10 6916 переглядів 531
Середа, 31 жовтня 2018, 04:00

Чоловік у камуфляжі з автоматом заглядає у вікна маршрутки: підліток знімає навушники, пенсіонерка роздратовано відвертається. Військовий подає водію знак: їдьте. До Щастя залишається ще один блок-пост.

30 волонтерів з усієї України, втомлених від праці на будівництві, зустрічають мене, ніби близьку подругу. Вони розмовляють про війну і відповідальність та будують свою країну далеко на Сході.

Будують Україну Разом.

БУР – це волонтерський проект, який з літа 2014 року займається відновленням будинків сімей, постраждалих від війни. За 4 роки волонтери побували в більш ніж 50-ти містах та допомогли 170-ти сім’ям. Нині концепція БУРу розширилася, і тепер він допомагає також багатодітним сім’ям та переселенцям.

"Українська правда" разом із волонтерами БУРу вирушила на Луганщину ремонтувати будинок, зруйнований "Градом". У місце, де аналітики стають шпаклювальниками, дарують одне одному букети з курячих гомілок та полюють на юнацькі спогади своїх батьків.

У пошуках Щастя

Майже нічого в Щасті вже не видає подій 2014-го, коли місто опинилося в першій лінії протистояння між українськими захисниками та окупантами. Блакитно-жовті прапори, намальовані фарбою на будинках. Сліди від обстрілів, подекуди майже ідеально, а де і зовсім неакуратно замазані шпаклівкою. З білбордів серйозно дивиться президент у військовій формі.

Чотири роки тому, влітку, після недовготривалої окупації, українська армія зайняла місто. Проте регулярні обстріли тривали ще два роки. Гинули військові й місцеві мешканці.

Офіційно населення Щастя складає близько 14 тисяч осіб, насправді – більш ніж вдвічі менше. Місцева жителька Віта розповідає, що за останні декілька років повернулися десятки сімей.

– До войны в классе моего сына было больше 30 детей, в 2014-м – только 7, сейчас уже 25 одноклассников, – каже Віта.

Найперше, що кидається в очі в місті: воно пусте. Дорогою з точки А в точку Б можна зустріти кількох пенсіонерів і жінку з візочком. Простір наповнюється галасом і життям, лише коли з десяток учнів місцевої школи між уроками вилітають на спортмайданчик.

 
Майже нічого в Щасті вже не видає подій 2014-го, коли місто опинилося в першій лінії протистояння між українськими захисниками та окупантами
Катерина Есманова

Від центру Щастя до центру окупованого Луганська – всього 15 кілометрів. Нечасто і переважно вночі в місті чутно постріли – лунають автоматні черги. Місцеві навіть по найкоротшому звуку розрізняють зброю і напрямок.

– Якщо йти хвилин 10 по цій дорозі вперед, дійдеш до лінії розмежування, – киває на одну з найбільших місцевих доріг організатор БУРу Іван.

Шаурма, млинці і волонтерство

Центр містечка традиційно малолюдний і охайний. За 10 метрів від міськради в триповерхівці живуть волонтери "Будуємо Україну разом".

Організатори табору в Щасті Макс і Іван познайомилися на минулорічному БУРі.

– Мамі сказав, що їду в Полтаву, – сміється Макс. – А сам поїхав в Авдіївку.

Після закінчення табору хлопці вирішили податися на БУРLAB – школу проектного менеджменту для активних волонтерів. У рамках школи вони вигадували проекти і виграли грант на один із них. Так Іван з Києва і Максим зі Львова привезли першу навчальну програму для молоді в Щастя.

Читайте також
Війна і міф. Що не так зі "звільненням" територій на Сході?
Українські політв'язні в Росії і окупованому Криму: де та в яких умовах тримають бранців Кремля
Ласкаво не просимо. Що дала заборона на в’їзд російських артистів

Іван каже, що, займаючись табором та працюючи на Сході, він ніби "віддає борг".

– У 2014 році, коли був Іловайськ, я саме був у Західній Європі. Мене дуже впрягло, що, поки я тусуюся десь у Ватикані, наших людей складають пачками. Я повернувся в Київ, але відчував, що можу більше вплинути на ситуацію. Так знайшлася можливість поїхати на Схід із ГО "Новий Донбас". Відновлювали школи, працювали з дітьми. Це мене зачепило, так і продовжилося.

Тепер організували і свій табір. Вони називають його "БУР за франшизою". Програма розвитку ООН надала їм стовідсоткове фінансування.

Спроби домовитися з місцевою владою про житло для волонтерів провалилися.

– У ПТУ нам пропонували з волонтера десь 90 грн за ніч. У Львові і Харкові можна нормальні хостели за таку ціну знайти, а не стрьомнєйшего вигляду гуртожиток, де немає жодних умов, – розповідає Іван.

Після цього почалися пошуки самотужки. Хлопці знайшли в інтернеті чотирикімнатну квартиру, виставлену на продаж, і вирішили вмовити господаря поселити в неї 30 людей.

Згодом виявилося, що господар квартири В’ячеслав уже був знайомий з організаторами. Тому без проблем здав їм квартиру і домовився про гарячий душ у місцевому спорткомплексі. Іван розповідає, що В’ячеслав допоміг табору закрити більшість організаційних питань у місті.

 
В’ячеслав допоміг табору закрити більшість організаційних питань у місті
Катерина Есманова

У цій квартирі жила моя мати, перший депутат Щастя, почесний громадянин міста. Людина, яка озеленила місто і свого часу зробила для нього дуже багато. Пішла вона по-геройськи. Коли в будинок потрапив снаряд, хоч квартиру і не зачепило, її серце зупинилося, – пригадує В’ячеслав.

Крім громадської діяльності, він керує спортивним центром у Щасті, а також готує єдину в місті шаурму та авторські млинці, якими за нагоди пригощає волонтерів.

Букет із курячих гомілок і презервативи

Квартира табору – це організований хаос. У двох найбільших кімнатах живуть по десять волонтерів. Вони сплять у спальниках на підлозі, вимощеній карематами.

Там само зберігають і все необхідне на тиждень: наплічники, спортивний одяг, теплі речі і засоби гігієни. Дехто привозить книжки та фотоапарати, хоча у волонтерів залишається мало часу на особисті справи.

У двох менших кімнатах живуть організатори та майстри, які керують процесом будівництва. Загалом – близько 30 людей, кішка і троє дорослих кошенят, за якими всі доглядають.

Щовечора організатори влаштовують для волонтерів культурну програму: проводять кіноперегляди, запрошують музичні гурти і гостей:

У перший тиждень було двоє литовців: актор, письменник і дисидент Аркадіюс Вінокурас і екс-посол Литви Петрас Вайтекунас. Також приїжджав військовий фотограф Анатолій Степанов, – перераховує Іван.

Зайняти абсолютно всіх однією справою складно, тому організатори часом капітулюють:

– Так, ця кімната для розмов на суспільно важливі теми, а ця – Макс показує на двері через коридор, – для ігор і дурощів.

 
Обов’язковий ритуал щовечора – рефлексія. Волонтери діляться враженнями за день, висловлюють зауваження і прохання
стас корда

Волонтери також грають у "таємного друга": щодня треба вигадувати, що дарувати один одному. У пригоді стають місцеві магазини.

– Молоток, букет із курячих гомілок чи фруктів, презервативи, ляльки і дитячі іграшки, копійки. Ліниві підганяли солодощі та їжу, художниці – малюночки і креативні штучки, також дарували обійми, підсрачники і підзатильники, – так майстер Рома, який керує процесом будівництва, згадує незвичайні подарунки з минулих таборів.

Обов’язковий ритуал щовечора – рефлексія. Волонтери діляться враженнями за день, висловлюють зауваження і прохання.

– Хочу подякувати черговим за смачний борщ і млинці, – волонтери завжди відзначають чергових на кухні. Їхня робота стратегічно важлива.

Вибір страв скромний, але поживний: каші, трохи м’яса, суп чи борщ, свіжі овочі, хліб і десерти. Вживання алкоголю в таборі – це табу, за порушення якого слідує пожиттєве вигнання з БУРу.

Розділяй і будуй

На цей раз у табору декілька об’єктів, які ремонтують після обстрілів. Наймасштабніші – квартира в Щасті та будинок у селищі неподалік – Войтовому. У першій половині тижня волонтери також ремонтували дах будинку одного з місцевих жителів та фарбували дитячий майданчик.

У середньому по п’ять людей іде ремонтувати великий об’єкт і малювати мурал. Ще кілька волонтерів беруться за менші об’єкти.

Шестеро організаторів вирішують поточні питання: щоб усім вистачало їжі, будматеріалів, і всі були при роботі. Форсмажори – буденне явище, тому стресостійкість – базова навичка організаторів.

Волонтери, майстри й організатори – люди різного віку, професій та вподобань. Однак конфлікти – це радше рідкість.

– Це журналістка? – чути з кухні, щойно я переступаю поріг квартири. – Йди-но сюди, я тебе обійму! – виходить до мене світловолоса дівчина, яку всі називають Краплинкою.

БУРівці мають чіткий розпорядок дня, однак змусити волонтерів лягти спати неможливо – тут вони самі вирішують, скільки треба відпочивати. Все одно вранці, коли всі починають збиратися, у кімнатах стоїть гвалт, і заснути складно.

Завжди є невелика група людей, яка половину ночі проводить за розмовами. Вони залишаються на кухні, щоб нікому не заважати. Ті, хто малює мурали – майструють трафарети на завтра, інші – обмінюються думками, переживаннями, розповідають про себе.

Для Дзвінки зі Львова цей табір уже шостий:

– На нього приїхала одразу з БУРу в Євсузі, Луганська область, а після Щастя поїду в табір в Олександрію. Загалом, вийшли такі собі волонтерські гастролі на місяць.

Дівчина з коротким каштановим волоссям запевняє, що фізично не втомилася, але рухаючись у такому темпі є ризик втомитися морально.

– Постійно перебуваєш з купою людей і поняття "особистий простір" зникає взагалі. Але, як не дивно, за допомогою тих-таки людей, якихось вечірніх розмов на кухні чи просто обіймів той ресурс швидко поновлюється, – каже Дзвінка.

Для когось Щастя стало точкою перетину минулого і майбутнього. Так сталося з Христиною із Закарпаття.

 
Христина
Катерина есманова

Її тато навчався в Щасті у 80-х роках. Дівчина з дитинства чула історії про найкращі роки татового життя тут.

– Коли батько дізнався, що я їду сюди, попросив знайти його вчителя. Пояснив, де він живе. Ми з БУРівцями розшукували його по всьому місту, і з другої спроби це вдалося. Я спочатку боялася нашої зустрічі: хтозна, як він тепер ставиться до людей із Закарпаття, не факт, що пам’ятає і взагалі живий.

Але вчитель досі в Щасті й одразу пригадав батька волонтерки. Виявилося, що він для чоловіка був одним із найкращих учнів.

– Коли тато навчався, вчитель власноруч будував свій будинок, і тато запропонував йому допомогти. Тепер вони вирішують, хто до кого приїде в гості, – посміхається Христина.

Об’єкт "Віта"

Приблизно о 7-й ранку БУР прокидається. Хто готовий пожертвувати останніми хвилинами сну, біжить на руханку у двір. Вересневе повітря в Щасті прохолодне і чисте, а ранки світлі. Після руханки спати вже не хочеться.

 
 
Їдучи з міста, волонтери залишають за собою відремонтовані будинки, малюнки на стінах, вдячні сім’ї і власні плани на майбутнє
Стас корда

Малесенька кухня не вміщує всіх охочих поснідати, тому волонтери снідають поспіхом, хто де. Вже після 9-ї ранку квартира стає майже порожньою – всі роз’їжджаються по об’єктах.

З пошуком будинків і сімей, де працюватимуть волонтери, допомагає соцслужба міста та активісти. Украй розбитих будинків стає все менше, тож знайти їх неважко. Під час пошуку звертають увагу на активність сім’ї та її погляди: як пояснили волонтери, ремонтувати помешкання українофобів БУРівці не будуть.

Від будинку волонтерів до першого об’єкту "Віта" – 5 хвилин через двори. На об’єкті стає зрозуміло, що Віта – це ім’я хазяйки квартири, яку відбудовують БУРівці. Вона зізнається: не любить згадувати події трирічної давнини.

"Град" прилетів під вікна квартири в лютому 2015-го. Сім’ї Віти не було вдома, вони саме поїхали до батьків в інше селище за декілька днів до цього.

– В квартире сверху прорвало трубы отопления. Месяц нас заливала горячая вода. Что не добило, то залило, – з сумом пригадує Віта.

 
Віта не любить згадувати події трирічної давнини
Катерина есманова

Волонтерів вона сама годує домашнім обідом. На десерт – печиво і чай. БУРівці з досвідом розповідають, що в різні часи волонтери і власники об’єктів не завжди могли подружитися. Діяв той самий стереотип, мовляв, уся Україна ділиться на "сепаратистів" та "бандерівців". Такі оцінки, на жаль, чути і зараз.

Однак це не історія про Віту та її сім’ю. У їхніх діях відчутна справжня вдячність.

– То, что ребята сделали, – это большой труд. Понимаю, там еще много осталось. Морально я не была готова к ремонту. Они приехали в первый раз в апреле, посмотрели, а в августе уже подтвердили. Я была счастлива до слез.

Я відкладаю фотоапарат, вдягаю будівельні рукавиці. Поки майстер Рома пояснює алгоритм дій, волонтерка Оля перфоратором змішує розчин для шпаклювання. У повсякденному житті вона – координаторка проектів у Запоріжжі.

Рома із Заліщиків, за освітою інженер. Між роботою розповідає, що в таборі щасливий. Він вважає, що БУР потрібен перш за все самим волонтерам, особливо молоді, чия свідомість лише формується.

– Кожна історія людини, до якої ми приїжджаємо, унікальна. Це те, заради чого ти хочеш зранку прокидатися і до вечора працювати. Це така наглядність – не новини по телевізору, не чутки, а те, що ти бачиш і переживаєш. Тобі дякують. Зусилля, які вкладаєш, – це набагато менше, ніж хотілося б, але водночас набагато більше, ніж роблять інші.

 
Рома вважає, що БУР потрібен перш за все самим волонтерам, особливо молоді, чия свідомість лише формується
Катерина Есманова

За допомогою розчину і шпателя ми з Олею починаємо вирівнювати стелю. Відверто кажучи, добре виходить не одразу. В іншій кімнаті БУРівці саме свердлять, стукають, розпилюють і мурують. До кінця тижня потрібно встигнути максимум: зашити гіпсокартоном стіни, зашпаклювати, звести з нуля ще одну стіну між кімнатами.

Хоч табір і має певний графік, але всі об’єкти волонтери разом із майстрами намагаються довести до кінця. Коли треба, затримуються на декілька годин довше. Особливо в останні дні перед закінченням табору.

– Отдохните, – Віта з посмішкою проводжає волонтерів. – Завтра продолжим.

Довше, ніж на будівництві, триває день у тих, хто малює мурали. Вони самостійно узгоджують цитати і готують трафарети. Цю традицію привезли в Щастя з попередніх таборів. Так волонтери маркують місця, де побували, та додають фарб у непривітні місцеві пейзажі.

 
 
Довше, ніж на будівництві, триває день у тих, хто малює мурали
  Катерина Есманова

"Місто щасливих людей" дорогою до міського ринку

Майбутнє Щастя

Місцеві не люблять говорити про політику. Для них ближчі звичайні побутові теми: міські новини, підготовка до зими, робота. Можливо, тому що вони давно не можуть демократично впливати на долю країни та свого міста.

Справа в тому, що владою в Щасті досі є депутати, обрані у 2010 році. За словами місцевих, лише кілька з них небайдужі до справ міста, інші – непомітні, наче тіні.

З початком війни Щастя від Луганська передали до Новоайдарівського району. Після об'єднання територіальних громад до Щастинської ОТГ увійшли населені пункти, що також належать до Станично-Луганського району. Місто тепер на межі двох районів, що за законом унеможливлює проведення будь-яких виборів. Причому в схожій ситуації опинилися й інші українські міста.

 
Вони не чекають на владу, а вже сьогодні будують Україну разом
Стас корда

Інша причина, через яку окремі населені пункти позбавлені можливості волевиявлення, – це наближеність до фронту. Влада просто не м


powered by lun.ua