 100-метрівці на спині.

Каже, якщо результат покращився, то є сенс тренуватися й далі:

"Ви знаєте, мотивації як такої у мене немає. Але є почуття відповідальності. Якщо я починаю справу, то зобов’язана довести її до кінця – попри втому і травми".

Спорт – єдине джерело доходу для Ярини.

"Але я розумію, – каже вона, – що це не навіки. Тому здобула освіту".

Спершу опанувала "банківську справу", але з часом зрозуміла – не її це. Тому отримала ще й фах "фізична реабілітація".

"Я часто прошу у свого масажиста зробити мені "плановий техогляд". Лікарі, фізіотерапевти, реабілітологи дійсно піднімають людей на ноги. Спорт – це пекельна праця. І я буду рада допомогти комусь робити те, що сьогодні допомагають робити мені", – пояснила свій вибір Ярина.

Хоч у спорті вона представляє Рівне, живе сьогодні в Маріуполі. Переїхала туди до свого молодого чоловіка – плавця, 5-разового призера Паралімпійських ігор Данила Чуфарова.

Вони разом вже 8 років. На пару борються за права людей з інвалідністю.

Роман Павлик

Народився: 1 грудня 1983

Здобутки в Ріо: срібло і бронза у легкій атлетиці

Діагноз: дитячий церебральний параліч

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

 

Лікарі давали йому мізерні шанси на виживання – казали мамі, що надія є хіба що на Бога. Одразу після народження немовля помістили в реанімаційний інкубатор. Самостійно дихати Ромчик почав тільки на третій день!

Більше місяця мама з дитиною провели у лікарні. Новонародженому поставили діагноз – дитячий церебральний параліч. Якихось конкретних причин медики не назвали, адже вагітність проходила нормально.

Хвороба спричинила серйозні ускладнення. З дитинства Роман взагалі не чує на одне вухо, має проблеми з іншим – тож змушений користуватися слуховим апаратом.

Крім того, зовсім ослаб імунітет – виснажений організм майже не боровся проти недуг.

"Іноді просто до відчаю доходило: вийде на вулицю – захворіє, сидить дома – все одно хворіє", – пригадує мама Ольга Миколаївна.

Міг пекти пиріжки, але обрав спорт

Хвороби відступили тільки тоді, коли Роман почав займатися спортом. У спец-інтернаті, де навчався хлопчик, працювала секція легкої атлетики. Тренер Олександр Якубовський практично з перших занять зумів розгледіти потенціал.

Виявилося, що в Романа від природи чудові дані для бігу. Як розповідають тренери, сьогодні у нього 45-й розмір стопи і дуже довгі пальці – завдяки цьому він біжить м’яко і, водночас, потужно. До того ж, він дуже дисциплінований – до своєї професії ставиться вкрай відповідально.

Роман Павлик остаточно визначився зі своїм спортивним майбутнім вже після закінчення школи.

Однак, батьки наполягли, щоб він опанував ще й більш звичну, "робітничу" професію. Тому в ПТУ він вивчився на пекаря. Каже, якби не відібрався до збірної України, то пішов би пекти хліб і пиріжки.

"Але я дуже хотів поїздити по світу, подивитися, як люди живуть, – розповідає легкоатлет, – тому почав дуже серйозно тренуватися. І не шкодую про свій вибір. Я укріпив здоров’я і забезпечив своє майбутнє. Спорт – це моє життя, моя реалізація".

З 2004-го року він – член збірної України. Виступає у класі спортсменів з найбільш важкими ураженнями ДЦП. Рідні і близькі безмежно ним пишаються – адже із жодних змагань він не повертався без медалі.

Найбільші перемоги в кар’єрі – золото Паралімпійських ігор в Пекіні (у бігу на 100 і 400 метрів) і в Лондоні (біг на 200м і стрибки в довжину).

В Ріо-де-Жанейро в його активі ще дві нагороди: срібло в бігу на його улюбленій дистанції 400 метрів та бронза у стрибках в довжину.

"Дякувати Богу, приїхав з медалями. Бо без них немає сенсу повертатися додому. Хотілося краще виступити, але загалом – я задоволений", – підбив підсумки Паралімпіади в Бразилії наш спортсмен.

Більшість заробленого витрачаю на лікування

У Львові за Романа Павлика уболівала велика родина – мама з татом, сестра, дід та баба. Вони живуть усі разом – в квартирі, яку Роман зумів купити в кредит на зароблені спортом гроші.

Хоча більшу їх частину він змушений витрачати на лікування – фармакологію і курси реабілітації. В міру можливостей, підтримує і батьків.

Заради них продовжує наполегливо тренуватися п’ять-шість днів на тиждень. У вихідні, окрім домашніх клопотів, дозволяє собі і трохи відпочинку – зустрітися з друзями, порибалити, погуляти вулицями Львова.

Він любить ходити до кінотеатрів, слухати музику, читати газети. Роман живе життям звичайного українця. Тільки досягти цього йому вдалося надзвичайними зусиллями.



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде