"Я віддав за Україну п'ять літрів крові". Історії боротьби за паспорт із тризубом

Юлія Ворона
18665 переглядів
Понеділок, 6 травня 2019, 06:00

Вони не можуть подорожувати Європою, брати кредит, користуватися заслуженими пільгами. Не можуть повернутися до своєї країни, адже це означатиме опинитися за ґратами. Вони по руках зв'язані відсутністю українського громадянства. Іноді ці руки опускаються.

Ми поспілкувалися з трьома іноземцями, які відвойовують український Донбас, борються з російською пропагандою, але протягом довгих років не можуть отримати паспорт із тризубом. Та дізналися, які дев'ять кіл бюрократичного пекла їм доводиться проходити.

Тим часом у РФ вирішили роздавати російські паспорти жителям ОРДЛО за спрощеною процедурою.

Юлія Толопа, громадянка Росії

"Просити й принижуватись я вже не хочу"

 
Росіянка Юлія Толопа
всі ілюстрації: андрій калістратенко

Отримання українського громадянства – це не швидкий процес, який пов'язаний з паперовою тяганиною. А іноді й із незрозумілими для самих іноземців відмовами.

Росіянка Юлія Толопа, яка п'ятий рік бере участь у бойових діях на Сході, досі не отримала український паспорт. Вона приїхала до України під час Майдану, потім воювала у складі добровольчого батальйону "Айдар", а зараз служить за контрактом в одній із мотопіхотних бригад.

За цей період Юля досконало вивчила українську мову. Та, каже, не через вимоги закону, це – її принципова позиція.

"У 2014 році отримання громадянства було не таким важливим, а з 2015-го почала займатися цим питанням. У мене взагалі дуже смішний статус – посвідчення "особи, що потребує додаткового захисту". Цей дивний документ я отримала у 2016 році. Дуже смішно, коли людина вже п'ятий рік захищає Україну, а їй не дають ніякого захисту", – розповіла Юлія УП.

Через відсутність громадянства вона не може скористуватися пільгами, які мають учасники бойових дій: отримати земельну ділянку чи стати у чергу на отримання квартири.

"Я – мати-одиначка. І, коли йду щось оформляти на дитину, у мене постійно питають документи. У банку запитують: "Де ваш паспорт?". Я даю той документ, що маю, мені говорять: "Добре, а паспорт де?". Я дуже хочу поступити кудись вчитися, але розумію, що це буде дуже важко. Окрім того, що у мене немає громадянства, я не можу з Росії привезти свої атестат та залікову книжку", – каже Толопа.

Їхати до Росії – небезпечно для її життя. Там на Юлію давно заведена кримінальна справа за статтею "найманство", а кожні півроку до її мами приходять слідчі, щоб перевірити, чи не повернулася донька.

Тож своє майбутнє дівчина бачить тільки в Україні.

Loading...

Нещодавно вона отримала чергову відмову від ДМС та дізналася, що Адміністрація президента повернула її справу в архів. Тепер, каже, більше не має сил та бажання боротися за український паспорт.

"Зараз знову приймають законопроект щодо спрощеної системи отримання громадянства. Але це вже другий законопроект, який, скоріш за все, також загубиться. Боротися чи просити, принижуватись, я вже не хочу. Мені розказували, що Порошенко у курсі моєї ситуації. Щодо мене є подання від міністра оборони, що я становлю інтерес для цієї країни, що захищаю її вже не перший рік.

Я нічого такого не накоїла, я не якийсь агент ФСБ, а звичайна людина, яка просто приїхала і нічого такого не зробила. До речі, я не єдина, хто не отримала громадянство. У війську, наприклад, є багато грузинів, які також чекають з моря погоди", – говорить Юлія.

Після нашої розмови Юля напише на сторінці у Facebook про те, що вже вдруге їй відмовляють в отриманні американської візи через відсутність українського паспорту. До США військова має намір поїхати для медичного обстеження.

"І мені соромно. Знаєте чому? Тому що країна говорить, що ми їм не потрібні. І це прикро. Як пакет із магазину, який вже час відправити в сміття. Ось так я себе відчуваю. Тому що навіть для якісного лікування та звичайного відпочинку я не можу виїхати з країни! Питання до нашої влади: якщо ми не гідні бути громадянами України, то хто ми?!"

Ілля Лукаш, громадянин Киргизстану

"Я на своєму місці, у своїй країні, головне – отримати паспорт із тризубом"

 
Киргизстанець Ілля Лукаш

9 березня виповнилося п'ять років відтоді, як в Україну переїхав активіст та журналіст Ілля Лукаш. У Киргизстані він проводив антиросійські акції і підтримував Майдан.

