Місто, якого нема. Що відбувається в Чорнобилі і як тут живуть самосели

П'ятниця, 23 квітня 2021, 05:30

Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

Ліна Костенко

Архаїчний регіон боліт і лісів, де радянський агітпроп виявився безсилим перед вірою в домовиків, лісовиків і русалок. Земля, де змішалися традиції язичників, іудеїв і християн різних гілок. Полісся.

– З цього киплячого котла з'явився типовий поліщук, – розповідає супроводжуючий Андрій Панасенко. – У поліщуків величезна тяга до життя. Вони завжди на позитиві. Сильна прихильність до своєї землі – одна з головних причин, через яку в Чорнобильську зону поверталися самосели.

В уявленні багатьох Чорнобиль – це і є атомна станція. Насправді – містечко з багатовіковою історією, в 30 кілометрах від ЧАЕС.

Після Всеукраїнського перепису в 2001 році Чорнобиль, як і більш відома Прип'ять, віднесли до "міст без населення". Цей дивний статус колишнього райцентру своїм малопомітним існуванням оскаржують 68 осіб, які колись повернулися додому після евакуації.

У 1988 році у всій зоні відчуження було 1245 самоселів. У 2001-му – 487. Сьогодні всього 100, і більше половини з них живуть саме в Чорнобилі. Ці люди – немов останні духи, що зберігають таємниці Полісся.

Чорнобиль у 21 столітті перетворився на місто-гуртожиток, куди на чотириденну або двотижневу вахту їдуть близько 2 700 працівників зони.

Тут є клуб, кілька магазинчиків, пара їдалень, два готелі, кафе, банкомати, лікарня, "швидка", поліція, СБУ та МНС. Тут хороші дороги і немає світлофорів.

У чому секрет довгожителів зони відчуження? Як виглядають будинки, віддані людиною природі? Чи є в місті дикі тварини? І що тримає в зоні її рідкісних мешканців? Репортаж УП з Чорнобиля.

Ленін і Альона

Напередодні 35-ї річниці аварії на ЧАЕС маляр-штукатур Альона Мила наводить марафет у чорнобильському будинку культури.

На значущість одноповерхової будівлі на перетині вулиць Радянська та Карла Маркса вказують тільки двосхилий дах над входом і чотири колони в непереконливому псевдоантичному стилі.

 
У зоні відчуження кожні п'ять років перекладають дороги. Кажуть, що цього потребує техніка безпеки
 
У Чорнобилі Альона працює пів місяця, потім два тижні відпочиває в рідному Славутичі
 
Декомунізація до Чорнобиля не добралася

Влітку 1987 року в місцевому будинку культури у присутності радянських та іноземних журналістів провели показове виїзне засідання Верховного суду СРСР. В актовому залі, куди набилася пара сотень роззяв з ЧАЕС і ліквідаторів, засудили шістьох винуватців аварії, обраних владою.

Реклама:

Комунізм, віра в який випарувалася в роки "перебудови", в сучасному Чорнобилі частково настав. У будь-якому разі, для Альони і всіх, хто приїжджає в зону на вахту.

Безкоштовне триразове харчування та проживання протягом двох тижнів у місті, якого немає, роблять існування Альони, жительки сусіднього Славутича, стерпним. Але до рівня капіталістичного буття їй та іншим вахтовикам Чорнобиля далеко.

 
Співробітники МНС перевіряють пожежні крани на вулицях міста

– Сын у меня в Польше, – розказує Мила. – 29 ему, семьи нет, сам себе балдеет. Работает на каре (навантажувачі – УП) на заводе, где машинки стиральные. 

Ну а чё? Зарплата – полторы тысячи долларов. Не такая смешная, как у меня – ставка семь триста, по четвертому разряду.

 
Занедбаний будинок у самому центрі Чорнобиля

За спиною Олени – тридцять років стажу, монетизованих у три з половиною тисячі гривень пенсії. В Чорнобилі Мила працює десять років. Приводить до ладу те, що без таких, як вона, давно б розвалилося.

До пам'ятника Леніну, застиглого навпроти клубу, руки малярки дійдуть трохи пізніше.

– На постамент пару мешков цемента уйдет, – каже робітниця.

 
Гіди розповідають, що від пам'ятника Леніну шаленіють китайські туристи
 
До будівництва ЧАЕС Чорнобиль був тихим районним центром
 
Місцями Чорнобиль схожий на місто-музей

Пікантності ситуації, немислимої для решти України, додає розташування вождя світового пролетаріату – між адмінбудинками СБУ і поліції.

Не так давно в центрі Чорнобиля стояли цілих два Леніна. В адміністрації вирішили, що це перебір, і відправили одного ідола на територію колишнього судноремонтного заводу.

Реклама:

Дід Михайло і Каштанчик

Кілька років тому жалісливі волонтери з Америки кинулися рятувати в Чорнобилі бездомних тварин. Масову примусову стерилізацію пес Каштанчик розсудливо перечекав у своїй будці, у дворі будинку на вулиці Миру, 47.

За хвірткою з тризубом, розмальованою в жовто-блакитні кольори, під прапорцем Євросоюзу, що колихається біля входу в хату, коротає свій вік 83-річний Михайло Шилан – самотній, але бадьорий власник Каштанчика.

 
У Михайла Шилана троє дітей, які живуть поза зоною відчуження

– Ой, хлопці! – вигукує старий, спираючись правою рукою на костур. – Такий в мене пес, що я вже собак заводить не буду. Зараз розкажу.

– Приїхали американці, і всіх скастріровали, – ділиться історією чорнобилець. – А мій паразіт лежав, з двора нікуда. А потім, як вони поїхали, всі там, пробачте мене, без яєць, а він вострєбований, понімаєш!

Всьо! Покинув хазяїна – і він вже там вожак стаї чорнобильської. 

Відтоді до рідного дому Каштанчик приходив лише кілька разів, поки остаточно не оселився на пустельних вулицях.

 
Будівля колишнього державного архіву в Чорнобилі

Те, що так легко далося псу – зірватися з ланцюга й забути дорогу додому – у Шилана не вийшло. Та він і не хотів.

Корінний поліщук, на якого повісили знущальний ярлик "самосел", народився під Чорнобилем, в селі Кошівка. Працював учителем початкових класів у Красному і в Горочанах. У покинуте, закрите місто повернувся в 2000-му разом з дружиною.

Жінку, якої давно немає, пенсіонер і сьогодні називає з повагою – Паша Романівна.

– Взяв на десять років молодше, – згадує про неї. – Щоб на чужих баб не завідувати, от. Троє дітей в мене. Ось цю хату купив років за п’ять до аварії, щоб тут жити. Десь за сім тисяч п’ятсот рублів – тих, наших, совєцкіх.

 
Дід Михайло робить зарядку з саморобними гирями

Після смерті дружини Шилан шукати нову любов не став. Жартує, що вибору в Чорнобилі немає, одні "кислиці" залишилися.

– Так, кислиці! – сміється він. – Поїв кисле яблуко – оскома! Нашо мені такі?

Для нечастих гостей у діда Михайла своя культурна програма. У його дворі мінімузей, де під навісом покояться уламки минулого, знайдені в навколишніх хащах і річках.

Німецькі консервні банки, снігоступи, гільзи від снарядів, військові казанки, колеса від возів. Вініл Едіти П'єхи Апрелівського заводу грамплатівок. Радянські плакати і таблички.

 
У колекції Михайла Шилана два автомобільних номери, які він знайшов у лісі
 
"Ось це якось прийшла жінка до моєї, – показує Шилан трафарет "Родине – ударный труд". – Каже: "Я тобі принесла, бочку з огірками будеш накривати".
 
У зоні залишилося багато радянської символіки та плакатів

Дід Михайло і сам як уламок. Уламок Полісся, де сильний і радісний будь-хто, хто твердо стоїть на землі і міцно вірить у вищі сили.

Одного разу Шилан взяв чужий вірш і переробив його на псалом. Він оповідає про біду, яка знищила майбутнє, і про бажання померти в рідному домі. Але навіть ця сумна лірика у виконанні діда Михайла перед журналістською камерою не звучить як капітуляція.

– Господи, сотвори із нами! І нехай ненавідящіє нас і нашу землю будуть осоромлені. Амінь! – хреститься чорнобилець.

 
Незважаючи на техногенну катастрофу, самосели зони виглядають здоровими

Сопр

Не можна сідати і лягати на землю. Не можна їсти на відкритому повітрі. Не можна продавати алкоголь працівникам зони до сьомої вечора. Не можна їздити без спецдозволу на авто після восьмої і ходити по вулиці після десятої ночі.

Список заборон у Чорнобилі великий. Але для ревного дотримання внутрішніх законів бракує очей, рук, страху і свідомості. Слово "радіація" місцевих давно перестало лякати.

 
Більша частина Чорнобиля – занедбаний приватний сектор
 
Всередині будинків і через 35 років багато слідів життя колишніх господарів
 
Зоною краще пересуватися з дозиметром

Лояльність адміністрації найбільше поширюється на самоселів. Їм дозволили вести звичне господарство, вирощувати овочі, фрукти. Збирати в лісі ягоди і гриби, ловити рибу – для себе, не для продажу.

Час від часу в їхні городи навідуються працівники "Екоцентру" з дозиметрами. Радіаційний фон в зоні різний.

– Тут сейчас 28 микрорентген в час при норме в 30, – показує 24-річний Андрій Панасенко на невелике електронне табло на фасаді будівлі, де раніше була пошта.

– По всей зоне есть пункты автоматических систем контроля, информация с которых поступает на этот экран, – пояснює Андрій. – Вот, смотрите, где-то датчик показывает 728 микрорентген в час (в районі водоохоронних споруд, приблизно в 30 км від Чорнобиля – УП).

 
На алеї в центрі Чорнобиля таблички з назвами 162 евакуйованих сіл

Андрій Панасенко закінчив КПІ, але за фахом інженера працювати не став. Перший раз в зону потрапив в 2015-му, коли йому було 18. Зробив це "через колючку", як нелегальний турист. Потім став розсудливим і влаштувався офіційним супроводжуючим – "сопром", як кажуть на місцевому сленгу.

Для таких, як Андрій, зона краще за ліки.

– Здесь спокойно, здесь все по-другому, – розповідає він. – Находишься один на один с природой.

Покинуті будинки і вулиці Чорнобиля схожі на давнє місто в джунглях, в обіймах ліан. Після аварії на ЧАЕС природа швидко відвоювала кинутий людьми простір.

Заборона на прогулянки Чорнобилем після десятої ночі пов'язана в тому числі і з ймовірністю наштовхнутися на диких тварин.

 
Біля будинків залишилися поштові скриньки,поглинуті природою
 
Одна з покинутих шкіл зони
 
У зоні відчуження ніби зупинився час

У розмовах з самоселами обов'язково спливуть історії про зустріч з дикими кабанами та навіть риссю.

– Сейчас безопаснее, – заспокоює Андрій Панасенко. – Людей и шума больше. Кабан ушел отсюда. Но, тем не менее, в зоне и волки есть, и медведя даже видели, пару раз попадал на камеру.

Я знаю одного работника, который взял себе рысь, еще маленькой. Вырастил, отпустил в дикую природу, но там она долго не прожила – охотники убили.

 
Кінь Пржевальського, якого на камеру піймав журналіст УП

Трудовик

Для 83-річного Євгена Маркевича, який живе з дружиною на вулиці Шкільній, слово "самосел" звучить образливо. Він хоч і народився в Києві, але з юності осів у Чорнобилі, в просторій дідівській хаті, побудованій на початку минулого століття.

– Дед на помещика работал, лесами заведовал. Следил, чтобы никакая зараза сосонку не срубила и не утащила, – розповідає він.

 
Маркевич: "Я родился в Киеве, а сформировался здесь, в провинции"

За сім з половиною десятків років, прожитих в цих краях, Євген Маркевич, колишній учитель праці, встиг стати справжнім поліщуком. Сильним, бадьорим, веселим.

– І москалять нас хвацько "самосели" – древлян поліщуків, чорнобилян, – старанно цитує він уїдливі рядки одного з місцевих поетів.

У своїй картатій кепці, купленій за копійки в секонд-хенді в містечку Іванків, він схожий на того самого Леніна, застиглого біля місцевого клубу.

 
"Я тут вижу зелень, я тут вижу небо. Киев есть Киев. Город есть город. Не мое!"

У 1937-му батька Євгена, капітана Дніпровського пароплавства, розстріляли. Після війни Маркевич з мамою і сестрою поїхали з Києва до Чорнобиля.

– Потому что жрать было нечего, загибались от голода, – згадує син "ворога народу". 

Всерйоз Чорнобиль Маркевич залишав лише двічі – один раз, коли служив на флоті. Другий – після аварії на ЧАЕС. Сів на мотоцикл і поїхав, але повернувся в тому ж, 1986-му році.

Про сумні та тривожні речі Євген Маркевич, загартований навколишніми лісами, говорить жартома і з посмішкою.

– Собаки тут на страже родины, – киває він на своїх псів Грача і Кузю. – На Черниговщине россияне, заразы, хотят проникнуть, а мы сюда оборону строим.

 
Син Євгена Маркевича живе в Києві

– Дочка у меня в Москве, с мужем. Он служил на Тихоокеанском флоте. Квартиру ему там дали, а потом забрали в штаб. Короче, враг украинского народа. 

Его мама из села Залесье, а он сам в Чернобыле родился. Хороший хлопец. Капитан подводной лодки. Первого ранга. Стихи писал классные, – посміхається Маркевич.

У його городі картопля, помідори, огірки. Коло будинка – гігантська абрикоса, посаджена за пару років до аварії на ЧАЕС.

– Растет и растет, – дивується хазяїн. – Вкусная очень. У нас все вкусное.

 
У те, що можлива велика війна з Росією, пенсіонер до кінця, схоже, не вірить. Для нього це більше, ніж розрив шаблону

Одного разу в гості до Маркевича зайшов японський журналіст. Заклопотаний вибухом на АЕС в Фукусімі, де залишилися його батьки, іноземець запитав: "У чому секрет вашого здоров'я?".

Відповідь чорнобильця була знущально простою: правильне харчування і вітаміни.

– Я оптимист очень большой, но осторожный, – сміється він. – 14 лет после аварии дозиметристом был. 

Эх, нет у меня сейчас прибора. Сейчас бы вам показал одну трубочку. Вы бы попрыгали, хе-хе-хе. 

У меня кусок твэловской трубки (ТВЕЛ, тепловидільний елемент з активної зони ядерного реактора - УП). Я ее заховал, чтобы никого не облучала, хе-хе-хе. Там такой сплав, хорошо из нее блесны на удочку делать.

Реклама:

І сильно фонить?

– До чертиков! – відповідає господар двору. – Ладно, ребятки, давайте, не болейте! Переживайте этот поганый ковид-шмовид.

 
Сусідів у самоселів зовсім небагато, тому тут раді бачити один одного

Одкровення Іоанна і явлення Богородиці

Іллінська церква Чорнобиля за останні століття пережила кілька катаклізмів. Дерев'яна будівля згоріла в другій половині 18 століття. На її місці побудували нову. Історія з пожежею повторилася через сто років, і в 1877 році тут звели кам'яний храм, що стоїть досі.

 
Колись Чорнобиль був одним з головних центрів хасидизму в Україні, але тут залишився тільки православний храм

Есхатологічний погляд на життя у чорнобильців остаточно сформувався з вибухом на ЧАЕС. Після квітня 1986-го у головах побожних людей склалися всі пазли. Люди згадали Новий Завіт, Апокаліпсис Іоанна Богослова. І явлення Богородиці, про яке навіть писали в місцевій газеті, висміюючи "казки релігійних фанатиків".

Відому містичну історію на свій лад черниця Раїса розповідає під дзижчання журналістського дрона, який завис над маківками церкви.

– Пресвятая Богородица явилась там, где часовня, лет за десять до аварии, – каже Раїса, дивлячись на дрон з переляком і недовірою. – В руках Матерь Божия держала полынь, которую рассыпала на землю.

 
Церковні служби в зоні проводять кілька разів на рік на великі свята

Чутки про знамення колективна пам'ять воскресила в 1986-му. Хтось згадав про рядки в Новому Завіті, де розповідається про те, як з неба впала велика зірка на ім'я "Полин", що отруїла річки і погубила багатьох.

Побожного трепету перед цим прогнозом додає той факт, що назва міста Чорнобиль, куди зійшла Богородиця, походить від "чорнобильник" - однієї з назв полину.

 
У селі Красне збереглася дерев'яна церква, якій понад 200 років
 
Порожні храми доповнюють постапокаліптичну картину зони відчуження
 
Тиша в чорнобильських храмах абсолютна

Чудеса, за словами черниці Раїси, були і в ніч аварії. За півгодини до вибуху на ЧАЕС спалах яскравого світла осяяв Іллінську церкву.

– Батюшка аж проснулся, подумал, что храм горит, ага. В окно смотрит, а к нему  торопится какой-то старец взволнованный. 

Старец кричит прям, кхм-кхм: "Не время спать! Бегом на молитву!". Потом старец исчез, а батюшка пошел, встал на молитву. В это время и взорвалась станция, – ділиться черниця.

Правду переказує Раїса чи ні, але для жителів цієї частини Полісся аварія на ЧАЕС стала справжнім кінцем їх власного світу. Ця думка максимально очевидна, коли знаходишся в місцевому музеї.

 
До Чорнобиля звозять свідоцтва побуту евакуйованої частини Полісся

Відмінні столяри, гончарі, вправні мисливці, рибалки, турботливі мами і вмілі майстрині – колекція поліських предметів побуту, знайдених в покинутих будинках, розповідає багато про поліщуків.

51-річний Анатолій Лазаренко, завідувач Центру культурної спадщини, згадує, як швидко після аварії спорожніло його рідне село Ямпіль: "Люди по-комуністичному зібралися всі, поздавали домашню худобу та поїхали".

 
Анатолій живе в Іванкові, за 30 кілометрів від КПП Дитятки

Анатолій народився в дідівській, типовій дерев'яній хатині. Сім'я побудувала нову на початку 1980-х, але довго пожити в ній не встигла.

Через 35 років, пам'ять про предків Лазаренко оберігає в холодних приміщеннях музею в Чорнобилі. І ще на кладовищі, в покинутому Ямполі, де лежать його рідні, і куди він навідується щороку.

 
Люди приїжджають в зону на поминальні дні, щоб відвідати могили рідних

Пророк

Земля, де одного разу збулося пророцтво, зростила нових пророків.

Через рідкісних гостей, журналістів і туристів дід Михайло Шилан намагається донести своє послання Україні. Поліщук підвищує голос, силкується здаватися зліше і грізніше, ніж він є насправді.

– Добрі люди, не буде миру, поки не відродиться чорнобильська земля! Елемент смерті і ненависті знаходиться в цій землі! – попереджає він.

 
Михайло Шилан каже, що не боїться самотності

Це тільки подлєц, який не шкодує себе, своє потомство, може держать цю зону вже 35 років, – продовжує віщати старий. – Треба, щоб вернулися сюди жителі. А вони звозять зі всієї України, з Росії радіоактивні відходи. Вся ця мразь буде текти в Прип’ять, в Дніпро, в Чорне море, потім – в Середземне.

