20364 перегляди
Понеділок, 4 червня 2018, 07:00

Велика територія, обнесена "колючкою", розмістилася в Харкові між станціями метро "Холодна гора" та "Південий вокзал". За старою звичкою харків’яни називають це місце СІЗО, але у 2014 році його реорганізували в установу виконання покарань №27.

Некомфортне відчуття виникає в людини "з волі" одразу, коли за нею зачиняють важкі залізні двері, а в ніс б’є специфічний запах.

Це місце має свою моторошну історію. Відкрита у 1848 році в’язниця бачила чимало заарештованих та розстрілів. "Найвищу міру покарання" тут приводили у виконання до 1970-х років.

Зараз установі доводиться приймати скандальних особистостей. Таких, як одіозна екс-голова Слов’янська Неля Штепа, підозрювані в скоєнні смертельного ДТП в Харкові Олена Зайцева та Геннадій Дронов. "Куди ж, якщо не до нас?", – кажуть працівники.

"Українська правда" побувала в колишньому СІЗО і дізналася, хто такі "першоходи", що таке "кознокрадка" і де розташована "кукушка".

Першоходи

Зараз у колишньому СІЗО утримуються й ті, хто ще не отримав вироку суду, й такі, хто вже відбуває покарання. Сюди поміщають лише "першоходів" – ув'язнених, які опинилися за решіткою вперше за злочини середньої тяжкості або тяжкі.

Станом на кінець травня 2018 року тут перебувають 1830 людей за максимальної наповненості 2400. У штаті – 420 працівників.

На великій території розташовано кілька корпусів, де утримують ув’язнених і підозрюваних. Спілкуватися з тими, хто ще під слідством й утримується в ізоляторі, заборонено. До таких арештантів приставляють лише досвідчених працівників.

Саме в ізоляторі, куди нас не пустили, утримували Нелю Штепу. Зараз там перебувають Олена Зайцева та Геннадій Дронов.

Робітники установи вже давно стомилися від запитань про відомих на всю Україну "мешканців" колишнього СІЗО. Лише повторюють: усі арештанти для них однакові, незалежно від статусу на свободі, а розголос іншої інформації заборонений.   

Залізними сходами підіймаймося на другий поверх корпусу, де живуть засуджені, які працюють у відділі господарського забезпечення ізолятора. У маленькому бетонному дворі гучно грає музика, двері в камери відкриті, ліжка застелені й пусті, телевізори в кімнатах вимкнені.

 
Вдень ніхто з них не перебуває в кімнаті – всі працюють в ізоляторі: на кухні, котельній чи різноробочими

Вдень ніхто з них не перебуває в кімнаті – всі працюють в ізоляторі: на кухні, котельній чи різноробочими.

За свою роботу ув’язнені отримують мінімальну заробітну плату – 3700 гривень і мають змогу відсилати її близьким. У руки їм грошей не видають.

Зухвалі втікачі

Як і в будь-якому колективі, серед засуджених виникають сварки. Однак, кажуть працівники установи, масових бійок і поножовщини, які показують у фільмах, не трапляється.

– Звісно, конфлікти серед засуджених бувають усюди. Закритий простір, спека, напружена атмосфера. Але вони тут інші, ніж на свободі між двома незнайомими людьми, – говорить заступник начальника установи Дмитро Холод.

Вони кричать, ображають один одного словами, максимум – штовханина або наставлять синців. Але це припиняють їхні ж співкамерники. Ув’язнені цінують те, що вони можуть перебувати разом, у них своя мікрогрупа. А якщо вже щось серйозне, що доходить до виклику оперативної групи, то людей одразу розміщають по різних камерах, вони про це знають.

Щоби працювати з прибулими було легше, з ними спілкуються психологи. Серед проблемних ув’язнених є кілька категорій: схильні до втечі, членоушкодження, нападу на співробітників та суїциду.

 
Серед проблемних ув’язнених є кілька категорій: схильні до втечі, членоушкодження, нападу на співробітників та суїциду

Спроб вбити себе чи завдати шкоди тюремникам тут не було давно. Хоча, як кажуть працівники установи, виготовити колючо-ріжучий предмет навіть в ізоляції – не проблема. Тому речі ув’язнених ретельно перевіряють, коли вони прибувають в ізолятор.

Охочі випробувати долю й опинитися на свободі раніше закінчення терміну покарання зрідка, але дають про себе знати.

– Це сумна сторінка в нашій історії, але не секрет. У 2006 році була дуже зухвала втеча росіянина Дмитра Четвертухіна. Він був заарештований за контрабанду наркотиків. Його знайшли в Росії через п’ять років, – каже Дмитро Холод і пригадує ще одну втечу у 2008 році.

Ув’язнений Олександр Замазій (його обвинувачували в бандитизмі, викраденні людини, зберіганні зброї – УП) під час прогулянки напав на співробітника із заточкою, вискочив на дах прогулянкового дворика, спустився по газовій трубі й перестрибнув через паркан. Але він був неабияк підготований фізично.

Наприкінці березня цього року з установи втік Олександр Яровий, що потрапив за решітку через викрадення автомобіля. Через тиждень його знайшли й заарештували в будинку матері.

Також пенітенціарники якось припинили підготовку "класичної" спроби втечі: один з ув'язнених робив підкоп.

"Довічники"

Наймоторошнішим місцем усієї установи людині "з волі" видається сектор максимального рівня безпеки. Раніше тут утримувалися довічно ув’язненні.

Цього року його ліквідували, але в секторі все ще перебувають семеро чоловіків. Це або люди, чиї вироки не набули чинності, або "транзитні", які очікують переправлення в інші міста.

Ми приходимо саме тоді, коли їх вивели на прогулянку. Протягом години ув’язнені ходять по невеликій камері – схожій на ту, у якій живуть, тільки замість даху тут – решітка, а стіни вибілені. Два обов’язкових атрибути – турнік і лавка.

 
Наймоторошнішим місцем усієї установи людині "з волі" видається сектор максимального рівня безпеки. Раніше тут утримувалися довічно ув’язненні

Питаю дозволу і дістаю фотоапарат.

– Кого там фотографують? – кричить мені з кімнати для прогулянок ув’язнений.

– Багато будеш знати, скоро зістаришся! – суворим голосом відповідає йому тюремник, хоча посміхається. Без гумору на цій роботі важко.

 
 
Протягом години ув’язнені ходять по невеликій камері – схожій на ту, в якій живуть, тільки замість даху тут – решітка, а стіни вибілен

Доступ до сектору максимального рівня безпеки мають лише окремі співробітники. Камери тут сильно різняться від інших. Тісні, розраховані на дві людини, з туалетом при самому вході. На дверях – електрозамки.

Начальником блоку "довічників" був Микола Миколайович – міцний чоловік із сивим волоссям і незворушним обличчям. Він і досі відповідальний за тих, хто сюди прибуває.

– Нікого з ув’язнених я ніколи не боявся, ніхто мені не погрожував, – запевняє чоловік. Він намагається пригадати, історії яких його в’язнів були наймоторошнішими.

У 2010 році на Олексіівці (спальний район Харкова – УП) хлопець розстріляв поліцейського, зараз він тут. Ще якось у нас був 19-річний хлопець, який отримав довічне ув’язнення. Він ввечері напав на дівчину, зґвалтував, перерізав горло.

Тюремщики кажуть, що з "довічниками" працювати легко це найбільш придатна до життя категорія засуджених, яка покірно чекає на помилування.

Атракціони

Один з "атракціонів" для арештантів – передача заборонених предметів через посилки. Найчастіше їм надсилають мобільні телефони і наркотики.

– У середньому в день ми отримуємо приблизно 80 посилок і стільки ж передач. Цього ж дня все потрібно передивитись і віддати. Колись у відрі з жиром намагались передати 13 мобільних телефонів і гроші.

У принципі, передачі з "сюрпризом" у нас всі оригінальні: заборонені предмети ховають у капцях, консервах, вафлях, зефірках. Стабільно раз на тиждень є така знахідка, – показує "колекцію" з фотографіями передач молодший інспектор Любов Базавлук, яка працює на роздачі вже 16 років.

 
Перед тим, як посилка потрапляє в руки арештанта, працівники відділу пропускають пакунки через спеціальну машину

Перед тим, як посилка потрапляє в руки арештанта, працівники відділу пропускають пакунки через спеціальну машину. На її екрані одразу видно заборонений предмет – він світиться іншим кольором.

Останнім часом арештанти, що прибувають в ізолятор, занадилися провозити заборонені предмети в порожнинах тіла. Їх робітники виявляють за допомогою спеціального пристрою. Він схожий на стілець і пищить, коли на ньому сидить людина, яка намагається приховати наркотики або телефон в анальному отворі.

 
Останнім часом арештанти, що прибувають в ізолятор, занадилися провозити заборонені предмети в порожнинах тіла. Їх робітники виявляють за допомогою спеціального пристрою

На відміну від колоній, в установі виконання покарань немає власного виробництва, отже, додаткових коштів. Тому приміщення хоча і виглядають пристойно, але не надто "по-європейськи". Одна з будівель – закрита через непридатність до проживання.

Єдині місця, що запахом нагадують свободу, – кухня і пекарня. Ув’язнені самостійно випікають хліб – по тисячу буханців на день, готують їжу, розносять сніданки, обіди і вечері по камерах.

– На перше в нас суп, на друге – каша з тушонкою, – перемішує у великому баняку наготовлене переляканий хлопчина.

 
Єдині місця, що запахом нагадують свободу, – кухня і пекарня

"Коні" і Донцова

У дворі установи увагу привертають чорні надписи на стінах – цифри під вікном кожної камери.

– Колись це підгледіли в "Хрестах" (слідчий ізолятор у Санкт-Петербурзі – УП). Цифри – це корпус, пост і номер камери. Щоб тюремник бачив, хто намагається передати "коня", – сміється Дмитро Холод.  "Кінь" – це нитка з вікна у вікно, по якій передають записку. Тюремники "ганяють коней", тобто подібні передачі, "конокрадкою" – палицею. А за допомогою надписів на камерах можна швидко відреагувати на порушення.

 
Тюремники "ганяють коней", тобто подібні передачі, "конокрадкою" – палицею

Вузьким коридором, відкриваючи важкі залізні двері, заходимо до "відділу культури" на одному з поверхів. Це навчальна частина – класи для навчання та бібліотека.

За столами серед стелажів із книгами сидять двоє хлопців. Як тільки відкриваються двері, вони за звичкою вскакують та закладають руки за спину.  Сьогодні юнаки читають газету "Гол". Завідуюча бібліотекою Ірина каже, що останнім часом у підлітків користується популярністю саме періодика про футбол.

– Читають у нас багато. В основному беруть класику і белетристику. Кожного разу, коли я обходжу камери, отримую нові замовлення, – говорить Ірина Грицик.

 
Чоловіки часто цікавляться книжками з історії, найпопулярніші серед жінок – детективні романи, на зразок творів Дар'ї Донцової. У цілому, будь-які книжки на полицях не залежуються

Вона каже, що чоловіки часто цікавляться книжками з історії, найпопулярніші серед жінок – детективні романи, на зразок творів Дар'ї Донцової. У цілому, будь-які книжки на полицях не залежуються.

Ірина Грицик показує найцінніші екземпляри тюремної бібліотеки – книжки 80-х років позаминулого сторіччя з гербами та раритетні печатки на сторінках. Ці книжки не дають у руки нікому з ув'язнених.

 
 
Ці книжки не дають у руки нікому з ув'язнених

17 і 84

Серед загальної кількості людей станом на травень 2018 року в установі перебувають 116 жінок і 14 підлітків. Інші – чоловіки. Вони утримуються окремо, у різних блоках.

Наймолодшому "жителю" закладу Йосі – 17 років. Його привезли сюди ще два роки тому. Разом із друзями Йося вирішив "провчити" молодих людей, що здалися хлопцям гомосексуалами. Все закінчилося грабежем. У "дорослому" блоці, до речі, відбуває покарання рідний брат Йосі.

Найстаршому в установі 84 роки. Діда підозрюють у співпраці з сепаратистами, і він ще очікує на рішення суду. Загалом колаборантів тут близько 50-ти, хоча у 2014 році нараховувалося приблизно 200 осіб.  

До речі, заручників, яких обмінювали 27 грудня 2017 року, вивозили саме з Харкова. Тоді в установу приїжджали перша віце-спікерка ВР Ірина Геращенко та колишня Уповноважена з прав людини Валерія Лутковська. Вони питали кожного зі списку на обмін: чи згоден він їхати на окуповану територію. Були такі, хто відмовився.

У жіночому блоці появу журналістів сприймають дещо метушливо.

– Піду попереджу. Все ж таки в нас жінки, їм треба підмарафетитися, – каже одна з працівниць і йде до камери.

Тим часом її колега показує гордість установи – кімнату матері і дитини. В останнє тут проживала арештантка – представниця ромів з малям – близько року тому. Зараз кімната з дитячою коляскою і пеленальним столом пустує.

 
Гордість установи – кімната матері та дитини

Йдемо до камери, де вже чекають жінки. Вони вистроїлися біля своїх ліжок і уважно роздивляються "гостей".

Читайте також
300 українських спартанців. Як "Сумрак" виховує нову військову еліту
Шляхи Господні. Чи можуть бути разом Московський і Київський патріархати
У нас найдружніша кімната, сварок взагалі не буває, – розповідає найкомунікабельніша з жінок Ірина. – Я тут з 2016 року. Через 39 днів уже додому. Там на мене чекають двоє діточок, мама, тато.

– Так, ми зараз один одному підходимо, підібралися характером, – додає її подруга по камері Інна.

На питання, як опинилася тут, жінка спокійно відповідає: частина 1 статті 115 (умисне вбивство – УП).

– Так склалася ситуація. Вдома на мене чекають чоловік і донька, але я ще під слідством. Чим тут займаємося? Працюємо, розгадуємо кросворди, читаємо книги. У мене цілий ящик! – із захватом розказує Інна.

– Уважно вивчаємо Кримінальний кодекс… – втручається в нашу бесіду працівник установи.

Кинувши на нього швидкий погляд, Інна продовжує:

– Головне – залишатися людиною. Якщо жінка була доглянутою на свободі, то залишиться такою і тут. Тим паче, що всі умови є: душ, кухня.

 
Головне – залишатися людиною. Якщо жінка була доглянутою на свободі, то залишиться такою і тут

Двоє інших жінок спілкуватися не бажають – тут людям немає чим хизуватися на публіку. Тільки уважно спостерігають за розмовою. Коли наостанок їхні сусідки говорять, що більш за все їм не вистачає свободи, – ті ствердно кивають головою.

Поза залізними дверима камери чекають троє робітниць.

– Я працюю тут уже 16 років. У мене династія: робив дідусь, тато, мама і я прийшла. Знайшла тут чоловіка, –  каже одна з жінок, комендант Тетяна Ковальова. – Десь робота загартовує… Але треба залишатися людиною, ми ж не судді. Вони теж люди.

Найстрашніша історія за час моєї роботи тут – коли у 2004 році сиділи дівчатка за знущання над неповнолітньою: зґвалтування, вбивство. Складніше працювати з підлітками, напевно, аніж із дорослими жінками.

Наостанок "екскурсії" виходимо на "кукушку" – найвищу точку установи, з якої відкривається дивовижний вид на старий центр Харкова.

 

Арештанти, що проходять повз довгим коридором зі старою дерев’яною підлогою, кидають на нас липкі погляди. Зараз у них – година прогулянки, вони саме йдуть у кімнати з решіткою замість неба.

Пейзажі міста тим, хто живе за колючим дротом, давно недоступні.

Читайте також: "В’язниця Леді Ю"

Юлія Ворона, для УП

powered by lun.ua