На початку 2014 року його життя перетворилося на пекло: погрози, тиск з боку правоохоронних органів, низка негативних публікацій у місцевих ЗМІ. Тоді Ілля задля власної безпеки вирішив переїхати до України.

Протягом дев'яти місяців він вчив українську, щоб влаштуватися на роботу. Ще два роки – домагався надання статусу біженця. Зараз Ілля працює журналістом на "24 каналі", але досі не може отримати громадянство України.

Із точки зору законодавства активіст міг би отримати громадянство, адже його бабуся народилася в Україні. Але Іллі це не вдалося.

"Єдиний документ, який у мене є – це свідоцтво про смерть бабусі. У ньому записано місце її народження – село Лапківці Хмельницької області. Вона народилася у 1912 році. Я приходжу в Хмельницький обласний архів, показую документ своєї бабусі і кажу: "Ви можете мені дати довідку про те, що в мене бабуся тут народилася?". Бо я б тоді за походженням через півроку отримав громадянство. Мені там кажуть: "В архіві ваших документів не знайдено, це може бути пов'язано з тим, що ми пережили три пожежі та чотири зміни влади".

Друзі дістали мені з архіву у Киргизстані цю посвідку, для цього я писав заяву, давав довіреність на те, щоб людина пішла і забрала копію свідоцтва про смерть бабусі. А в Україні її документів знайти не можуть".

На думку Іллі, головна проблема з отриманням іноземцями громадянства України полягає у небажанні міграційної служби змінюватися і бути більш клієнтоорієнтованою. У середньому він витрачає на бюрократичну тяганину два-три робочі дні на півроку.

Електронна черга у держустанові працює із запізненням у 40-50 хвилин. А для кожного відвідування міграційної служби доводиться приносити із собою стос паперових довідок та документів.

"Я приходжу подовжити посвідку на проживання чи отримати дозвіл на міграцію, і починається... Мені кажуть: "У нас помінялися правила". Наприклад, у червні буде три роки, як я у шлюбі з громадянкою України. Влітку минулого року мені сказали, що я не можу податися на отримання громадянства, тому я здав документи на отримання постійної посвідки на проживання.

Місяць тому я подав журналістський запит, запитав, чому йде таке затягування, і мені надійшла відповідь з ДМС. У ній між словом сказали, що я їх замучив запитами, можу податися на громадянство, і що підставою може бути два роки в шлюбі. Камон, рєбята! Я влітку, коли подавав документи, питав про це! Виявляється, я міг і не оформлювати постійну посвідку на проживання. Проте витрачено вже вісім місяців, зібрані всі документи!" – обурюється Ілля.

Каже, у ДМС навмисно тлумачать законодавство на свій розсуд і маніпулюють людьми. Не виключає іноземець, що держоргани мають корупційний мотив.

"Згадайте скандал із Пімаховою і буде вам відповідь. Ціла війна почалася між НАБУ, СБУ і ГПУ через чиновницю міграційної служби, яка вимагала по 10 тисяч доларів за постійну посвідку на проживання. Але особисто з мене жодного разу грошей не вимагали.

Був момент, коли я теж зневірився і пішов на неофіційні переговори, скажімо так, в одну адвокатську контору. У мене там забрали телефон, поставили під колпачок і прямим текстом сказали – 10 тисяч доларів і ми протягом трьох місяців видаємо тобі український паспорт. Для того це й робиться, щоб виникала спокуса домовитися".

Понад два роки Ілля має тимчасову посвідку на проживання. Найнезручніше обмеження для нього – це неможливість виїзду за кордон. Він не може полетіти в ті країни, які не мають безвізового режиму з Киргизстаном. Тому кілька разів на рік вибирається хіба що до Грузії, Білорусі чи Молдови.

"Враховуючи, що Україна "so-so" у плані законослухняності, то й можливостей тут значно більше, ніж було б у будь-якій країні Європи. Це мені пощастило, що на телеканалі я маю статус фізична особа-підприємець, сплачую всі податки, працюю за договорами. А коли я спочатку жив із посвідкою про звернення за захистом в Україні, уявіть собі, мав право отримувати один раз на рік матеріальну допомогу від держави – 120 гривень, не мав права працювати і сплачувати податки.

Усі ці сирійці, лівійці – це нелегальний ринок праці, утиски щодо роботи. Тебе можуть обманути, а ти – не можеш звернутися до суду, тому що посвідка не є документом, який засвідчує особу. У мене таке було в суді. Суддя каже: "Лукаш". Відповідаю: "Я". "Документ, що засвідчує вашу особу". Я кажу: "От, посвідка, іншого немає". Суд видаляється до нарадчої кімнати, повертається й каже: "Добре, адвокат буде представляти ваші інтереси". І я сиджу, про мене говорять, але офіційно я не присутній.

У плані журналістської роботи є тільки одне суттєве обмеження – я не можу відвідувати охоронювані заходи, офіційні брифінги на якихось оборонних підприємствах. Не можу потрапити на прес-конференцію президента чи до АП. У Кабмін один-єдиний раз я потрапив на засідання уряду – ми за місяць наперед надіслали всі документи і мені пощастило".

Читайте також:

Переговори з бойовиками, покинуті могили і втрачені імена. Розповідь координатора "ЕВАКУАЦІЇ 200"

Відлуння війни. Як українці розміновують Донбас

Та, каже Ілля, йому немає підстав жалітися. Адже він впізнавана людина і публічність – його захист.

"Я ще до моменту переїзду відчував себе абсолютно українцем, тому це був свідомий вибір. Я це називав поверненням на Батьківщину. Хоча всі мої родичі живуть у Росії, а я там жодного разу не був. Це небезпечно. Я проводив першу антипутінську акцію в Центральній Азії під російським посольством. Ми тоді критикували киргизьку владу за те, що вона надто тісно співпрацює із Москвою.

Далі моя антипутінська діяльність виникала знов і знов. І досі в публікаціях киргизьких медіа про мене згадують. Там є парочка таких проросійських ЗМІ, які раз на рік пишуть про всіх, хто втік із Киргизстану, і згадують поміж інших мене. Розповідають, що я – агент Держдепу, бандерівець".

У Кригизстані в Іллі залишилися далекі родичі та багато близьких друзів. Він каже, що сумує за людьми, а ще – за горами.

"Але я відчуваю себе адаптованим в Україні – я на своєму місці та у своїй країні. Тепер головна мета – отримати паспорт із тризубом і буду вважати, що у мене все склалося пречудово".

Станіслав Гібадулін, громадянин Молдови

"Багато людей не зробили для України стільки, скільки зробив я"

 
Молдаванин Станіслав Гібадулін

Станіслав Гібадулін вперто вчиться говорити та писати українською мовою. Він переїхав із Молдови навесні 2015 року. Коли в Києві почався Майдан, а згодом і війна, хлопець активно підтримував Україну. Допоки його позиція та погляди не стали незручними молдавській владі.

У листопаді 2014 року, перед парламентськими виборами у Молдові, Стаса затримали. У березні 2015-го, коли хлопця звільнили, він вирушив до України. Тут спочатку вступив до лав добровольчого батальйону, а потім підписав контракт зі Збройними силами.

22 лютого 2018-го Стас разом із другом та побратимом Іллею Сербіним потрапив під обстріл бойовиків. Тоді він отримав поранення ніг та живота, але виніс із поля бою побратима. Ілля Сербін помер від поранень, не доїхавши до лікарні.

А 25 січня цього року Станіслав дістав поранення поблизу Катеринівки Луганської області, коли в автівку військових влучила ракета ворожого ПТУРа. Внаслідок цього загинув капелан Віталій Губенко, а четверо бійців дістали поранення.

Зараз Стас перебуває на лікуванні. Влітку 2018 року він отримав орден "За мужність" III ступеня і сподівається, це може стати вагомою причиною для отримання українського паспорта.

"У Молдові я був соціальним активістом, у мене були свої ідеї та погляди. Я був лідером руху Scutul Social, першими нашими проектами було "полювання" на наркоторговців і педофілів. Також ми займалися благодійними акціями: прибиранням парків, допомогою дітям, заходили у притулки для тварин. Коли почалися події в Україні, то підтримували вас, робили акції під посольством РФ, вигукували всім відомі пісні про Путіна.

А коли в Молдові були вибори – почалися репресії. Через мої погляди мене затримали. У нас у країні дуже багато проросійських людей. Навіть у правоохоронній системі, в уряді багато "ватних", у тому числі президент".

Їхати додому Стасу небезпечно. До його мами приходили представники спецслужб, цікавилися, де її син. У Молдові, каже військовий, також існує стаття "найманство". А майже всі роки перебування в Україні Стас перебуває на війні.

"Посвідки на проживання у мене немає. Я коли приїхав в Україну, то відразу пішов на війну. Мій паспорт згорів на початку 2017 року – було пряме попадання міни в бліндаж. У мене є посвідчення учасника бойових дій (УБД) і завірена копія паспорта.

Я постійно із собою ношу документи, у мене ж в Україні немає житла, місця, де можна їх залишити. Бригада, в якій я служу, подавала документи на отримання громадянства. Але для цього потрібна довідка про несудимість, і мені потрібно їхати отримувати її в Молдову, а я не можу. Я не хочу провести 7-10 років у в'язниці. Знаю пацанів, які поїхали додому і не повернулися".

Стас вважає: іноземці, які воюють за Україну, отримають громадянство тільки якщо буде "політична воля".

"Президент колись дав нам надію, сказав, що всі добровольці отримають громадянство. Якщо порівняти Французький легіон з українською армією, то там людина отримує громадянство через п'ять років, а якщо поранили – автоматично. У мене було два поранення, і за обома я отримав інвалідність, але у мене немає потрібних документів, щоб її оформити. Я в такому порочному колі, що мені доводиться кожен раз повертатися на фронт – більше нема чого робити.

Іноземців на передовій досить багато. Але я не зустрічав людей, які б отримали громадянство. Закон вийшов у 2015 році, почав працювати в 2016. Я вступив у ЗСУ влітку 2016-го. А ось уявіть, що якого бійця серйозно поранено через два роки, після того, як він підписав контракт, і він більше не може служити, то що йому робити?".

Відсутність українського паспорта чи постійної посвідки на проживання – це проблеми ще й на побутовому рівні, з якими ніколи не стикаються громадяни України.

"Я б хотів подати документи до вишу і вчитися в Україні, але як іноземець я можу вчитися тільки на контракті. Закінчиться війна, я захочу оформити інвалідність – не зможу. Захочу одружитися або продовжити життя в Україні – теж не зможу. Без документів це складно".

Та всі ці складнощі не заважають Стасу відчувати себе українцем, навіть не маючи відповідного документу.

"Чи відчуваю я себе українцем? Так. Я вмію розмовляти і писати українською мовою, іноді навіть думаю українською. Але, звичайно, ще вчуся. Багато людей в Україні насправді не зробили для неї стільки, скільки зробив я. Я втратив п'ять літрів крові за два поранення – віддав їх за Україну. І продовжую воювати".

То хто має право на український паспорт?

Згідно із законом "Про громадянство України", офіційно отримати український паспорт можна за декількох умов. Виключаючи таке право за народженням, стати громадянином України можна, якщо:

  • хоча б один з родичів людини (батьки, брати чи сестри, дідусі та бабусі, діти) народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, що після розпаду СРСР стала незалежною Україною;

  • людина безперервно й на законних підставах проживає в Україні протягом останніх п'яти років або перебуває у шлюбі з українцем/українкою понад два роки;

  • бере опіку над недієздатною людиною-громадянином України або усиновлює дитину, коли хоча б один із батьків є громадянином України;

  • має статус біженця та безперервно проживає на території України протягом трьох років;

  • має визначні заслуги перед Україною, зокрема, підписаний контракт та служить у Збройних силах та проживає в Україні протягом трьох років;

  • становить державний інтерес для України.

Звісно, для отримання громадянства також необхідно дотримуватися Конституції, припинити іноземне громадянство, володіти українською мовою у достатньому обсязі та мати "законні джерела для існування" – офіційний заробіток.

За даними ДМС, найчастіше із заявами про набуття українського громадянства звертаються вихідці з колишніх радянських республік: Російської Федерації, Вірменії, Грузії, Азербайджану й Молдови. Є також громадяни Йорданії, Афганістану та Сирії.

***

Кожен із наших героїв мав би отримати громадянство хоча б за однією з умов закону. Але протягом декількох років всі зусилля та ходіння по держустановах залишаються марними.

Можливо, з прізвищем Саакашвілі, Деканоїдзе, Абромавичус, Яресько чи Квіташвілі вони отримали б паспорт із тризубом за декілька тижнів. Але сталося інакше.

Чи зміниться ця ситуація найближчим часом? Невідомо. Чи стали у пригоді їхні знання та вміння Україні? Очевидно, що так.

Юлія Ворона, для УП



powered by lun.ua
Слід Зеленського
Як побудувати персональний бренд: план дій від Ярослави Гресь
"Український Єрусалим". Перевернутий Ісус, "Вій" і підземелля в Седневі
Гурт KAZKA: Ми замахнулися на те, чого у нас в Україні ще не робили
Усі публікації