Пророчий тон діда Михайла спочатку викликає посмішку. Але під час бесіди зріє питання, до якого підштовхує побачене і почуте в Чорнобилі: чи не стане вся Україна зоною відчуження? Зі знищеною природою, порожніми селами, корупцією і стертою пам'яттю про предків. Або, може, вже стала?

Реклама:

Яка це держава? – продовжує обурюватися Михайло Шилан. – Знущаються над собою, над фінансами, крадуть гроші. Нещасні, обкрадені розумом і долею люди. Треба, треба відроджувати Чорнобиль. Заради вас, заради майбутнього дітей!

 
Із зони відчуження евакуювали 115 тисяч осіб

На безлюдній вулиці з покинутими будинками, де жили сотні людей, 83-річний поліщук веде до свого гаражу – хтось вирвав металеві ворота разом з луткою і відвіз у невідомому напрямку.

– Покажіть це тварям, які вас сюди послали! – обурюється дід, по-старому вважаючи, що журналістів на завдання відправляють чиновники. – Взяло воно крана, вирвало, погрузило і вивезло. В хатах батареї повирізали. Ось вам КПП – ніхто не бачив, дураками прикидаються. Ось що це таке – Чорнобиль! 

Нема держави! Є гидота при владі. Їм Чорнобиль без чорнобильців треба, країна без українців, Крим без кримських татар, Донбас без донеччан. Тварюки, що ти думаєш?!

 
Зона займає 2 600 квадратних кілометрів
 
Активісти пропонують музеєфікувати найколоритніші місця зони, які з кожним роком руйнуються все більше
 
Мирний атом перетворив зону відчуження на безлюдне місце

Із лицемірством представників влади самосели зустрічалися неодноразово. Колишній вчитель Євген Маркевич розповідає: коли законник на річці зустрічає місцевого рибалку, то кожен раз нагадує про те, що ловити тут рибу не можна.

– А когда появится такой набомбленный катер и начинает током лупить, то этих браконьеров милиция не видит. 

Я бы их с пулемета – та-та-та! Як ото бандеровцы расстреливали наших энкавэдэшников, так и этих паразитов, – сміється Маркевич.

Гумор, не товще англійського, залишається головною опорою поліщуків. І їхня земля. Свідоцтва про людей, яких вона загартувала, скоро остаточно перекочують в гігабайти мультимедійних файлів.

 
Прапорець Євросоюзу Михайлу Шилану привіз його син

У центральному місці, над ліжком в будинку Михайла Шилана, на стіні в чорній рамці висить розмите кольорове фото. На ньому пейзаж, яких в Україні мільйон: дерева і річка. Але для господаря хати це центральне полотно його життя.

– Рідна Кошівка, річечка Вовчик, – пояснює він. – Кусочок родіни. Лучше моєї землі чорнобильської нема. Я не хочу нікуди йти. Хочу тут померти, тварюки провладні. 

 
Восени 2021 року Михайлу Шилану має виповнитися 84 роки

Знявши кепку і надівши окуляри, дід Михайло сідає на стілець.

– О, синочок, у тебе зажигалка є? Запалі свічечку, пожалуйста. Запалі, котік, одну і другу. Не мене більше фотографуйте, а свічечки, – просить він журналіста.

Налаштувавши баян, старий затягує плачевну оду загиблим ліквідаторам. Віддавши їм данину, він умить, з поліською легкістю, переходить з мінорного на мажорний лад.

На зустріч з праотцями він не поспішає.

– Всього доброго вам, хлопці! Приїжджайте восени. Пригощу вас виноградом чорнобильським.

Євген Руденко, Дмитро Ларін, Назарій Мазилюк, Ельдар Сарахман, УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Увесь контент Української правди – безоплатний і завжди таким буде. Наша журналістська команда працює для того, щоб ви знали – "Яка вона, справжня Україна?". Щоб знайти правду, треба вміти чути не лише себе, а й інших. Нам важливо спілкуватись з вами у Клубі УП – а ваша підтримка вільних медіа у важкі часи важлива, як ніколи.
Євген Руденко – журналіст УП
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді